Хлібом могутня наша Україна. З хлібом далеко видно — на всі сторони світу. Хліборобський рік безперервний. Один урожай у коморі, у засіках, а наступний вже стелиться зеленими пивами, вже чекає сонця, вологи, людського догляду. Від жниварської осені хлібороб очікує весни, від засівної весни живе до наступної осені. Силу своїх рук, натхнення душі хлібороб віддає землі. Він не знає відпочинку в думах про хліб. Без хліба люди — сироти, а земля — страдниця. 1 навпаки, земля — наше багатство, наша щедра годувальниця, коли вона в бережливих, добрих руках господаря.

 

1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з най родючіших країн. Жахливо навіть через 75 років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це у врожайний 1932 рік.

 

Без болю не згадати страшні муки й переживання українського народу в 1932-1933 роках. Ще довго-довго, з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам , а ті - своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне у пекельних муках.

 

Розповідає Стогнієв В.О.: «Моя бабуся  Нещерет Ганна Андріївна завжди жила праведно і чесно. І мене вчила виконувати заповіді Божі. Проходячи повз церкву, неодмінно заходила, ставила свічку і молилася за нас, діточок, що живуть у мирі та злагоді, не знаючи страхіття голоду, і  за тих, померлих, безневинних людей, що так хотіли жити. І вірили, що якби хоч крихітку хліба покласти в рот – вони виживуть. Вона завжди говорила : «Діти, я прожила свій вік, та тільки в одному каюся…»

 

 

«Ми, маленькі, сиділи на печі, чекали батька. Дуже хотілося їсти. Матуся співала нам пісень, щоб хоч якось не чути нашого стогону . Ми сиділи тихо, боялися розтривожити матусю. У хаті було пусто, прохолодно і сумно. Тихо скрипнули двері – то зайшов батько. Ми з надією дивилися на нього. «Тату, що робити, ми їсти хочемо?» – говорили наші оченята. Та з вуст не зірвалося ні слова.

 

– Я їжачка приніс, – тільки й сказав батько.

 

Мати спочатку завагалася та швидко почала поратися біля печі. За стіл посідали вже пізно ввечері. Смаку їжі (та хіба можна було назвати це їжею!) не відчували. Але іншої їжі на столі цього вечора в нас не було. Після вечері подякували Господу Богові за можливість прожити ще один день. Та що буде завтра?..»

 

 

«Почалася холодна (та й голодна!) осінь. Село покривала якась сіра пелена. Люди навколо ходили невеселі, пониклі. Навіть сонце, яке на день виходило з-за хмар, було не яскраве, а бліде, сіре. Я зі своїми братиком і сестричкою було сідали біля печі, співали, згадували літні розваги. Але таких посиденьок кожного вечора ставало все менше. Батьки поверталися з роботи, у їхньому погляді відчувався розпач, горе. Вони знали та нам майже нічого не говорили – збиралися всі продукти з дому й віддавалися на склад.

 

Пройшло декілька місяців. Єдиною худобиною, що в нас залишилася, була коза Зірка. Але завтра її могли в нас забрали. Виходу не було. Ми спустилися у підвал, ведучи за собою нашу «годувальницю» Зірку. Три роки вона справно давала нам молоко, а тепер ми повинні її позбутися! Надворі не можна було її зарізати, бо могли б прийти і відібрати останню поживу. Та й сусіди могли ненароком завітати. Бо голодна людина здатна на будь-який злочин. Я тримала її за мордочку, щоб вона не мекала. Як тільки жалібно дивилися на нас її оченята!

 

Все навкруги ніби завмерло, віджило. Здавалося, що навколо існував тільки сірий колір: земля сіра, повітря сіре, та й люди ходили ніби попелом посипані. У нас вдома давно вже всі горщики були пусті, перевернуті догори. Кожної миті могли зайти до будинку й перекинути зварену лемішку. Тому щоб щось поїсти, ми тихенько, поодинці спускалися до погрібника і там крадькома їли напівгнилі бурячки, суп із корінців, зачерствілий хлібець.

 

Ввечері по вулицях ходити було небезпечно. Діти сиділи по домівках, при слабому каганці, що ледь жеврів, чекали батьків додому. Боялися будь-якого шелесту, звуків. Давно вже не чути було по селу гавкання собак. Мабуть, зголоднілі, збожеволілі люди половили та поїли їх.

 

Кожному сходу сонця ми не раділи. Невже ми ще живемо?! Як прожити цей день?!»

 

 

«Спочатку нас було 11-теро сестер та братів. Я була сьомою в сім’ї, та за рік залишилося тільки троє старших братів і я. Було й таке, що ми не харчувалися два дні поспіль. Мати частенько варила корінці лободи, кропиву й давала нам ось таку їжу. Я разом з братами і сестрами ходила на хлібні поля збирати зернини, що падали із зібраного колосся. Та поля охоронялися, тому приходилося ходити пізно ввечері, щоб ніхто не бачив. Все частіше ми поверталися з порожніми руками.

 

Коли помер наш батько і сестра Наталія, другого дня ми пішли з мамою подивитися, чи не закопують яму. Бо захоронити померлих можна було тоді, як яма – могила ставала повною.

 

Ми побачили страшну картину: у  нашого батька не було кінцівок рук та ніг. Мати тихенько заплакала від розпачу та горя. Та в неї ще залишалися діточки, яких потрібно було якось годувати, ростити – це не давало права їй збожеволіти.»

 

Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об’єднувати всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже й нині живе у пам’яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям.

 

У запізнілій жалобі схилимо голови в каятті перед світлою пам’яттю тих, хто загинув. Вони згасли як зорі. Вони повинні жити в нашій пам’яті.