Нагадайте мені інший народ,

щоб він зазнав такої чорної недолі,

як народ український?!!

 

Багатовікова історія України - це літопис життя народу великомученика. Майже кожне століття позначене голодними роками, епідеміями, спустошливими війнами, чужоземними навалами. Ніколи український народ не мав навіть короткочасного перепочинку задля відновлення своїх сил та енергії. Та найбільших втрат зазнала Україна в XX столітті. Надто багато безіменних могил залишили по собі українці, а скільки страждань зазнали наші хлібороби, з яких знущалися новоявлені ленінсько-сталінські пророки.

 

Голод - це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х р.р. ХХст., не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Людиноненависницький більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати «комунізм» - квітуче життя для владно можної бюрократії - на кістках мільйонів.

 

За час злочинних більшовицьких реформ 30-х рр., геноцид знищив близько 10 мільйонів українців. Розкуркулювали чесних працьовитих господарів і тисячами висилали їх у Сибір.

 

Узимку 1931-32 рр. привид голоду вже стукав у двері селянських хат. Фізично ослаблене селянство не могло як слід провести весняну посівну кампанію.

Важко навіть через 75 років ступати болючими стежками трагедії рідного народу. Але ми повинні знати свою історію.

 

В українській літературі в різні часи з'явилося чимало творів, у яких знайшли своє відображення трагічні картини голодомору 1933р. Ще в Біблії сказано : час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Настав час говорити. Хай гіркі слова правди , що промовляють до нас зі сторінок творів української літератури, сколихнуть кожне серце українця.

 

Широку панораму всеукраїнської трагедії подає Василь Барка в романі «Жовтий князь» Нікого не можуть залишити байдужими епізоди голодної смерті дітей - надії і майбутнього нашої нації. Вони помирають від неможливості з'їсти кусень хліба. Жахливо було дивитися батькам, як помирає їх син: «Страх збільшився вмить , бо в Миколи над щиколотками крізь лахміття видно: на припухлих і розірваних місцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тіла. Металась, шукаючи чистої полотнини, і, знаходячи ранки, перев'язувала їх. Після цього Микола заснув».Але ж хліб у селі був! Він, невивезений, підгнивав у церкві. Це "було те зерно, що силоміць відібрали у селян .Це був той хліб, за приховання якого сім'ї висилали до Сибіру. Його можна було б роздати людям і врятувати їхнє життя, але накази уряду забороняли це роботи. Влада знищувала тих, хто намагався отримати свій же хліб. Урядовцям було байдуже, що поряд із ними гинуть від голоду люди.

 

Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства. За неповні два роки на нашій споконвіку багатій землі голодною смертю померло близько 8 млн. осіб Це був «страшний суд», кінець світу - брат повстав проти брата, син - проти батька й матері. Земля залилася кров'ю.

 

Василь Барка сам пережив голод і на власні очі бачив жахи канібалізму, тому так вражаюче правдиво відобразив цю всенародну трагедію в романі «Жовтий князь». Символічним є образ Жовтого князя - цей демон зла несе із собою руйнацію і спустошення , сіє муку і смерть серед людей.

Українському письменству випало пережити смугу тяжких випробувань.

 

Хто міг передбачити, що 20-ті роки, які можна назвати роками відродження закінчаться кривавим геноцидом українського народу? 30-ті роки... Країну затопили потужні хвилі «червоного терору». Про справжню творчість, про дух відродження вже ніде не йшлося . Над цвітом національної культури та літератури нависла смертельна небезпека.

 

Ті митці, які не змогли переступити через свою особистість, через свої принципи, пішли етапами в тюрми і табори, де більшість із них загинула.

 

По-різному склалися долі письменників у еміграції. Та всі вони пам'ятали про втрачену батьківщину, цікавилися подіями, які відбувалися в Україні, творили, щоб показати світові велич і трагедію великої європейської країни, геноцид українського народу. Одним із таких письменників є Василь Барка. Він видає роман «Жовтий князь» у Нью-Йорку у 1963 році. У ньому письменник відтворив реальні події голодомору 33-го року. Василь Барка бачив голод на власні очі і багато чув про нього від очевидців. У 1933 році він їздив до брата на Полтавщину і був вражений страшною трагедією - на Кубані, де жив тоді письменник із сім'єю, теж був голод. Поневіряючись у Нью - Йорку, він вів напівголодне існування, і тому йому вдалося відкрити перед читачем безодню людського горя й відчаю, реалістично передати страхітливу хроніку страшної долі українського народу.

 

Минуле не зникло. Воно поряд з нами. Біліють біля хат хрести на могилах померлих у 33-у році , згадують старі люди ті часи, будять нашу пам'ять такі книги як «Жовтий князь» Василя Барки. Цей роман показав нам історію однієї сім ї , а за нею ми бачимо трагедію всієї України.

 

За жанром «Жовтий князь» можна було б назвати сімейною хронікою : у творі розповідається про життя Мирона Катранника , його матері, дружини, трьох дітей від осені 1932 до жнив 1933 року. Не тільки Кат ранники, а й усі чесні роботящі українські селяни стали мучениками, жертвами переслідування і гоніння. І не можна відтворити список цих мучеників і святих, бо їх - мільйони.

 

Василь Барка зумів передати страждання народу. У його творі діти створили свій календар, у якому «...місяці нові.., грудень... трупень... січень… могилень... вересень... розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень - худень, а листопад - пухлень .... Лютий - людоїдень, березень - пустпрень, квітень - чумень...»

 

Такою була жорстока реальність.

 

Роман «Жовтий князь» - це книга пам'яті жертвам голодомору, мільйонам «безневинно убієнних» хліборобів і гнівний осуд тоталітарного режиму твір - реквієм і твір - застереження.

 

Усі дійові особи роману - люди однієї епохи, одного часу, одного соціального класу та національності, однаково сильні вірою, але у кожного вона своя: у Мирона - християнська з її десятьма заповідями, у Григорія -партійно-більшовицька, віра в Сталіна, у «світле комуністичне життя». Одних героїв ми назвемо «хліботруди», а кого «хліботруси»? Селяни, які вирощують хліб, Мирон Данилович Кат ранник і його сім'я - це «хліботруди».

 

Остроходін Григорій за вказівкою партії забирає із хат все, що допомогло б вижити селянам : зерно, картоплю, буряки, старий клунок з не- перевіяним просом, глечик із смальцем, торбинку з квасолею, мішечок із соняшниками, гарбузи, навіть спечену хлібину, прикриту вишиваним рушником. Але звичайно він не сам. У цьому гурті «хліботрусів» бригадники, сільський партієць, міліціонери, навіть дітей - піонерів залучили, які ходили ланкою і вигукували під дворами: «Куркуль, віддай хліб!»

Я вважаю, що письменник відтворив страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932 -1933р.р. показав світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить на своєму шляху все світле й гуманне, власне, « пожирає своїх дітей», бо вона сама - «жовтий князь».

 

На мою думку, кожен українець повинен знати історію і минуле своєї країни, знати причини голодомору, історію написання роману В Барки «Жовтий князь». Я хочу, щоб ні жодне покоління не знали голодомору, а мали світле і щасливе майбутнє життя.