Коли іноді замислюєшся , скільки страшних подій припало на долю нашого народу протягом ΧΧ століття – аж страшно стає!

 

Терор, репресії, заборона української мови, вільної думки, громадянського руху…Але події 1933 року стали найтрагічнішими , бо стосувалися усього народу , це лихо не минуло жодної селянської родини:

 

 

Наприкінці двадцятих років у сільській місцевості почали організовувати колгоспи. Вступаючи до них, господар віддавав для загального користування землю, реманент, худобу,  птицю. З діда – прадіда кожен намагався працювати із сім’єю на власній землі навіть тоді , коли її було обмаль. Земля була основою селянської сім’ї. Від батька до сина передавалась у спадок земельна ділянка, а з нею і любов до хліборобської праці.

 

З виникненням колгоспів все змінилося. Серце селянина до спільної праці, на спільній землі, не лежало. Віками він мріяв бути господарем на власній землі ,Нова влада дала йому цю землю. Але через деякий час почала відбирати і змушувала працювати на ній колективно.

 

Кожна осінь несла селінам тільки розчарування. Радянський уряд ,на чолі якого стояв Йосип Сталін, вимагав від колгоспників дедалі більше хліба, м’яса, молока, овочів. Усе менше і менше залишалось продуктів селянським сім’ям на зиму. Спочатку селяни перебивалися з хліба на картоплю, але потім і цього не стало.

 

Осінню 1932 року великого лиха селяни не відчували , врожай був не гіршим ,ніж у попередні роки. Селяни здавали державі запланований податок. Але потім за першим податком оголосили другий, потім третій. По селах почали їздити спеціальні продовольчі загони і все забирати. Люди ховали зерно, картоплю в ямах ,криницях, замазували в грубах, на горищах:

 

І спалахнув в Україні великий голод, а за ним прийшла смерть. Вимирали сім’ями ,вулицями, хуторами. Виснажені люди падали на вулицях ,під тинами. Селами їздили підводи , забирали померлих і ховали у братські могили. Але було й таке , що мертвих нікому було ховати.

 

Люди божеволіли від голоду, в нестямі вбивали і своїх, і чужих дітей. Щоб якось вижити ,варили листя, дубову кору, кропиву, жолуді, солому, бур’яни. Іноді комусь вдавалося роздобути трохи хліба і порятувати своїх близьких. А ще врятувалися ті хто мав корову – годувальницю.

 

В районній газеті я прочитав спогади тих ,кому пощастило вижити і пережити це страхіття. Носаль Анастасія Петрівна згадує: «1932 рік був спекотний ,і це, звичайно ,позначилось на врожаї, але зернових було зібрано достатньо, щоб люди не голодували. Та восени того ж року в село приїхали з райцентру і зажадали від голови колгоспу повного виконання державного плану хлібоздачі. Тож колгоспові не залишилось нічого іншого, як реквізовувати «ізлішкі» зерна та всіх інших продуктів у селян. Наша мама добровільно віддала два мішки жита, вирощеного на нашому городі. За це у нас не відібрали корову, яка й врятувала нас від голодної смерті.»

 

Тим, хто пережив страшний голод 1933 року, вже далеко за вісімдесят. І деякі не охоче згадують ті страшні роки ,бо тяжко їм даються спогади.

 

Але все ж таки з покоління в покоління передаються розповіді про ту страшну трагедію.

 

Моїй прабабусі вже шістдесят ,вона народилася в 1947 році це теж страшна цифра для нашого народу. Бо в цей рік Україна пережила третій голод: теж були жертви, були криваві наслідки. Так от бабуся мені розповідала, що своїх бабусю і дідуся вона не пам’ятає, бо вони померли в тридцять третьому ,залишивши четверо дітей. Серед них був бабусин батько. Розповідали ,що доводилось їм їсти і траву, і жолуді, і всякі корінці.

 

Старожили розповідають, що найбільшою радістю в ті часи був хліб, якого так не вистачало. І тому люди берегли кожну крихту, кожне зернятко.

 

Наше село було засновано вже після голодомору в 1936 році. Ми можемо стверджувати, що в нас голодомору не було. Але ж в середині тридцятих сюди почали переїжджати люди, з різними долями. Були й такі ,які «тікали» від голоду, шукаючи кращої долі.

 

Скороход Ользі Тимофіївні вже вісімдесят сім. Вона поділилася з нами своїми спогадами про тридцять третій рік. Розповідала як важко жилось її родині з дванадцяти душ, восьмеро з яких були діти. Згадувала ,як «ударники»забирали останню їжу у односельців і навіть у родичів. Мешкала тоді родина в селі Маринівка  Ново-Астраханського району. Через декілька років вони переїхали до радгоспу імені Артема. Саме тут заразі мешкає Ольга Тимофіївна зі своєю родиною.

 

Не буває чужого горя і чужої біди. Ми живемо на одній землі, під одним небом, і під одним сонцем. І страшні уроки минулого закликають нас пам’ятати. Пам’ятати все! Адже пам’ять – це нескінченна книга, в якій все записано і життя людини, і життя країни.

 

Пройдуть роки минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. А чорні хрести на кладовищах будуть нагадувати про страшні жертви.

 

Тож нехай у кожній оселі жевріє свічка пам’яті. А світло оцих свічок буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас ,хто заради торжества справедливості жертвував собою. Ми повинні пам’ятати минуле заради майбутнього.