Ті, хто пережив голод, змальовують жнива 1932 року не як неврожайні, а, в гіршому випадку, як посередні, а в деяких місцях навіть щедрі...
Чверть століття тому 30-річний американський історик Джеймс Мейс із трибуни міжнародної конференції з голокосту та геноциду в Тель-Авіві першим серед західних дослідників публічно назвав Голодомор-33 актом геноциду проти української нації.
Те, що українці називають штучним голодом (the man-made famine) [ці слова Джеймс Мейс вимовив українською мовою. — Авт.] чи навіть українським голокостом, забрало від 5 до 7 мільйонів людських життів.
Проти селян використовували драконівські заходи. Закон про недоторканність соціалістичної власності, ухвалений на союзному рівні 7 серпня 1932 року, передбачав страту, а за пом'якшуючих провину обставин — 10-річне ув'язнення в ГУЛАГу кожному, хто підібрав на прибраному полі колосок зерна або надкусив корінь цукрового буряка. Друга частина закону передбачала ув'язнення від 5 до 10 років у концтаборі для колгоспників за спробу змусити інших вийти з колгоспу. Упродовж 1932 року радянські суди виносили вироки згідно з цим декретом приблизно 20% засуджених. Сталін називав його у той час «основою соціалістичної законності».
В Україні постанова від 6 грудня 1932 року виокремлювала шість сіл, які нібито саботували поставки зерна. «Чорний список», встановлений цим декретом, невдовзі було розширено у гуртовий спосіб. Це означало повну економічну блокаду сіл, які не постачали відповідної кількості зерна. У ньому передбачалося, зокрема, негайне закриття державних і кооперативних крамниць, вивезення з села товарів, повну заборону торгівлі у цих селах колгоспами, колгоспниками і селянами-одноосібниками, зокрема, основними споживчими товарами і продуктами харчування, припинення та негайне скасування усіх кредитів і позик, повну чистку всього кооперативного та державного апарату, чистку від усіх «закордонних елементів» і «саботажників», які займаються хлібозаготівлями у колгоспі. У той час це було рівнозначно смертному вироку голодом.
Ті, хто пережив голод, змальовують жнива 1932 року не як неврожайні, а, в гіршому випадку, як посередні, а в деяких місцях навіть щедрі. Коли у серпні здійснювалася перша кампанія поставок, у багатьох районах переважна більшість селян виконала норми. У жовтні було накладено нові стягнення, забрали все, що лишилося від попередніх. Вже не було ані їжі, ані насіння для посіву...
Існує стільки свідчень страхітливого життя у сільській Україні, що повну картину неможливо представити. У деяких районах люди почали пухнути з голоду ще навесні 1932 року, та найжахливішою була зима 1932—1933 років. Ті, хто вижив, розповідають про масову загибель від голоду, масові поховання у ямах, про вимирання цілих сіл, про бездомних дітей і дорослих, які юрмилися у містах у пошуках їжі, про людей, які намагалися вижити, харчуючись листям і гілками дерев, про залізничні станції, буквально переповнені селянами, які вмирали, жебракуючи лежачи, бо не в змозі були встояти на ногах. Ці свідчення широко підтверджують численні західні експерти (Амменде, 1936 р.; Маггеридж, 1934 р.; Чемберлін, 1934 р.; а також усні бібліографічні джерела Далріпла, 1960—1964 рр.; Підгайного, 1973 р.).
Про бачене розповідали не тільки прості люди. У той час голод був звичайною темою розмов у середовищі еліти і закордонних кореспондентів. Деякі про це повідомляли. Одне зі свідчень, що не втрачає цінності, хоч воно й переказане, належить Хрущову. Він писав у неофіційних мемуарах:
«Мікоян розповів мені, що товариш Демченко — перший секретар Київського обкому партії — якось зустрівся з ним у Москві. Ось що сказав Демченко: «Анастасе Івановичу, чи товариш Сталін, чи хтось у Політбюро знає, що відбувається в Україні? Якщо ні, я вам підкажу. У Київ нещодавно прибув потяг, навантажений трупами людей, які вмерли з голоду. Трупи підбирали на всьому шляху від Полтави до Києва...»
Звичайно, Сталін про це знав. 1932 року Терехов — секретар ЦК КП(б)У — розповів йому про голод у Харківській області. Сталін звинуватив його у тому, що той розповідає йому казки. Пізніше командувачі Чорноморського флоту та Київського військового округу висловлювали Сталіну протести й також отримали відсіч.
Згідно з даними радянського перепису населення 1939 року, число українців у СРСР зменшилося від часу офіційного перепису 1926 року більш як на 2 мільйони, чи на 9,9 відсотка. Між 1897 та 1926 роками українське населення, незважаючи на демографічні катастрофи Першої світової війни, революцію, громадянську війну та голод 1921 року, щорічно зростало пересічно на 1,3 відсотка. У 1958—59 рр. українське населення в СРСР мало природний приріст 1,39%, хоча до 1969 року він уповільнився до 0,6 %. Офіційна радянська статистика засвідчує незначне зменшення приросту населення радянської України напередодні колективізації з 2,45% 1924 року до 2,15% 1928 року. Та навіть за різкого погіршення умов життя він усе ще становив 1,45 % 1931 року, коли статистичні дані перестали публікувати. Оскільки українці мешкали переважно у сільській місцевості, де природний приріст населення завжди був вищий, він, певно, був дещо вищий за ці цифри.
