РОДИМЕ село моє, Смолянинове, розташоване за вісімнадцять кілометрів від Третьої роти (сьогодні Лисичанськ) — батьківщини Володимира Миколайовича Сосюри, за дванадцять — від села Борівського, де народились батьки Климента Єфремовича Ворошилова. На той час, про який піде мова, в Смоляниновому, на Четвертій сотні (села Слобожанщини тих років ще поділялись не на вулиці, а на сотні), в обдертій, напіврозваленій хатині, без двору, без будь-яких прибудов, жила стара жінка, яку в просторіччі всі звали Московкою, або Сіфонихою (мабуть, перекручене батькове ім’я). Як її звали насправді, не знаю, а на прізвище — Ворошилова. Старі люди казали, що вона справді родичка Климента Єфремовича — двоюрідна сестра — і що десь в дев’яностому році минулого століття примандрувала сюди з Борівського. Та й не сама, а з ним таки, Климом. Пасли а економії пана Суханова телят, поросят. Потім Клим, коли підріс (це все підтверджено історією), пішов у світи, а вона так і залишилась жити в Смоляниновому. Мені, малому, до того діло ще не доходило, та чув від старших: взимку спить у печі, протопивши перед тим вільховим та березовим хмизом з недалекого лісу, а влітку й кунтується з того ж таки лісу та з навколишніх озер.

Були у тої жінки два дорослі сини - безбатченки, або по-тодішньому — байстрюки. Меншого, хоч і бачив якось, пригадати зараз не можу, а старшого, навпаки, не забуду до кінця днів своїх. Всі його звали: Мишка Московчин, Мишка Сіфонишин, а Ворошилов — тільки офіційно. Був той Мишка найактивнішим активістом-комсомольцем. Тримав у своїх руках голову сільради і голову колгоспу, не кажучи вже про рядових односельців. Одне його прізвище наганяло страх. Племінник “першого маршала”, як же! Боялись, як вогню. Не дай бог, поскаржиться. А він, нахаба, свідомо користався тим. Хоча хата — розвалюха була притчею во язицех: невже всі родичі “першого маршала” (а вони ще були у Борівському) отак живуть? Потім уже, коли підріс, я дізнався, що Клим Єфремович не дуже любив пригортати до серця своїх кровних, так само, як і побратимів по революції та громадянській війні.

Боявся Мишки Ворошилова і я. І вирізьбився він у пам’яті моїй невмируще. Середній на зріст, окоренкуватий — лінія поперека врівні з товстими плечима, обличчя крупне, грубо тесане, кольору перепаленої цегли, шия — на такій, кажуть, обіддя гнути б, а глибоко посаджені білясті очі посміхатись зовсім не вміли.

Осінь тридцять другого року. Нас у батька та матері шестеро. Старший за мене на шість років (я пішов у четвертий клас) брат Петро, а за мною ще чотири сестрички. Минулого травня гроза спалила нашу щойно збудовану (менші батькові брати Парфил і Тимоха виділили нас з багатолюдної сім’ї) хату. Збіжжя, яке було, згоріло на горищі. Пережили першу голодовку. Спасибі дядькам, допомогли — поставили нову хату. До осені трішки оперились. В господарстві кінь і корова, шість гектарів землі в різних кінцях сільського поля. Значимось офіційно середняками.

Куркулів на той час уже повиселяли «на ярки», одначе “залізна мітла” діяла. Не знаю, ким вона була санкціонована і ким так найменована, та було то страховище для індивідуалів, яких налічувалося ще чималенько. Бригада активістів, очолювана Мишкою Ворошиловим, їхала по індивідуальних дворах, заглядала на горища і підмітала все, що вважала за потрібне, на свій розсуд. До нас теж завітала пізньої осені тридцять другого. Біла маслакувата коняка, впряжена в бричку з кошілем, а в кошілі Мишка Ворошилов та ще двоє його помічників. Брати у нас на горищі майже на було чого, бо після хлібозаготівлі батько відніс кілька лантушків на збереження до сусіда — колгоспника та два чи три-замурував під пригребицею. Тож, проревізувавши щупом (довга залізна гострякувата палиця з виїмкою над гостряком) лежанку та припічок, обійшовши всі закутки в корівнику і конюшні. Мишка звели переділити те, що на горищі, а батькові — пообіцяв:

— Ну, гляди, Левощенко (Левощенками нас по-вуличному звали), не вірю, що у тебе нічого більше немає... Приїду, коли не ждатимеш...

