Всеукраїнський конкурс науково-пошукових робіт
конкурсна науково-пошукова робота
студента ІІ курсу
Краснолуцького
приладобудівного технікуму
ВАДИМА БОНДАРЕВА
... Десятиріччями будь-які дані про причини і перебіг голодомору були таємницею за сімома печатками. І лише із здобуттям Україною незалежності горезвісні «спецсховища» почали поволі відкривати свої секрети. Умовно процес їх розшифровки і оприлюднення можна поділити на три етапи: повне замовчування, свідоме перекручення, прагнення осягнути істину. Останнє виявилося найважчим. Завадою раз у раз ставали політична орієнтація «літописців», сувора партійна і авторська (продиктована почуттям самозбереження) цензура.
Щорічно кожну четверту суботу листопада в Україні віддають данину пам'яті жертвам голодомору 1932-33 р.р., безглуздість і жорстокість якого не перестає вражати навіть через 75 років. У церквах проходять панахиди по безневинно вбитим і запалюються свічі. Кривдно тільки, що найбільша трагедія збіглого століття, на жаль, стала предметом політичних спекуляцій у наші дні. Сперечаючись про причини голодомору, вимагаючи розглянути цей злочин у міжнародному суді за загальноприйнятими правовими нормами, створюється враження, що влада спеціально відволікає мешканців України від існуючих проблем. Або хто-небудь стане заперечувати, що в 1992-1993 рр і пізніше, місяцями не одержуючи зарплату, ми теж були жертвами нового голодомору?
Сумні події минулої епохи не можна віддавати забуттю. Хоча б для того, щоб уникнути повторення їх у майбутньому.
Аналіз періоду вітчизняної історії, що передував голоду, дає підставу вважати головною причиною лиха відверто споживацьке ставлення більшовицького режиму до українського селянства. Коли в 1919 році спустошені буревієм революції російські промислові міста стали потерпати від нестачі продовольства, в Україну з Москви і Петрограда прибули опрічні «продзагони». Тисячі посланців заводів і фабрик дочиста відбирали у селян харчі, щоразу вдаючись до прямого насильства. Через два роки, у 1921-му, центр діяв ще масштабніше і жорстокіше — примусив Київ щодня відвантажувати до Росії по сто вагонів хліба.
За ходом виконання грабіжницької «рознарядки» прискіпливо стежив сам голова Раднаркому В. І. Ленін. У неодноразових зверненнях до українських чекістів, зокрема від 3 лютого, 7 березня, 21 і 31 травня, він вимагав суворого покарання київських посадовців, «винних у заниженні» даних про кількість зерна в засіках. До реквізиції були залучені й члени комітетів незаможників, й так звані «двадцятип’ятитисячники». Спустошення останніми селянських комор, горищ і підвалів видавалося за «безкорисливу класову допомогу».
Радянська Україна пережила три голоди. Перший почався відразу ж після громадянської війни (1917-1922 р.г.) і придушення Української революції, він охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську й Одеську губернії. Найголовнішими причинами стали економічні наслідки Першої світової й громадянської воєн, значне скорочення посівних площ і посуха 1921 року.
Із введенням Непу почалося швидке відродження сільського господарства. Після проведення в 1921 р. земельної реформи конфісковану в поміщиків землю передали тим, хто її обробляв - селянам. На Луганщині вони одержали у своє розпорядження додатково майже 420 тис. десятин. Земельний банк під заставу частини землі видавав селянам позики на придбання посівного зерна, робочої худоби, сільськогосподарського інвентарю. Більшість селян у цих умовах відійшло від антирадянського повстанського руху й повернулося до мирного життя.
Однак у тому ж році сильна посуха привела до неврожаю: середня врожайність зернових культур на Луганщині склала всього 10-12 пудів з десятини. Наслідком цього стала продовольча криза й голод. В 1921-1923 р. голод на Луганщині, і в цілому в Донбасі, сягнув значних розмірів. І хоча в грудні 1921 р. офіційна влада в умовах зростаючої смертності змушена була визнати його існування, як і раніше в Росії, у голодуюче Поволжя продовжував вивозитися український хліб.
Зацікавленість селян, що оптимістично сприйняли нову економічну політику, у своїй праці дозволила перебороти господарські труднощі.
В 1925 р. у краї був досягнутий рівень 1913 р. з основних виробничих показників, а з посівних площ - перевершений. Валовий збір зернових у Луганськом окрузі склав 24,2 млн. пудів. Наближалися до довоєнного рівня показники з розвитку тваринництва.
