Цю пам’ятну дату встановлено за рішенням Організації Об’єднаних Націй 11 квітня саме тому, що в цей день в 1945 році в’язні концтабору Бухенвальд, довідавшись про наближення американських військ, підняли збройне повстання. Вони захопили у полон близько восьмисот есесівців та солдат охорони.

 

11 квітня 1945 року були звільнені в’язні фашистських концтаборів Бухенвальд і Дора, 22 квітня – в’язні Заксенхаузена, 29 квітня – Дахау, 30 квітня – Равенсбрюка. А були ще Освенцім і Майданек, Маутхаузен і Штутгоф… Наприкінці Другої світової війни налічувалося 20 основних фашистських таборів і біля тисячі філій, де в ув’язненні одночасно перебували мільйони людей.

 

Служба безпеки України встановила в Луганській області місця примусового утримання військовополонених, а також цивільного населення під час Другої світової війни. Обласне управління збирало історичні відомості про німецькі в’язниці, концентраційні та трудові табори в Луганській області, співробітники архіву вивчили понад 19 тисяч карних справ у 20 259 томах. За результатами дослідження складена спеціальна карта з позначенням усіх місць, де перебували наші співвітчизники під час фашистської окупації.

 

На території Луганської області у роки війни на 63 об’єктах знаходилося від декількох десятків до кількох тисяч ув’язнених. У місцях насильницького утримання людей не існувало медичної допомоги, люди гинули від голоду, інфекційних хвороб і виснаження.

 

Як свідчать архівні матеріали, вивчені співробітниками УСБУ, на території монастиря в місті Старобільську загинуло 200 військовополонених, у таборі на станції Кондрашовка — понад 500 осіб, ще понад 500 військовополонених загинули у таборі на шахті міста Ровеньки, 300 — у селищі Білолуцьк, 1200 військовополонених були знищені в таборах на хуторах Петрівський і Діброво, 480 чоловік були розстріляні у в’язниці жандармерії міста Антрацит. У двох в’язницях міста Серго (Стаханов) загинули 850 осіб, тут же у концтаборі було знищено понад 1000 євреїв. У концтаборі Красного Луча утримувались партійні працівники, члени сімей командирів армії, євреї та військовополонені, майже 1500 із них були знищені фашистами.

 

За матеріалами газети «День».

 

 

Напавши на СРСР, у складі якого тоді перебували українські землі, Гітлер у наказі від 2 липня 1941 року підкреслював: «Будь-яка людяність по відношенню до військовополонених суворо переслідується».

 

В Україні було створено мережу великих таборів смерті для військовополонених. Вони масово умертвлялись прямими фізичними діями або створенням нелюдських умов існування у дулагах (пересильні табори), шталагах (для полонених рядового і сержантського складу), офлагах (офіцерські табори), в так званих лазаретах. Десятки тисяч гинули при транспортуванні до цих таборів, в ув’язненні в чисельних тюрмах та інших місцях позбавлення волі. Масове знищення людей, у тому числі військовополонених, здійснювалось окупантами в створених в Україні 808 таборах, тюрмах, інших місцях ув’язнення, смертність в яких досягала 85%.

 

Найбільшими серед них були Дарницький і Сирецький у Києві, «Цитадель» у Львові, табори в Умані, Полтаві, Мелітополі, Донецьку, Дніпропетровську та інших містах. Тільки у «Цитаделі» загинули від голоду і хвороб майже 140 тис. людей, у Хорольських таборах — більше 57 тисяч. У Кременчуці гітлерівці умертвили голодом, тортурами, через навмисне зараження інфекційними хворобами 40 тисяч солдатів та офіцерів. У Володимирі-Волинському — 25 тисяч (лише за зиму 1941—1942 рр. — 7—8 тисяч). У Артемівську, в створеному фашистами в листопаді 1941 р. таборі, змучені страшним голодом полонені поїли всю траву. Щоб позбавити їх навіть цієї «поживи», гітлерівці огородили табір подвійною огорожею з колючого дроту. В Умані на невеликій ділянці у страшенній тісняві та антисанітарії було зосереджено понад 70 тисяч полонених. Більшість із них не одержували навіть ріденької юшки. У таборі в Раві Руській щоденний раціон складався з мерзлої картоплі, яку варили для полонених. Таке «харчування», виснажлива праця, неопалювані бараки, нелюдські покарання, зокрема — у вигляді прив’язування до колючого дроту під час сильних морозів, швидко призвели до загибелі майже всіх радянських військовополонених.