Вищі цифри смертності наводять західні дослідники, які стверджують, що отримали їх неофіційно від радянських урядовців. Адам Тодел свідчив, що Скрипник розповідав йому про вісім мільйонів померлих в Україні й на заселеному переважно українцями Північному Кавказі. Коли Скрипник учинив самогубство, голод іще тривав. Інші радянські урядовці називали йому цифру від восьми до дев'яти мільйонів померлих в Україні й на Північному Кавказі та ще мільйон чи більше в інших регіонах. Британський психолог Вільям Горслі Гант, який вчився з Павловим, стверджував, що, за деякими свідченнями, загинуло, ймовірно, 15 мільйонів. Згідно з Джоном Коласьки — українським канадцем і колишнім комуністом, якого відправили на навчання у вищу партійну школу ЦК КП(б)У, видатний український поет (для довідки — прізвище не називається) розповідав йому, що в таємній доповіді ЦК ішлося про загибель від голоду десяти мільйонів.
Навіть Сталін якось назвав ту ж саму цифру, хоч точно не сказав, що саме стільки людей померло. Черчiлль відтворив таку розмову з ним під час Другої світової війни.
«Скажіть мені, — запитав я, — чи нести тягар війни так само важко, як здійснювати політику колективізації?»
Ця тема відразу викликала цікавість у маршала.
«Аж ніяк, — сказав він. — Колективізація була жахливою боротьбою».
«Я вважав, що для вас це було важко, — сказав я, — бо ви мали справу не з кількома десятками тисяч аристократів чи великих землевласників, а з мільйонами маленьких людей».
«З десятьма мільйонами, — сказав він, піднявши руки».
Навіть якщо ця цифра фігурувала в середовищі радянської еліти, насправді не було як вести точний підрахунок. Поширювалися інструкції, що вимагали реєстрації похоронiв, однак селяни вирішили, що мертві не бояться навіть ГПУ, і їх ховали, не турбуючись про дотримання формальностей. Тільки одне можна сказати напевне: вмирали мільйони.
На контрольно-пропускних пунктах на російсько-українському кордоні не дозволяли ввозити в Україну навіть картоплю (хоч у той час і картопляне лушпиння було для українців рідкісним делікатесом). Існують численні неофіційні заяви, в яких необхідність знищення українського націоналізму пов'язується з необхідністю «подолання труднощів у постачанні зерна» (евфемізм штучного голоду). 1933 року в офіційних заявах проголошувалася потреба ліквідації українського націоналізму, оскільки у труднощах iз постачанням зерна нібито винні націоналістичні «саботажники». Чи одне міркування в той період передувало з більшовицького погляду іншому, не має реального значення. Це немов приповідка про курку та яйце: на запитання, що було першим, не існує відповіді, та й відповідати немає потреби. Ще 1925 року Сталін писав: «Національне питання є, по суті, питанням селянським». (Сталін, 1945 р., т. VI1, стор. 72). Зважаючи на цей погляд, придушення раз і назавжди селян розглядалося як необхідна умова будь-якого остаточного вирiшення національного питання в СРСР.
У чому воно полягало? Українську еліту — не тільки політичне керівництво, а й національну інтелігенцію — було знищено. Це означало обезголовлення нації. З українізацією було покінчено. Число україномовних медіа та інституцій скоротилося. Це означало поступову нову русифікацію міст і вигнання української нації назад, у село, звідки вона з'явилася, її «пасторалізацію». Голод викосив село, привчив його до покори. Водночас запровадження внутрішньої паспортної системи означало узаконене прикріплення сільського населення до землі. Це майже нічим не відрізнялося від старого кріпацтва. Примусова колективізація була трагедію для всього радянського селянства, та для українців то була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як суспільного організму та політичного фактору, призведення їх до статусу, який німці зазвичай називали naturvolk (первісний народ. — Прим. А.С.).
Скорочений переклад з англійської
Аркадія СИДОРУКА,
за виданням: Toward the Understanding and Prevention of Genocide: Proceedings of the International Conference on Holocaust and Genocide, ed. Israel Charny. Westview Press Boulder&London, 1984
Він ішов першим
18 лютого Джеймсу Мейсу — людині, яка першою серед іноземців назвала голод-33 в Україні Голодомором, — виповнилося б 55 років
Чверть століття тому 30-річний американський історик Джеймс Мейс із трибуни міжнародної конференції з голокосту та геноциду в Тель-Авіві першим серед західних дослідників публічно назвав Голодомор-33 актом геноциду проти української нації. То був важливий крок до розкриття страхітливої правди, рівнозначний науковому і громадянському подвигу. У той час в Україні це слово було під забороною, а на Заході, запамороченому сталінською пропагандою, нашу найбільшу національну трагедію замовчували.
Для Джеймса Мейса Україна стала не тільки об'єктом наукових досліджень, а й людською пристрастю. Їй присвятив він усе своє свідоме життя, і через це зазнає шалених нападок українофобів у США і в Україні. Мейс працював в Україні й помер тут.
Біографія
Джеймс Мейс (англ. James Mace) (18 лютого 1952 - 3 травня 2004) — історик, політолог, дослідник голодомору в Україні. Завдяки його дослідженням світ дізнався про голодомор в Україні.
Ще у 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і Геноцид він заявив: „щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем”.
У 1986-1987 роках Джеймс Мейс був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при Конгресі Сполучених Штатах, які взялися дати оцінку українському голоду 1932-1933 років. Дослідив архівні документи, зібрав свідчення людей, які в різні часи виїхали із України до Канади і Сполучених Штатів.
Починаючи з 1980-х років працював разом із Робертом Конквестом, автором книги "Жнива скорботи". В 1993 переїхав із Сполучених Штатів в Київ (Україна), де жив і працював до самої смерті. Викладав на кафедрі політології у Києво-Могилянській академії. Помер 3 травня 2004, похований в Києві.
26 листопада 2005 року Президент України Віктор Ющенко нагородив Джеймса Мейса орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно), а 2 грудня 2005 року підписав розпорядження про вшанування пам'яті Джеймса Мейса.