Міцні хазяї, кооперуючись по 7-10 дворів, купували у спільне користування необхідну сільськогосподарську техніку, разом споруджували дрібні переробні підприємства. Менш заможні поєднувалися в товариства зі спільної обробки землі (този), артілі, комуни. До кінця 1926 р. тільки в Луганському окрузі налічувалося вже 111 колективних господарств, у числі яких була 1 комуна, 64 артілі й 35 тозів.
Такі форми сільської кооперації швидко виявили свої переваги. Однак з початком колективізації всі райдужні мрії селян зазнали краху. У планах комуністичної перебудови села не було місця ні для селянина-одноосібника, що майже не залежав від держави, ні для кооперативів, у господарській самостійності і юридичній волі яких режим убачав погрозу абсолютизації своєї влади на селі, звідки за всяку ціну необхідно було викачати засоби для індустріалізації.
В 1927 р. знову була уведена обов'язкова здача державі за твердими цінами всіх «надлишків» хліба й інших продуктів. У тих же, хто не справлявся із завданнями, що щораз збільшувалися, відбирали будинки, господарські будівлі, худобу. Із прийняттям в 1929 р. рішення про прискорення колективізації в республіці (її планувалося завершити за 1,5-2 роки) кампанія по створенню колгоспів і розкуркулюванню набула форм прямої сваволі.
Однак тиск на селянство (у Ровеньківському районі, наприклад, суд присуджував селян до різних строків тюремного ув'язнення за відмову вступати в колгоспи) не допомагав, значна його частина в колгоспи йти не хотіла. Така картина не задовольняла верхи, і 1 лютого 1930 р. уряд СРСР прийняв постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації й боротьби з куркульством». Виконуючи його вимоги, сільські ради Луганщини поділили селян на кулаків першої, другої й третьої категорій, середняків і бідняків. Потім виділили ще підкуркульників. Кулаки першої категорії виселялися за межі України, другої - із сіл на висілки, третьої - у хати-руїни бідняків.
Невдоволення селян проведеною на селі політикою не обмежувалося словами. В 1929 р. у Старобільському окрузі було зареєстровано 30 терористичних актів - убивств, замахів на вбивство, підпалів майна сільських активістів. Старожили Старобілыщини свідчать, що в кожному селі розкуркулювали більше половини дворів, а виселяли від 12 до 22 родин. Кількість сіл в окрузі на початку 30-х рр. становила близько 600. Таким чином, постраждали тисячі родин, у яких найчастіше було по 10 і більше дітей.
Судові й позасудові каральні органи не скупилися на суворі вироки: розстріл, тривалі строки позбавлення волі, вислання за межі України... Опрацьовані нами статистичні дані свідчать: якщо в 1929 році на Луганщині серед репресованих за політичними мотивами було лише 170 селян, то в 1932-му — 515, у 1933-му —771.
Опинившись у безвихідному становищі, селяни змушені були вступати до колгоспів. До весни 1930 р. у Луганському окрузі було колективізовано близько 43 % селянських господарств. А вже влітку 1931 р. Луганщина відрапортувала Києву: колективізація в основному завершена, нею охоплено 84 % селянських господарств (до цього часу були створені 801 колгосп і 15 радгоспів). В окремих районах цей показник був ще вище: у Сватівському-98,5 %, Новосвітлівському-86 %.
Але переважна більшість колгоспів були дрібними й економічно слабкими. Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Протягом 1930-1932 р. збір зерна зменшився майже вдвічі. Цього все-таки вистачало, щоб прогодувати місцеве населення, однак союзний уряд продовжував вимагати виконання непомірних планів хлібозаготівель. І вже наприкінці 1932 р. почався голод.
Апогею він досяг узимку й навесні 1933 р., коли після конфіскаційних обшуків селяни були позбавлені всього їстівного. Голод охопив практично всі села Української республіки й 10 районів Молдавської АРСР, що входила на той момент до складу України. Голод лютував протягом 22 місяців.
Історики й демографи сперечаються про кількість жертв, називаючи різні дані - від 3 до 10 мільйонів. Найчастіше згадуються такі причини смерті: фізичне виснаження, тиф, кишково-шлункові отруєння. Голод супроводжувався розладами психіки, виявлявся масовими випадками канібалізму, самогубств. Смертність у три рази перевищувала народжуваність, при цьому все списати на неврожай ніяк не виходить.
За даними дослідника Р. Конквиста, від голоду в Донецькій області вмерло 15-20 % населення. Найбільш страшний голод був у Верхньотеплівському, Новопсковському, Старобільському, Біловодському й Рубежанському районах.