 

У «Гросс-лазареті» в м. Славута Камянець-Подільської області лікарі поширювали тиф, туберкульоз, дизентерію тощо. Німецька охорона іноді вбивала нещасних задля розваги. Протягом двох років окупації міста Славута за участі німецьких лікарів Борбе, Штурма та інших медпрацівників у «Гросс-лазареті» знищено 150 тисяч поранених та хворих полонених офіцерів і бійців Червоної армії. Начальник управління у справах військовополонених при ставці верховного головного командуючого генерал фон Гревенітц віддав наказ — військовополонених вбивати, використовуючи медперсонал.

 

У концтаборі на території Троїцької сільради Міловського району на Луганщині колгоспникам категорично заборонялося будь-чим допомагати військовополоненим. Незважаючи на це, ризикуючи життям, селяни все ж передавали знесиленим бранцям харчі, одяг і взуття. За розпорядженням коменданта табору Ф. Паша ослаблих від голоду і побоїв, тяжкої фізичної праці військовополонених вбивали і навіть закопували в завчасно викопаних ямах живими. 400 поранених було розстріляно і 300 людей спалено живцем в одному з корпусів шпиталю в Харкові у березні 1943 року.

 

У Маріуполі в приміщеннях учбового комбінату Заводу ім. Ілліча розташувався табір військовополонених, серед яких було багато поранених та хворих. Знаючи про співчуття населення військовополоненим, гітлерівці організували так званий комітет допомоги, куди люди зносили гроші, які потім привласнювало собі німецьке командування і поліція. Згодом, у лютому 1943 р., хворі та поранені військовополонені в самій білизні були вивезені 18 товарними вагонами в Старокриський тупик і там замерзли. На вагонах були намальовані череп і кістки з написом «Не підходьте, заразне!». Засобом знищення було використання в’язнів на найтяжчих, часто смертельних роботах. У таборі на станції Амвросіївка Сталінської області військовополонених, у 80 % яких були обморожені руки і ноги, виганяли на будівництво залізниці. Багато людей загинуло в так званих тральних ротах-командах по розмінуванню місцевості.

 

За даними командуючого фашистськими тиловими військами, в Україні щодня гинуло в середньому 2,5 тис. людей. Усього протягом 1941—1945 рр. у фашистський полон, за останніми підрахунками, потрапило близько 6 мільйонів 300 тисяч радянських військовослужбовців. Із них загинуло понад 4 мільйони 700 тисяч, зокрема, понад 2 мільйони — в концтаборах і в’язницях, що були розміщені окупантами в Україні.

 

 

За матеріалами статті Володимира Шевченка, доктора історичних наук, професора, опублікованої в газеті «День».

 

 

На початку травня 1940 р. у польське містечко Освенцім, що під Краковом, приїхав щойно призначений комендантом концтабору Рудольф Франц Фердинанд Гесс, або просто Рудольф Гесс (не плутати з іншим Рудольфом Гессом, котрий був помічником Гітлера по нацистській партії). Сам концтабір ще не існував. Його треба було збудувати на околиці містечка, і негайно.

 

14 червня 1940 р. концтабір Освенцім прийняв перших 700 в’язнів-поляків. До кінця року в ньому було ув’язнено вже 10000 противників нацизму.

