Насправді вчителя звали Павлом Федотовичем, але чийсь слизький язик приклеїв йому прізвисько — Стецько. Та й так і пішло в селі: від малого до старого, з одного учнівського покоління в інше. Ці свавільні переіменини видавалися пустосміхам дуже вдалими, бо вчитель таїв у собі цілий букет різних дивацтв, а вони, як дехто вважав, нібито не могли співіснувати з простим іменем Павло.

 

Приїхав учитель в село ще зовсім молоденьким відразу після закінчення інституту. Невисокий зростом, повнотілий, білочубий, круглолиций, з постійною сором’язливою усмішкою на губах і щоках, вкритих ріденьким білим пушком, він, коли йшов, був схожий на селезня, що перевалювався з ноги на ногу. Чи то від роду, чи від якоїсь біди його ноги мали ґандж, Павло Федотович спирався на товстелезну палицю, яку називав дубком бо вона й справді була чималим кострубатим обрубком звичайнісінької дубини.

 

Любив учитель статечно розкланюватися з усіма зустрічними сільчанами, розпитувати літніх жінок про врожай на грядках та про хатні справи, міг довго дивитися десь у поля, в небеса, де кружляли голуби та різне птаство, або просто на півнів, які з ґвалтом відстоювали пріоритет на якісь вуличні володіння чи молодих зозулястівок. Він ніколи й нікуди не поспішав, і, здавалося, що поняття часу для нього має зовсім нікчемне значення.

 

Одягав Павло Федотович завжди однакові за кольором і фасоном костюми з лискучими барабанчиками на колінах і гармошками складок на протилежному боці штанин. В селі жартували: Стецько, мовляв, купував собі штани вже з готовими одутлинами і дзеркальною задньою панорамою.

 

Жив Павло Федотович самітньо, не одружувався. Хата його стояла пусткою, а справжнім домом для нього була школа. Він над усе любив свою географію, весь у ній жив, хоч донести її до дітей не міг. На уроці він ніби щоразу творив сам для себе якісь нові світи. А учні в цей час також щось собі творили. В паузах між довгими уривками з вельми вчених статей він раз по раз, сам цього не помічаючи, звертався до класу: «Ви чуєте?» — «Чує¬мо!» — гриміло у відповідь, хоч ніхто з учнів не відривався від своїх розмаїтих занять.

 

Часто Павло Федотович спізнювався на уроки, бо як на зло тикав свою палицю в таке місце, що відшукати її навіть за допомогою колег було не зовсім просто. А потім, входячи до класу, він замість привітання з винуватою усмішкою повідомляв учням: «Клятий дубок-невидимка... Поки відшукав його...» У восьмому «Б» всі завжди тільки й чекали цих слів і неодмінно супроводжували їх реготом. Надто здригалися стіни від сміху, коли за хвилину до появи географа виходив до дверей непосида Тимко, до тонкощів дублював манеру та інтонацію Стецька, а тут заходив сам оригінал і все точнісінько повторював.

 

...Того ранку восьмикласники тривожились перед контрольною з літератури.

 

— От коли б Стецько спізнився на перший урок, — найзаповітнішим бажанням повисла над класом висловлена кимось уголос думка.

 

 — Можна було б ще трохи почитати.

 

— А хочете, я зроблю так, що він зовсім не прийде, —збуджено вискочив з-за своєї парти Тимко.

 

— Заєць теж любить про щось там говорити, — спробував було хтось пожартувати.

 

Але хлопець не став нікого слухати. Хитро посміхнувшись, він швидко вийшов з класу, а повернувся лише після дзвінка на урок.

 

— Операція пройшла успішно! — з гордістю переможця вигукнув він. — Можете готуватися до контрольної.

 

Та ніхто чомусь не поспішав скористатися Тимковою порадою. Кожен ждав, що через кілька хвилин на порозі з'явиться Стецько. Але він все не приходив і не приходив, й цікавість восьмикласників уже хлюпала через вінця.

 

— Признайся, Тимофійчику, що ти там таке укоїв? — щебетали наперебій дівчата.

 

— Ну, будь другом, скажи? — гули хлопці.

 

— Просто я заховав його невидимку, — здався під цим натиском Тимко.

 

Всі засміялися, тільки не по роках розсудлива Оленка Семистяга, староста класу, серйозно сказала:

 

— Це просто не по-людському... Піди негайно...

 

Вона не договорила, бо в цей час двері відчинилися і до класу якось невпевнено (він був без палиці) ступив Павло Федотович з своєю винуватою усмішкою.

 

— Клятий дубок-невидимка, кудись зовсім щез. Регіт.

 

— А я от, бачите, вирядився, як дурень на іменини. (Лише тепер восьмикласники помітили на ньому новий костюм). — Якось каламбурно це в мене виходить, але сьогодні я таки справді іменинник... І така ось глупа ситуація...