Незважаючи на явний неврожай 1932-33 м уряд продовжував наполягати на повному виконанні плану хлібозаготівель. Країні був потрібний хліб, як для будівництв 1-ої п'ятирічки, так і для продажу за кордон.
Якщо в 1928 році із країни було вивезено менш 100 тис. тонн зерна (при валовому зборі зернових, рівному 73,3 млн тонн), то в 1929 році -1,3 мільйони, в 1930-4,8, в 1931 - 5,2 млн. тонн. Необхідність продажу зерна мотивувалася тим, що тільки таким шляхом можна розплатитися за придбані машини й устаткування. У ті роки СРСР - один з найбільших експортерів хліба на світовому ринку.
Навіть половини проданого в 1932-33 роки зерна вистачило б, щоб урятувати всі райони, що потерпали від голоду.
Крім того, Україна зверталася до міжнародних благодійницьких організацій по допомогу і одержувала її. На час голоду тридцятих років в Україні діяли численні організації Товариства Червоного Хреста, одним із статутних обов'язків яких була допомога мешканцям місцевостей, що потерпали від стихійних лих. Натомість в охоплені голодом райони влада направляла не сестер-жалібниць, а оперативників каральних структур. Внаслідок запровадження суворих карантинних заходів частина мешканців промислових міст, у тому числі й Луганська, про голод на селі, який лютував буквально за кілька кілометрів, нічого толком не знала. Отож і не сприймала чутки всерйоз.
У 1932 році партійні осередки на місцях дістали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах. Було введено смертну кару за розкрадання соціалістичної власності (сумно відомий закон про п`ять колосків»). Аби не дати селянам можливості полишати колгоспи у пошуках їжі, впровадили систему «внутрішніх паспортів», відкинувши тим самим село у часи кріпацтва. В листопаді набув чинності закон, яким заборонялося видавати колгоспникам зерно на вироблені трудодні, доки не буде виконано план держзаготівель...
Як же висвітлювали події того часу науковці-історики нашого краю? У «Нарисах історії Ворошиловградської обласної партійної організації», які вийшли друком у Видавництві політичної літератури (м. Київ) у 1979 році, період набуття голодом найтрагічнішої форми характеризувався таким чином: «В ході розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту, в боротьбі за ленінський кооперативний план було успішно перетворене в життя найважче після завоювання влади робітничим класом історичне завдання — перехід мільйонів дрібновласницьких селянських господарств на шлях колгоспів, на шлях соціалізму. Як і по всій країні, на території Луганщини на основі суцільної колективізації був розтрощений і в основному ліквідований останній експлуататорський клас — куркульство. Перемога колгоспного ладу ще більш зміцнила союз робітничого класу з трудовим селянством, що є основою і надійною гарантією успіхів у соціалістичному будівництві».
А от якими бачили тогочасні реалії автори виявленої нами у фондах архіву «Доповідної записки членів бригади Новоайдарського райкому партії про результати вибіркового обстеження випадків голодування по району»: «Починаючи з другої половини лютого 1933 р. в селах Дмитрівка, Олексіївка, Колядівка, Співаківка, Штормове, Денежникове нами виявлений цілий ряд фактів голодування, які в деяких із цих сіл супроводжуються смертними випадками. Окрім фактів смертності, в цілому ряді сіл в середньому не менш як 10 сімей, перевірених нами, лежать опухлими від голоду. Крім того, за останні 10-15 днів у ряді сіл усі коні, що пали, були розкрадені голодуючими для вживання в їжу».
Наведемо ще кілька характерних уривків з інших подібного роду доповідних записок. «7 березня виявлено два трупи в родині бідняка-колгоспника Бондаря Євмена, залишився один хлопчик. Колгоспник Харківський виявив труп бідняка Недбая в його хаті. З 1-го січня по 9-е березня 1933 року зареєстровано і виявлено 83 смертних випадки, за останні 10 днів — 19 чоловік. Трупи лежать по кілька днів у хаті, ніхто не хоче рити ями. Ховають у погребах, сараях. Правління артілей і сільради не організували поховань трупів, доручивши цю справу бригадирам, які, в свою чергу, нічого не роблять. Є випадки людоїдства». Як зазначалося в ряді «записок», серед тих, хто голодував, були й сім'ї куркулів... Слова «голод» і «голодомор» у «Нарисах» не вживалися. Натомість читаємо: «Але в успіхах реконструкції сільського господарства були й тіньові сторони...