 

Поряд із концтабором будувалися хімічне та військове підприємства, на яких мусила працювати безплатна робсила.

 

У березні 1941 р. до Освенціма прибув рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер з інспекторською перевіркою. У її ході з’ясувалося, що концтабір треба розширити за рахунок знищення семи польських сіл. На очищеному від будівель просторі намічалося збудувати ще один концтабір на 100 тисяч політв’язнів та військовополонених, які будуть надходити зі Сходу.

 

У другій половині 1941 р. покотилися до Освенціма ешелони з радянськими військовополоненими, серед яких українці становили значний відсоток. Невдовзі їхня кількість сягнула 14 тисяч. Умови життя в концтаборі були жахливими. Голод, холод, каторжна праця, терор есесманів косили людей щоденно сотнями. «Радянські військовополонені мерли, як мухи, — скаже потім на слідстві Рудольф Гесс. — Люди їли людей. Я сам бачив трупи, в яких була вирвана печінка». На кінець 1944 р. в Освенцімі залишалися живими 92 радянські військовополонені.

 

Рудольф Гесс пише: «Спочатку ми заганяли в газові камери, ніби в баню, жінок та дітей, а після них — чоловіків. Деякі з жертв інтуїтивно відчували близьку смерть і починали виявляти свій жах зойками та плачем. Таких негайно виводили з камери і за рогом убивали пострілом в потилицю. Був такий випадок: одна єврейка підійшла до мене і, показуючи на своїх чотирьох малих діток, сказала: «Хіба у вас вистачить сили убити цих малих гарненьких діток? Хіба у вас немає серця?» Але я наказав офіцерові, що стояв поряд, загнати матір з дітьми в газову камеру». До речі, комендант Освенціма мав своїх п’ятеро дітей, яких він, за його словами, безмірно любив. Але то були його діти.

 

На початку січня 1945 р. усі крематорії разом з газовими камерами були одночасно знищені закладеною в них вибухівкою.

 

18 січня, зранку, в усіх філіалах, секторах, а також у головному концтаборі почали шикувати в’язнів для евакуації їх на захід. Похід очолив прибулий Рудольф Гесс. Останні 60 тисяч людей у смугастому рушили пішки, залишаючи на мерзлій дорозі кривавий слід. А через 9 днів після евакуації в’язнів, 27 січня 1945 р., радянські солдати 107-ї дивізії, якою командував генерал Василь Петренко, увійшли в порожній концтабір Освенцім.

 

Як свідчать документи багатьох міжнародних комісій, котрі розслідували злодіяння нацистів під час Другої світової війни, а також вирок Міжнародного трибуналу в Нюрнберзі, у гітлерівському концтаборі Освенцім за 4,5 року його існування загинули насильницькою смертю 1,5 мільйона людей.

 

2 квітня 1947 р. Верховний народний трибунал у Варшаві засудив Рудольфа Гесса до страти. 16 квітня вирок був виконаний. Колишнього коменданта Освенціма повісили на території колишнього концтабору.

 

Обмита дощами шибениця стоїть і сьогодні, завершуючи собою експозицію музею.

 

...Освенцім — це місце нелюдських злочинів одних і самопожертви, героїзму інших. Ось деякі з прикладів. Молода єврейка, яку привезли до Освенціма на страту, зрозумівши, що її чекає, вихопила у есесівського офіцера Шеллінгера пістолет і застрелила його, тяжко поранивши другого есесмана. На третього їй не вистачило секунди. Автоматна черга охоронця заспокоїла жінку.

 

Політв’язень Освенціма, польський ксьондз Максиміліан Кольбе свідомо пішов на страту заради життя ближнього, такого ж, як він, політв’язня.

 

За це потім Папа Римський причислив Кольбе до святих мучеників. А вдячні поляки звели на честь святого Максиміліана Кольбе прекрасний костел у м.Освенцімі.

