…І листя скрапує на листя,

і завмира під сонцем тінь,

І не впізнати вічних істин,

Біля зруйнованих святинь.

 

А тут – немовби храм над містом,

тут яр , і Либідь, і лоза.

Тут пам'ять скрапує, мов листя,

і з серця котиться сльоза.

 

Тут – колоски, закуті дротом,

до них іти і не дійти.

А хто побіг – підтято шротом.

А хто побіг, якщо не ти?

 

А хто побіг, якщо не рідні,

якщо не ближній твій побіг?

Пів-України – хто відродить,

дітей вернувши на поріг?

 

Три колоски, закуті дротом,

три колоски, три колоски…

Над білим ангелом скорботи –

незгасний духу смолоскип.

 

Село наше велике. Розташоване воно близько 40 км від Києва і близько 8 км від райцентру Васильків. До організації колгоспів, до 1930 року, люди в основному жили тут непогано. В нашому селі була лікарня, школа-десятирічка, добротна церква, декілька магазинів, сільськогосподарський банк. Щороку восени проводилася виставка досягнень сільського господарства.

 

Родини зазвичай були великі, по 6-8 душ, а то й по 10-12. Наша сім’я складалася з восьми членів.  У 1933 році померли: батько Андрій Григорович  1883 року народження, мати Марина Несторівна (1886 р. н.), сестра Марфа (1914 р. н.), брат Андрій (1926 р. н.) і ще зовсім маленький брат Яків (1929 р. н.). Як вони хотіли жити!

У колгоспі працювали батько, мати, брат, дві сестри. Мали багато зароблених трудоднів, а отримали восени 1932 року аж 1,5 пуди чечевиці. Так було й у інших. Тому у хатах, на подвір’ях і дорогах мерли люди. Майже кожного дня по селу їздили підводи (великі гарби), куди зносили померлих, а іноді ще живих, пухлих. Везли на кладовище. Там копали великі ями (чоловік на 20-25) і в них кидали померлих. Люди помирали цілими родинами. Двори заростали бур’янами. До 1933 року  у  нашому селі було п’ять колгоспів, а після людей ледве набралося на один…

 

Дмитро Васильович ОЛЕКСІЄНКО,

який народився 11 березня 1918 року у селі Барахтах

Васильківского району Київської області.

 

Голодомор я помню хорошо, хотя мне было 6 лет. Я родился в 1927 году. Семья наша состояла из дедушки, бабушки, отца, матери и брата (1929 г.р.). Дедушка Даниил Петрович - с донских казаков. У него было четыре сына. Старшие жили отдельно, а младший – мой отец – с родителями. Бабушка (а она умерла в 1949 году, в 90 лет)  рассказывала мне, что дедушка был трудолюбивый. Они арендовали у помещика землю. Имели хозяйство - лошадей, волов, коров, овец. Держали пасеку. А началась коллективизация, дед в колхоз не пошел и его раскулачили. Забрали в колхоз даже амбар, где хранилось зерно. А тут и голод начался. Ели все: и лебеду, и крапиву, в лесу собирали  желуди. Кочережки кукурузные в ступе толкли, пышки пекли. В колхозе лошадь сдохла. Отец с дедушкой ночью ее откопали. Варили и кушали ежей, мышей, лягушек, сусликов, а потом стали пухнуть с голоду и умирать.

 

Дедушка умер первым. Хотя бабушка мне говорила, он умер не от голода, а от переживаний. У него сердце не выдержало. Всегда, когда колхозный бригадир ехал на нашем жеребце мимо нашего двора, конь становился на дыбы и рвался домой. Дед лежал на лавке в хате, смотрел, плакал и умер. Его закопали на кладбище. А потом, хорошо помню, Илюша, 4 годика, умер. Бабушка отнесла его и в саду закопала. Мать, хотя и опухшая, но ходила, а отец лежал в хате на земляном полу не соломе и умер. Его тоже на рядне без гроба в саду закопали. А мать ее родители забрали. Она там и умерла. Остался я с бабушкой. Помню, это уже, наверное, в 1934-1935 гг. мы с ней ходили в поле собирать колоски, а потом она уже в колхозе вязала снопы. Там им в поле варили пшеничную кашу. Она мне приносила. И горсточку зерна в пазухе. Так мы с ней и выжили. А сейчас о Голодоморе напоминают памятники, оставшиеся от дедов: казацкий курень дубовый, соломой крытый с земляным полом (он до сих пор стоит рядом с моим домом кирпичным, под шифером) да кладбище во дворе. Голодомор оставил меня сиротой. У меня не было детства. Я в школу пошел в 10 лет. Научился читать и писать, а в 13 лет пошел в колхоз телят пасть. Тут и война…

 

Я, моя  сестра і бабуся у страшний Голодомор 1932-1933 років проживали на хуторі в с. Дашківка на Полтавщині, Рік видався урожайним. Але все забрали. Ходили бригадами, щупами шукали, чи не закопали чого? Ми тряслись, скиглили від страху, сховавшись за бабусю. Старша сестра ледь не померла з голоду.

 

Мої тато, дідусь, хрещений батько, чоловіки-сусіди були репресовані. Батька розстріляли. З числа інших теж мало хто повернувся додому. Якби і мама ще тижнів зо два не повернулася  з вислання і не привезла сім буханців хліба, ми б також померли від голоду. Просто, коли маму проводжали люди з Архангельської області у далеку дорогу, то вони плакали і дали хліб: «Бери, Варю, у вас же діти помирають з голоду». Тяжко згадувати…

 

Якась надія з’явилася, коли зацвіли акація і конюшина. Квіточки солодкі. Ми їх їли, іноді варили… Розумні умільці зробили ступку з товкачем, ручну мельничку, тертушку, щоб кукурудзу з нового урожаю дробити і мішати з травою. Це все відбирали. Тому покористувавшись ними, ми ховали їх у бур’яни….

 

А ось одна сцена запам’яталася мені на все життя, як фотографія відбилася в мозку. Весною 1933 року мені було п’ять років. Я сиділа поряд з бабусею Мотрею - далекою родичкою – на  траві. Була вона - сама шкіра та кістки, не могла розмовляти. Поволеньки рвала і клала до рота листочки споришу. Вночі її не стало. Син закопав матір. Тоді не хоронили у труні, не записували у  сільрадах.

 

Треба щоб скрізь були встановлені пам’ятні знаки і кожного року відзначався День пошанування жертв Голодомору, щоб можна було вклонитися нашим мученикам.