Окремі колгоспи виявилися засміченими ворожими куркульськими та іншими антирадянськими елементами. Проникаючи в колгоспи на посади бригадирів, комірників, рахівників, завгоспів, куркулі розкрадали суспільну власність, шкодили артільному господарству, дезорганізовували роботу, несправедливо розподіляли доходи, проводили антирадянську агітацію, саботували виконання директив радянських органів. Вони не зупинялися перед підпалами колгоспного хліба, отруєнням худоби, організацією терористичних актів проти колгоспників-активістів. Серйозні недоліки в керівництві сільським господарством, ворожі дії класових ворогів, а також неврожай 1933 року через засуху призвели до важкого становища в сільському господарстві».
І ні слова про дійсний стан справ. На тих «Нарисах» на Луганщині виховувалися тисячі пропагандистів і слухачів системи партійної освіти, викладачів і студентів вищих навчальних закладів, усіх тих, хто цікавився історією рідного краю.
У Красному Лучі при міськвиконкомі у вересні 1995 р. була створена координаційна рада для дослідження фактів голодомору 1932-33 років. За кілька місяців були опитані сотні краснолучан - свідків тих далеких подій, їхні діти й родичі. До середини листопада координаційна рада завершила свою роботу. Було досліджено й зібрано більше 270 матеріалів, складені необхідні довідкові документи. Члени ради дійшли до висновку, що голодомор 1931-1933 р.г. не обійшов і наш край.
Пам'ять про голодомор жива, разом з тими, хто був очевидцем подій тих років.
ПЕРЕПЬОЛКІНА Ганна Платонівна, 1914 р. нар., с. Хрустальське (хутір Іванівський):
«Голод добре пам'ятаю. Коли мені було 16 років, нас сюди переселили з Верхнетеплого (північ області), тому що вважали, що наш батько - куркуль, тримав декількох корів і коней. Хто це робив, не пам'ятаю, якісь люди у військовій формі. Забирали зерно, худобу. А в Іванівці вже й брати не було чого. Потім вийшла заміж за працівника машзаводу в Красному Лучі. Зарплату давали по картках. Родині без годувальника давали допомогу. З голоду вмирали, але я тільки чула про це - це було в селах».
КОВТАНЕЦЬ Ганна Григорівна, 1914 р. нар., сел. Софіївка:
«В 1932 році був голод, важко було. Ходили по будинках, шукали якісь продукти. Люди боялися, доносили один на одного. Наша родина сильно не голодувала: господарство було, ще нам видавали по 600 г. хліба й 3 рази в день годували юшкою, але іншим було важко. Ходила по хатах комісія, розкуркулювали заможних, висилали; забирали пшеницю, худобу, одяг; корів здавали в колгосп. Тих, хто крав колоски на колгоспних полях, саджали до в'язниці.
Колгоспні комори охоронялися. Люди їли траву, ягоди, жито, все-таки збирали на полях залишки колосків, картоплі. Іноді одяг обмінювали на продукти. У місті робітникам давали юшку. Там працювали заводи. У нас у селі вмерли 2 родини від голоду. А в хаті лісничого знайшли казан, у якому він варив померлих раніше людей... Померлим від голоду ховали родичі. Я сама поховала своїх братів: викопала дві ями, загорнула їхні тіла в рушники, потім ями присипала землею. Померлим ставили хрести, але не відзначали, що це жертви голоду...».
КУЗНЄЦОВА Віра Петрівна, 1922 р. нар., Красний Луч (раніше проживала в с. Федорівка):
«Голод 1932-33 р. г. пам'ятаю. Це був неврожай, а ще приходили якісь люди, по троє, забирали врожай. Документів ніяких не пред'являли. Були без зброї, людей не били. У полі колгоспний урожай стерегли об'їзні. Не всі люди хотіли йти в колгосп, їх заарештовували, худобу конфісковували й забирали в колгосп. Діти померлих у цей час відправлялися в дитячі будинки, інтернати, держава їх виховувало. Випадки смертей від голоду були. Їсти було майже нічого, їли жолуді варені, траву. Допомагали один одному - люди були дружні, не такі, як зараз. У Федоровці у яру ховали померлих, і від голоду теж. У містах теж голод був...».