— Приїжджай, — не заперечив батько, радий, що все так легко обійшлося — і схованки не знайшли, і кінь та корова вдома лишились.

На трудодні в колгоспі тої осені не було видано ні грама, тож голодувати почали першими колгоспники. Особливо ті, у ного корів не було. Через село на Донбас (у нас казали “за Донець”) посунули валки пухлих, ледве живих людей з віддалених степових сіл і хуторів. Вони йшли з хати в хату, вимолюючи крихту хліба, картоплину, бурячок, краплю якоїсь юшки — двері не зачинялись.

Ми вважали себе порівняно щасливими. Брали по мірочці зі сховку у сусіда, підсмажували на плитці, товкли в ступі (про мливо навіть заїкнутись боялись) і тому раді були безмежно. Петро влаштувався на роботу в кальцеху содового заводу і з пайки своєї уділяв нам дещицю, а я носив йому та на базар у Третю роту молоко, вимінював на хліб та макуху. Коли ж вибрали своє в сусіда, який теж, до речі, не гребував нашим, дістали з пригребиці. Жили, аж мені перед голодними товаришами в школі соромно було. Намагався завжди прихопити з собою в торбинку зайвий матерженик та поділитися з сусідами Єремєєнками, їх було два моїх однокласники, Іван та Ягорик. Батько їхній першим записався до колгоспу і корову здав, а потім її чомусь не повернули їм. Обличчя у хлопців були брезклі, ноги уже в черевики не влазили, але вони ще продовжували ходити до школи, хоч у нашому класі вже й половини учнів не залишилось.

Батько та мати щодня підраховували свої можливості; якщо жити отак внатяжку — мішати борошно з картоплею, буряком, жолудями, та ще добавляти від Петра, з базару, до травня вистачить. А там... А там піде зелень, померти, мовляв, не дасть.

Про погрозу Мишка з його “мітлою” ніби й забули. Та, на жаль, він про нас не забув. Сталося це у неділю вранці вже наприкінці березня, коли на Єрику нашому скрес лід, а колгоспники й індивідуали лаштувати реманент для виїзду в поле. Батько якось незвично похапливо зайшов знадвору до хати і сказав з притиском:

— Їде, стерво... Що робити?

— Хто їде? — стенулась від столу, де ліпила матерженики, мати.

— Лобуряка Сіфонишин, хто ж...

Мати від столу, я від ступи, кинулись до вікна й побачили, як з дороги до двору завертає знайома вже біла коняка, запряжена в сани з кошілем, хоч снігу вже й сліду немає. А в кошелі Мишка Ворошилов з горезвісним щупом і двома помічниками.

— Ну, Левощенко, діждався! Ідіть за понятими...— Це вже до своїх.

Батько мовчить. А він викарачкувався нарешті й пішов, як восени, колупати піч, лежанку, закутки в конюшні і корівнику. А коли прийшли поняті-сусіди, поліз на горище сам і звідти вже загорлав:

— Чим же ти жив зиму, Левощенко? Адже тут більше, ніж восени залишалось... Змітай все.

— Це знову до своїх.

А сам зліз, і вже до понятих:

— За постановою Смолянинівської сільської Ради у куркуля Чернявського Антона Трохимовича реквізуємо сьогодні движиме й недвижиме...

— З якого це врем’я став я куркулем і де та постанова, покажи,— підступає до нього батько.

— А цього не хотів? — крутить Мишка грубезну дулю.

Наступного досвітку батько подався до районного прокурора. Повернувся пізно ввечері, сказав:

— Пообіцяв розібратись...

— Розбирало б їх, — скрушно похитала головою мати. — Це наша смерть, голубчику...

І справді, крім картоплі та буряка, забуртованих на зиму, крім клуночка жолудів, заготованих з осені, в господі нічого їстивного не залишилось. А ще ж до літа жити та й жити. Пішли батько з матір’ю кілька разів до Третьої роти, проміняли за сухі паляниці смушок якийсь (батько все вмів робити: вікна, двері, столи, діжки, смухи чинити), машинку “Зінгера”, у Петра припасене взяла, та хіба ж того вистачить...

Ми з Іваном та Ягориком Єремєєнками пішли по толоці (городи наші на толоку виходили) в пошуках торішнього жабрію, а по Діброві — за жолудями. Приносив я ту здобич, сушили на плитці, товкли, мати готувала жорсткі коржики й ділила між нами, дітлахами, по крихітці.

