В степу верхосульськім,

поблизу вимираючого села,

я в уяві насипав курган скорботи, увінчав його простим сосновим хрестом

і написав розлогу епітафію:

Тут (умовно) спочили в Бозі

Ті, хто вмер у далекій дорозі,

Хто спіткнувся востаннє на ріднім порозі

Чи в сльозі утопивсь на тріскучім січневім морозі.

Тут (умовно) лежать

У сплетінні корінь осокорів

Жертви трьох українських

Спланованих голодоморів,

Несвідомі геройства (бо з примусу) скромні герої, —

І забутої першої світової, І болючої другої, що не забута

І донині, бо ще не настала спокута Винуватців кривавої бійні: Не спокійні покійні!

Тут мовчать мої предки, На смерть розкуркулені,

І бійці революції, Леніним підло обдурені,

Серед них і мій батько —

Партієць нездалий,

Десь без вісті пропалий

і прахом прокляття припалий...

Тут (умовно) безмовно

(Насправді ж немає могили!)

В невимовних стражданнях і муках

навіки спочили

Повносилі іще,

В розмаїтті козацької вроди,

Мої рідні дядьки по матусі

(Всі п'ятеро!) — Великороди.

Біля них притулився і дядько Іван ––

Він не зовсім покійник,

Бо на світі живу іще я —

Його тезко і двійник...

Тут і мати моя прилягла —

Молодесенька Настя,

Що мене породила в нещасті:

Гадала ж — на щастя...

А крім того іще,

В цій землі,

Що навіки зчорніла,

Постолітньо лежать (не зрухнутися!)

Тіло до тіла

Носії прасвобод — воріженьки Росії,

Що не можуть діждатись громового гласу Месії

І піднятися знов

з небуття,

і гайнути галопом,

і втопити в болото

ганьбу свою під Конотопом...

В цій землі —

Пигулі, Круподери, Гуйви, Кривоноси,

Загинайки, Заруби, —

Вкраїнці, а не малороси! —

Семи, Урди, Жовби,

Сагарі і Запари,

— Українці, а не яничари! ...

На родину мою,

Підло вбиту і нагло померлу,

Я уявно насиплю курган

Вишиною з Говерлу,

Щоб хрестом досягав голубого чертога

Українського

Нашого

Рідного

Бога!