(хатня інсценівка 33-го року)

Мати натопила піч,

вигребла жар кочергою під челюсті,

вимела чистенько черінь помелом,

узяла у руки дерев’яну лопату,

ніби зібралася саджати хліб у піч.

Та ні з чого хліба спекти – муки ні пилиночки,

ні з чого їсти зварити –

солі ні дрібочки,

пшона ні зернятка – нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти,

скоро вмирати, всім умирати,

діточкам з опухлими від голоду лисками умирати,

та як дивитися на їхню повільну смерть:

на видовженого у безкінечну нитку додихаючого пташенятка!

“Давайте гратися у Телесика:

я – буду Зміючкою Оленкою,

ви – дітки мої ріднесенькі – Телесиками”.

Каже вона найменшенькому:

“Сідай, Телесику, на лопатку!”

Найменшенький поклав на лопату руку.

“Та ні-бо: сідай зовсім!”

“Мамо, хоч ваше обличчя і не біле,

а зелене, як у Зміючки Оленки,

але ж сорочка ваша вишивана нашими вишивками:

таких квітучих рукавів ні в чиєї мами немає!”

Стоїть Зміючка Оленка коло печі

і, як мати, ріжком хустки сльози витирає,

каже середульшому:

“Сідай, Телесику, на лопату!”

Середульший поклав на лопату голову.

“Та ні-бо, ні! Сідай увесь!”

“Мамо, ми не Телесики –

ви ж знаєте наші імена:

я – Михайлик-слухняний-хлопчик,

я – Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки,

я – Василько-принеси-водички-з-криниці”.

Стоїть Зміючка Оленка коло печі,

крізь сльози слова мамині, жалібні промовляє,

каже старшенькому:

“Сідай, Телесику, на лопату!”

Старшенький поклав на лопату ногу.

“Та ні-бо, ні, не так!”

“Мамо, не повертайте нашого золотого човника назад:

ми уже побрали у руки срібні весельця –

ми уже пливемо далеко по велику рибину!”

Кинулася мати

від Зміючки Оленки діток своїх ріднесеньких рятувати:

і найменшого Михайлика,

і середульшого Петрика,

і старшенького Василька –

обійняла руками, як гусочка крилами.