Про Голодомор та історичну пам’ять

“Українська правда”

Я ніколи в житті не пила жолудевий чай. Ця назва викликає з моєї свідомості далекий дитячий нічний жах – ніби вночі до вікон моєї спальні, що виходять в сад, тягнуться з кущів сині руки.

Вони мені дуже знайомі – просто я не можу згадати, кому належать конкретно ці чи ті кістляві руки, я не запам'ятала імен тих далеких своїх сусідів і родичів, хоч мені і розповідали про них. Килина, Панас, Соня... ще якось.

Дитячий пекучий жах охоплює мене, і я все так досі й боюся спробувати, який він – чай із жолудів, що його заварювали ті люди, попухлі з голоду.

Вони зараз могли би бути моїми родичами, а самі лежать в якихось ямах одне на одному купою зотлілими мертвяками, і тому вечорами виходять і дивляться на мене у вікно, коли я роблю арифметику і жую свій улюблений чорний петльований хліб.

Мені все здавалося – вони дивляться не на хліб, а на мене – чи я пам'ятаю, чого їх більше на світі нема? Звідки я мала це пам'ятати?

Уже лише в глибокій своїй старості, коли моя бабуся готувалася помирати, вона сказала мені з ліжка своє звичне "Доброго ранку", а продовжила так: " А знаєш, виходжу я вранці з хати йти в сиротинець (вона там працювала до війни), відчиняю хвіртку, а він лежить..." – "Хто?" – "Труп" – "Чого?" – "Не доліз до нашого двору, з голоду вмер. Він був хто-зна хто, з якогось ближнього села... Я йшла вулицею, а вони лежали то там, то там" – "А що робили люди, які теж ішли вулицею?" – "Йшли й дивилися поперед себе, переступали й бігли на роботу".

Яке б страшне кіно в своєму житті я потім не дивилася, жодне не лякало мене більше.

Жолудевий чай має присмак опухлих трупів. Тих, що їх скидали в ями, посипали білим вапном і не закопували – бо треба буде ще кидати. Це звалося "білі ями".

Коли мене питають – яка тобі різниця: це геноцид чи злочин проти людства? – я хочу привести ту людину до такої ями і хай вона спитає те саме, в ту яму нахилившись.

У тих мертвих жінок, що ніколи не народять дітей, у тих, хто не став чиїмось братом, у тих, хто не дав світу онуків, у тих, хто одгриз комусь ногу, бо потьмарилася свідомість, у канібалок, яких Бог не пустив на той світ, бо таких туди не пускають – жінки дітей не мають їсти, а чомусь, кажуть, більше жінки їли дітей...

Це просто злочин чи доведення до затемнення розуму, до генетичної смерті?

Кам'яні Потоки – така безжальна назва була у харківського села, занесеного на "чорну дошку" – тобто навіть цвяха не можна було туди завезти на продаж, якби хто й надумав того цвяха їсти, навіть траву треба було видирати з рук того, хто набивав нею рот немовляті, що репетувало, бо вмирало.

У харківських Кам'яних Потоках у сім'ях вмирало по 5-10 чоловік. Тому терміново везли на спустошену Харківську землю 80 ешелонів людей з Росії – заселити цю трупарню, заповнити ці хати. З Горьковської області везли в Одеську, а Донбас заселяли людьми з Іванівської області.

Нічого не знаю, що собі відчували ці завезені, і хто вони такі були, щоб зайти до тих хат, де пахло смертю, і їсти з тих обгризених чужих тарілок і спати на тих одрах. Нічого не можу сказати про те, які привиди бродять, і які голоси чуються там темними холодними ночами в тих слобожанських хащах і звивистих провулках.

Напевне, якийсь час там треба було жити безпробудно п'яними. Щоб не бачити й не спотикатися об чиїсь руки, що їх відкопували потім собаки. Пізніше. Бо спочатку собак там не було. Як і котів. Бо це м'ясо.

Я прошу себе не писати листа в своє рідне місто, де бабуся, відкривши хвіртку, коли йшла в сиротинець, ледь не наступила на покійника – не написати, щоб вони, мої земляки, не пускали ходити центральною вулицею оту лідерку в завжди червоному береті, поки вона не збере свою куцу купку активістів, не вишикує й не поведе до Великого Хреста Голоду на вході в наше місцеве кладовище – щоб стали на коліна там і просили пробачення.

Я з собою борюся, бо знаю, де живу. Тут жити непросто, бо долівки наші встелені іконами, витягнутими з наших хат. Бо моїх бабусь покидали на воза з багатьма малими дітьми й повезли на Урал вмирати.

За те, що в дворі нашому жили голуби, а голуби їдять зерно, а зерно треба було вилучити, а як ти вилучиш його у голуба, і хто ти такий із своєю рушницею для тієї птиці миру?

Вони всі повмирали там десь, а найменший хлопчик вмер одразу, як вивезли за хутір – з горя, бо не міг зрозуміти, чого його везуть... Як із цим жити?

Вони тягнуть до мене в нічне вікно свої сині руки, і дивляться, як я це пишу. Хліб я тепер не їм. Вони дивляться, чи пам'ятаю я, що з ними тоді зробили?

Я боролася з собою, щоб не написати тільки про себе. Але вийшло так, що це – історія про всіх.