Голод  33 року… Це геноцид, унаслідок якого український народ зазнав мільйонних жертв.

 

Вимирали сім’ями, кутками, хуторами. Люди часто падали прямо на вулиці, попід тинами. Інколи селом проїжджала підвода, і тих, кого вже не було кому ховати, їздові звозили в братську могилу. Нема такого села в Україні, в якому б на цвинтарі не зяяли западинами, порослими багатолітнім бур’яном, ці довгі могили, часто біля чепурних братських могил, де покояться загиблі на війні. Здається мені, що зяють в цих забутих могилах не провали – наша вічна ганьба неокупної вини і пекучий сором безпам’ятства.

 

Мої друзі не знають, що таке голод. А от наші дідусі й  бабусі пережили це лихо в 1930 – 33-ті роки.

 

Одного разу я зайшла на кухню і побачила там свою бабусю, яка збиралася пекти хліб. Вона дістала ящик, відкрила його, вийняла звідти фартух і вдягла його. Готувала тісто вона неквапливо, з великою радістю і натхненням, обережно перекладала з місця на місце шматок тіста. Торкалася бабуся до нього, як до маленької дитини, ніжно та лагідно дивилася на нього, немов боялася, що більше не побачить його. Я не розуміла, чому? Чому таке відношення до хліба, до цієї роботи? І тільки тоді, коли мати розповіла про те, що прийшлося пережити їй, я зрозуміла, які страждання лягли на плечі моєї рідної бабусі. 

 

Голод у них розпочався ще з 1930р., після колективізації все перевернулося догори ногами. За рік її сім’я втратила братика Федора і сестричку Надійку, а батька Миколу забрали куркулі, бо він сперечався з ними за останні кілограми хліба. Де він? Що з ним трапилося? Невідомо! А добитися правди, якщо на питання ніхто не відповідає – неможливо. А мати Наталка покинула Катрусю, коли вже ні з чого було пекти випічки і зовсім не було їжі, відвела її на базар. Там, посадивши її на стіл, мати сказала :

 

- Зараз куплю необхідне і повернуся…

 

Але цього не трапилось! Вона не повернулась! Катруся, моя бабуся, розплакалася , і люди почали кричати, що дитина – покинута. Одна жінка подзвонила в міліцію. Вони приїхали ,забрали дівчинку у відділок, де сиділи вже двоє маленьких циган. У кімнаті чекання була прибиральниця, і вона сказала:

 

- Кажіть, що батьки померли від голоду, що у вас нікого не залишилося. Але Катруся, всупереч, промовила:

 

- У мене є матуся.

 

А прибиральниця похмуро:

 

- Якщо ви не будете казати, як я вам кажу, вас не заберуть у дитячий будинок.

 

Так Катруся ,сказавши неправду, потрапила до дитячого будинку, але й там вона бачила страшні картини голоду.

 

Помивши і постригши всіх дітей, наглядачі повели їх до їдальні. Там, навмисне чи ненавмисне, понакладали дуже багато хліба. Кожному дали по тарілочці похльобки, де плавали шматочки картоплі та буряка. А їсти  хотілося, тому на хліб налетіли всі, як один. Наглядачка, ходивши біля них, постійно повторяла:

 

- Не їжте багато хліба! Ви ж голодні скільки були?! Поїжте ріденького і трішки хліба!

 

А наступного дня - повна машина мертвих дітей. Водій цієї машини, коли кидав тіла , сказав малим діточкам:

 

- Самі винні! Їм кажуть одне робіть, а вони по-іншому! Самі себе занапастили! Подальша ваша доля - спочивати разом, в одній ямі.

 

В чому винні діти? В тому, що не було чого їсти! Або в тому, що вони жили в ці часи, в ці страшні роки! А в очах підлітків обов’язково залишилися надії на краще! Мрії наїстися досхочу виповнилися, але ціною їхнього життя! Невже  це справедливо?

 

Проживши до весни 1933 року в дитячому будинку, дітям прийшлось піти, бо  закінчили постачати продукти, а запаси були вичерпані. А їсти ж хочеться! Старші взяли менших за руки, так і Катруся причаїлася.

 

Йдучи наосліп по дорозі, вони їли все, що бачили їстівне: травичку, квіточки, комах. Днів сім чи вісім вони спали на вулиці, просто неба, погода була різною: йшов дощ і вітер дня зо три, а потім розвиднилося.

 

Нас залишилося п’ять з двадцяти одного. Потім ми дійшли до якогось села, але лише тоді, коли ми позазирали до хат, зрозуміли, що жителі цього села, або повиїжджали, або зазнали жахливих тортур голоду. Оселившись в одному будиночку з глини, ми згадали, що це таке тепло.

 

За весною йшло літо.  На полі, за височенькою травою виднілися і колоски, життя налагоджувалося.

 

Вже не поставало питання: «Де шукати їжу?»…

 

Бабуся до останніх літ свого життя зі слізьми на очах казала:  «Найкраща робота – це пекти хліб і ніколи не залишатися без нього».

 

Не було такої хати, такої сім’ї, яку б не зачепила остання війна. Але важко знайти в Україні таку родину, принаймні селянську, в якій би не загинув хтось від голоду в 1933 році.

 

Ми повинні пам’ятати: не золото, не найкращий одяг та взуття, а хліб – найсвятіший для кожної людини. Тож цінуйте і бережіть хліб, який робить нас найбагатшими у світі.