Нарешті-надійшла звістка від прокурора; Повернути все, незаконно реквізоване. Та де ж воно, те реквізоване? Коня, правда, здано було до колгоспу, та замість того, щоб повернути його, нас теж туди записали.

Від того нам легше не стало. Батько з матір'ю почали ходити на колгоспну роботу. Вечорами приносили крихітки того, що могли відірвати від свого рота. Школу я покинув. У травні з’явились козельки, молочай, кислий щавель, лобода і ховрашки. Ми з Іваном та Ягориком повиточували з старого обруча зарізяцькі ножі, розкопували ними нірки, білували впольовану дичину. Коли вдавалось принести додому хоч одне звірятко за день, щастю нашому не було виміру. Мати варила юшку з лободою та щавлем, смачнішої за яку ми, здавалося, й не знали ніколи. Та дичини тої було жалюгідно мало в порівнянні з армадою мисливців, подібних нам. Вийдеш, було, на толоку, в поле, а там уже їх сотні. Риються, мов кроти, в землі... Не встигали плодитись ховрашки.

У червні, коли припекла нестерпна жара, сили зовсім підупали не лише у нас, малих, а й в батька та матері. Почали напиватись пухлиною ноги, руки, обличчя.

Начисто вимерло сусіднє село, Чабанівка. В обідню пору, коли звідти подує вітерець, трупний сморід збиває з ніг. На польових дорогах, на межниках, попід кущами в Діброві — трупи. Не дай бог дітям і внукам нашим бачити таке.

Одного дня ми з Іваном та Ягориком натрапили біля лісового озерця на дохлу коняку, обліплену крупними, лінивими з жиру мухами-зеленухами. Господи, яка то була радість! Готові були зубами рвати смердючу, брудну, кошлату шкіру. Пустили в хід ножі, не обороняючись від мух, не звертаючи уваги на сердите каркання вороння над головами. Скільки часу пройшло, поки повідбатовували по солідному шматку чорної, зовсім не схожої на м’ясо груднини, сказати зараз не можу — мабуть, з півдня. Додому несли на витягнутих, здерев’янілих руках, як щось найдорожче, — як своє спасіння.

— Що це, — зустрів батько, що навколішки (ноги вже не тримали) лаштував тік під майбутній урожай жита, яке досягало вже молочної стиглості на городі.

— М’ясо, — ледве вимовляю спеченими вустами.

Радості на обезформілому батьковому обличчі не бачу; те він важко підіймається, велить:

— Неси води...

І тут же, біля току, починає лаштувати вогнище. Мати, що лежала з дівчатками за хатою під вербою, коли побачила та зрозуміла, в чому справа, безпорадно, безпомічно заголосила:

— Ой, не роби того, Антоне, голубчику... Дітей потруїш...

Батько не слухає — робимо своє. Обсмалюємо шкіру (сморід на весь білий світ), нарізаємо маленькими шматочками, прополіскуємо кип’ятком і починаємо варити. Коли вариво закипає, брудно-руда піна клубочиться над казанком, випліскується через вінця, шкварчить на вогнищі. Батько знімає казанок, зливає і наповнює свіжою водою. А потім знову і знову. Нарешті, мабуть, після п’ятого зливання, відставляє вариво.

— Неси миску, ложки, — наказує мені.

Приношу. Батько пробує юшку першим, затим дає кожному з нас по кілька ложечок. Через деякий час — по шматочку м’яса. Більше не можна. Та ми не відходимо від казанка. Мовчки зглитуємо голодну слину. Мати не перестає схлипувати обличчям у землю. Батько силоміць підводить її, примушує з’їсти таку ж норму, як і ми.

— Решту — на завтра, на післязавтра, — наказує суворо і відносить вариво до погреба.

Так і живемо ним кілька днів.

А жито на городі все не вистигає. Доходять чутки про тих, що не втримались — скоштували недозрілого — і померли. Воно, кажуть, набухає в животі, кишки розриває.

Жалю нема. Ні до кого жалю нема. Навіть до батька-матері. Лежимо колодами холодку під вербою. Немає сили навіть на ніч перелізти до хати. Чекаємо смерті, вже і її не страшно. Батько ще помаленьку рухається. Підкопує на городі молоду картопельку-бубурішечки, що виросла на картопляних зчистках, посаджених про всяк випадок матір’ю ранньою весною. Варить юшку з лободою, щавлем, молодою цибулькою... Тим і дожили... Смаку печива з молодого врожаю не запам’ятав — виходжував ним батько нас уже напівживих...