 

Ганна Польщикова з Криму потрапила до Освенціма вагітною й потайки народила там сина, якого зуміла зберегти до звільнення. У 1995 р. вона була запрошена на урочистості з нагоди 50-річчя звільнення Освенціма. На урочистості Ганна Павлівна Польщикова приїхала з сином, кремезним бородатим чоловіком, який вирішив відзначити свій півстолітній ювілей на місці народження.

 

Вижило в пеклі Освенціма небагато в’язнів, і доля їхня після війни склалася по-різному. Наприклад, Юзеф Циранкевич після концтабору очолив уряд Польщі, громадянка Франції Сімона Вайль вісім років головувала в Європейському парламенті, Елі Візель став письменником, нобелівським лауреатом, а Михайло Марунчак — відомим у світі українським істориком.

 

Після війни в колишньому нацистському концтаборі створено музей.

 

За матеріалами газети «День»

 

Концентраційний табір СС Бухенвальд («Буковий ліс») був створений в 1937 році. Спочатку він називався Еттерсберг і був призначений для ізоляції супротивників правлячого нацистського режиму. На головних воротах Бухенвальду був девізом виписаний вислів Цицерона «Jedem das Seine» – «Кожному своє».

 

Бухенвальд був побудований на маківці гори Еттельсберг, що піднімається біля міста Веймара, адміністративного центра землі Тюрінгія. Веймар знаменитий тим, що там жили й працювали видатні німецькі письменники Шилер і Ґьоте; тут в 1919 році була прийнята конституція німецької республіки, що отримала назву Веймарської.

 

У липні 1937 року на горі Еттельсберг був споруджений концтабір для політичних супротивників нацистського режиму. Коли почалася Друга світова війна, сюди стали привозити ув’язнених і з інших країн, і до моменту звільнення 95% ув’язнених в таборі були не громадяни Німеччини.

 

У квітні 1945 року 3-я дивізія американської армії звільнила в’язнів Бухенвальду. Учасники табірного Опору відкрили ворота перед американцями. З 1937 по 1945 рік у таборі перебували понад 250 тисяч чоловік, з них 50 тисяч загинули.

 

Бухенвальд був чоловічим табором. Ув’язнені працювали на Густловському заводі, що перебував у кількох кілометрах від табору й виробляв зброю.

 

У 1943 році біля табору був побудований залізничний вокзал. До цього всі полонені попадали в Бухенвальд через Веймарський вокзал. (Дивним чином Веймар і тоді й зараз живе своїм незалежним життям, мало цікавлячись тим, що відбувається всього в декількох хвилинах їзди від нього.)

 

Сьогодні від бараків залишився тільки викладений кругляком фундамент, що вказує на місце, де були будівлі. Біля кожного – меморіальний напис: «Барак № 14. Тут утримувалися роми й синти», «Барак № ... Тут утримувалися підлітки».

 

Творці меморіального комплексу «Бухенвальд» зберегли будинок крематорію й газових камер, хоча газові камери й використовувалися лише для дезінфекції одягу. У стіни крематорію вмонтовані таблички з іменами на різних мовах: це родичі загиблих увічнили їх пам’ять.

 

Збереглися спостережливі вишки й колючий дріт у кілька рядів, ворота табору з написом «Кожному своє», що читали й перечитували ув’язнені, простоюючи годинами на льодовому вітрі на аппельплаці.

 

У 1951 році на території колишнього табору була встановлена меморіальна плита на згадку про учасників табірного Опору, а в 1958 році було ухвалене рішення про відкриття в Бухенвальді національного меморіального комплексу. Щодня туди приїжджають люди.

 

Для деяких з них Бухенвальд – це могила родичів, для інших – так і не стерпне лихо молодості. Для третіх – історія, що розповідають у школі, і шкільна екскурсія. Однак для всіх них Бухенвальд – не мертва покладена каменями земля, а пульсуюча пам’ять, що змушує старих розповідати пережите ними й емоційно будити молодих.