учениця 9 класу

Кіровської міської

багатопрофільної гімназії

 

Олеся прокинулася від криків. На вулиці хтось голосно сперечався. Дівчина підвелася і визирнула у вікно. Посеред двору стояв батько, навколо нього курили ще троє чоловіків, мати сиділа на ганку. Всі вони розмахували руками, кричали. Раптом один з них, з вусами, вдарив батька. Мати зойкнула. Чоловіки вдерлися до хати,мати кинулася за ними. Жінка підбігла до Олесі та обняла дочку, ледве стримуючи сльози. Чолов’яги почали громити хату. Забирали хліб, овочі, крупи, спустилися до льоху і винесли по черзі мішки з картоплею, діжки з капустою та помідорами. Батько тим часом мовчки стояв посеред двору. З сараю вивезли віз, запрягли коней. На віз поскладали пожитки, з хліву вивели кіз та корову. Перелякана Олеся з матір’ю мовчки спостерігали за грабежем, найбільше їх лякав похмурий і мовчазний батько. Біля воріт найкремезніший з них обернувся і посварив кулаком.

 

Одразу ж батько кинувся до курятника. Звідти почулися крики. Мати кинулася допомагати йому. Увечері всією сім’єю обскубували курей, а мати всю ніч солила м'ясо. Рано-вранці батько сховав солонину серед дощок на городі. А коли зійшло сонце, вчорашні гості вже були у садибі Бондаренків. Не знайшовши курей, вони почали обшукувати хату, льох, сарай, курятник. Хлів. Зазирнули на горище і в колодязь. Вони вже збиралися йти, коли помітили дерев’яний настил на городі. Вилаявшись, вони забрали солонину і пішли.

 

Літо сім’я Бондаренків якось пережила, осінь та зиму витримала завдяки висушеним травам, фруктам, солоній рибі. Навесні стало тяжче. Начебто з’явилась якась їжа, але сили покидали людей. Через село все частіше проходили жебраки, втікачі. Селяни намагалися триматись від них подалі – боялися канібалізму.

 

Восени зі ста домівок на селі залишилося лише десять. Бондаренки трималися найкраще. Не тому, що мали їжу, а тому що їх було лише троє. Батько, мати, дочка. На відміну від багатодітних родин їм було легше. Але горе ходить всюди і до всіх.   Прийшло воно і в родину Бондаренків. Олеся, повернувшись із річки з жабами додому, побачила скрючену матір на підлозі. Жінка стискувала в руці шмат паперу і стогнала. Олеся кинулася до матері. Вона відкрила очі і прошепотіла: «Вибач, доню, мені за все. Я не винна. Тримайся». Дівчина, не стримуючи сліз, вкрила матір ковдрою і, провагавшись, витягла клаптик паперу з рук. «Вибачте, Олесю та Маріє! Таке життя я не витримаю. Прощайте та вибачте. Ваш Олексій». Олеся встала, поглянула на вже мертву матір і вийшла з хати.

 

Дівчина підійшла до річки, подивилася на вируючий потік. «Господи, вибач!» - і кинулася вниз – назустріч смерті. Їй було легко. Вона знала, що десь там зустрінеться з матір’ю, колись до них приєднається батько. Вони знову житимуть однією родиною, щасливо і радісно. Холодна вода лоскотіла її тіло, у волоссі гралися рибки. ЇЇ тіло залишилось на дні річки, а душа… Душа полинула до матері, до батька, до бабусі. Вона піднялася над селом із сумною усмішкою українського пригнобленого народу.