 

Учні тільки на хвилину замовкли: чи то їх здивувало те, шо і в Стецька може бути день народження, чи всіх збив з пантелику й справді його ще відносно новий костюм, на якому при ретельному огляді можна було надибати навіть сліди праски. Але коли Павло Федотович, опираючись на передні парти і стіл, погулькав до свого улюбленого місця біля вікна, клас знову гогонув.

 

— Як вам не соромно, — раптом піднялася з-за парти Оленка й піднесла руку, ніби хотіла вдарити всіх разом.

А вчитель став розпашілим лицем до вікна і, намагаючись бути спокійним, розпочав урок:

 

— На минулому занятті ми говорили про особливості економічного розвитку країн африканського континенту. Скільки тут разючих контрастів! Чуєте?

 

— Чуємо! — відповідає клас, але швидше за звичкою, мляво, врізнобій.

 

— У землі — неймовірні багатства, а на землі — в багатьох районах — злидні і голод. Голод — це страшно... Що таке голод?..

 

Павло Федотович якусь хвилину помовчав, а потім, ніби видаючи класові якусь таємницю, тихо мовив:

 

—Він мені буде снитись до смерті... Я тоді, у повоєнну пору, був такий, Я як оце ви. Чотирнадцять літ мав у сорок сьомому. Люди в селі і себе рятували, і худобі не давали згинути, і на полях з суховіями билися... Сусід у мене був Свирид Антонович. Без ноги з війни повернувся. А друга вся в ранах. Добре й так... Бо мій батько десь у Польщі поліг... Охляв дядько Свирид, але працював від світання до смеркання — чоловіків не вистачало в селі. Перевозив він якось сіно з лугу, впав з воза й покалічив поранену ногу, втратив багато крові. У лікарні, звісно: потрібні гарні харчі — сила прибуватиме. А де їх взяти? Зарізала тітка Орина останню свою курку, зварила двічі юшку, і я її відніс дядькові. Що далі? Безвихідь... А на ясенові біля Свиридової хати дикі голуби водились. То дядько, ще коли парубком був, зробив для них голуб’ятню, прикріпив її на дереві, і птахи, на диво, прийняли Свиридів дарунок як належне. Жили й плодилися. Ясен все ріс і ріс, голуб'ятня від часу поступово розвалювалася, дядько старів, а вже, може, двадцяте покоління воркунів користувалося Свиридовою добротою. Покликала якось мене тітка Орина й тихо сказала: «Мені здається, Павлику, що в голуб'ятні ще одна пара потомство на осінь завела. Вже в палках го¬луб’ята. Гріх мені буде, я знаю... Тільки прошу тебе, хлопчику: полізь і дістань мені одне. І, гляди, не проговорись перед Свиридом, бо він мене проклене. Як спитає, скажеш, ніби сусіди мені курча дали».

 

Павло Федотович лише на мить замовк, а потім, хвилюючись, знову повернувся до спогадів:

 

— О, як пахла та юшка! Її тітка Орина називала чорною. Бо, крім пташеняти, води й солі, в ній нічого більше не варилось, і через прозорий бульйон було видно чорне дно горшечка... По дорозі до лікарні я кілька разів зупинявся і, знявши кришку, дозволяв собі нанюхатися того, мабуть, незбагненно смачного варива... Через кілька днів тітка Орина попросила мене ще раз навідатися до голуб'ятні, бо дядько сказав, що юшка для нього, як бальзам. І я знову поліз на ясен. Там, у розсохлому ящику, залишилося ще одне пташеня. Як тільки я простягнув до нього руку, воно з писком випурхнуло біля самісінького мого носа і вмостилося поряд на гілці. Не зумів я його впіймати й там — перелетіло ще вище. Я, мабуть, забув, що сиджу на самому вершечку дерева: необережний рух — і... Опритомнів на лікарняному ліжку поруч з дядьком Свиридом... Фельдшер (яка там тоді була сільська медицина!) наклав мені шини. Так і зрослись мої ноги... Це трапилось як¬раз у мій день народження. Відтоді я й відзначаю обидві ці події разом...

 

Павло Федотович довго мовчав, а потім, ніби прокинувшись, несподі¬вано запитав:

 

— Знаєте, чого я найбільше зичу вам у житті? Чуєте? Клас не викрикнув, як завжди, своє бездумно-веселе «Чуємо!». Навпаки — вклякло принишк. І ця неймовірна тиша, мабуть, вразила вчителя. Він повернув голову, і всі побачили: в його очах бриніли сльози.

 

— Я хочу, щоб ніхто з вас і ніколи не дізнався, як пахне чорна юшка з дикого голуба... Учні були нездатні бодай поворухнутися, хоч вже й пролунав дзвінок на перерву. Тільки Тимко, зірвавшись зі своєї парти, прожогом вибіг з класу.

 

Кілька днів він не з’являвся у школі, а коли прийшов, приніс Павлу Федотовичу нову, химерно вирізьблену, до блиску відполіровану палицю.