ОЛЕЙНИКОВ Павло Трохимович, 1923 р. нар., уродженець с. Новокраснівка Антрацитівського району:
«Голод 1931-33 років пам'ятаю. Причини його різні, і неврожай теж. Але в нас в 32-му році врожай був гарний. Але в Новокрасновці, щоб зробити запаси продовольства або збільшити площі посівів, забирали все. Ходили по хатах, вантажили на віз і відвозили до району. Це були активісти, що діяли за наказом влади. Це люди з району й міліція, ВЧК. Коли розкуркулювали, то частину майна розтягували ті, хто приходив розкуркулювати. Розкуркулених же вивозили родинами й викидали далеко від будинку. Міліція й ВЧК були зі зброєю. Сховати продукти було неможливо, не говорячи вже про корову, коня. Худобу забирали до колгоспу. Колгоспникам давали юшку, але тільки їм, без огляду на родину й дітей. Колгосп у нас у селі створили так: зібрали людей і оголосили, що організується колгосп. Ми здали туди худобу, а на весь колгосп нам дали 2 трактори... Найважчий час був навесні 1933 р. Люди масово їхали із села. У Красному Лучі було легше. Ми влаштувалися на роботу в місті. Повального голоду тут не було, промислові підприємства забезпечувалися непогано, шахтарі по картках одержували хліба по 1 кг, на дружину давали по 800 г, дітям - по 400 г. По квартирах не ходили, ніхто нічого не відбирав. Умирали від голоду приїжджі. Їх підбирала міліція й ховала. Дуже багато було приїжджих з Курської, Воронезької областей, Білгородської. Сталінградської. А в Черкаській області був дуже сильний голод. Трупи збирали спеціальні бригади, тіла ховали в братських могилах. Малолітніми сиротами ніхто не займався. А от сусіди допомагали один одному. Національної ворожнечі не було. Їли траву, жолуді, кору варили... Наша родина вижила. Сестра молодша хворіла - мама сказала, що це від голоду. У церкві померлих від голоду не поминали. Церква в місті була по вул. Радянській, люди відвідували її на свята - Різдво, Великдень. Але це не заохочувалося. Я прийшов у школу, а в мене фарбовані яйця - так відразу мене в стінгазету прописали... Але щоб арешт або розстріл - такого не було...».
КОСОБУЦЬКА Ольга Трохимівна, 1919 р. нар., с. Садово-Хрустальське:
«Ходили по 2-3 особи - активісти, забирали зерно, худобу, бочки із засолюванням. Висилали кулаків. Дуже строго карали за злодійство. Чула, що випадки голодної смерті були. Дітей-сиріт відправляли до дитячих будинків. Я в раннім дитинстві залишилася без матері, а потім без батька - він загинув, працюючи на Луганськом паровозобудівному заводі. Старший брат виїхав у м. Торез і став працювати на шахті, ми із сестрою переїхали до нього, щоб не загинути в селі від голоду. Два місяці перебивалися на одному пайку втрьох, поки не влаштувалися на роботу. У місті всі працюючі одержували пайок. А от у селах умерло людей багато, число їх назвати не можу. Ніколи не забуду про випадок людожерства, про яке почула: в однієї з жительок у підвалі знайшли людські черепи...
А в основному люди їли траву, корінці, збирали ягоди, плоди з дерев. Спеціальних місць поховання людей, що вмерли від голоду, не було, масові місця поховання мені невідомі».
ЗАКУРДАЄВА Пелагея Данилівна, 1923 р. нар., с. Запоріжжя:
«Голод був, головні його причини - неврожай і страшна посуха, що була в районі в 1932 році. Не було ні одного дощу! Вирощене на городі не відбирали - відбирати в простих людей було нема чого. Відбирали зерно в багатіїв, які, звичайно ж, пручалися. У тих, хто займався розкуркулюванням були документи, у яких значилося: «Уповноважений». Кулаків, які не віддавали хліб, заарештовували. Ми іноді збирали колоски, що залишилися в полі. Не пам'ятаю, щоб когось за це покарали. Колгоспні поля й комори охоронялися, не те, що зараз - державне майно... У колгоспи люди не відразу наважувалися йти, адже це була справа нова. Коли їм роз'яснили, то бідні охоче пішли, а багатії не хотіли. В 1933 році, після неврожаю, навесні стали люди вмирати від голоду, продукти зовсім зникли. Харчувалися пайком, травою. Виживали, допомагаючи один одному. Про випадки людожерства не знаю, тільки чула, що десь в інших селах були. Померлих завжди поминаємо в церкві...».
ДАЦЕНКО Тетяна Іванівна, 1924 р. нар., с. Софіївка:
«В 1933 році ми від голоду почали колоски на полі рвати, їсти зерно. Почали вмирати люди. Дітей-сиріт забирали в притулки, там годували, виховували. Людям було важко, але один одному допомагали. Однак чула й про те, що деякі від голоду дичавіли, не витримували того жаху, у якому доводилося існувати. Чула, що селяни їли... своїх дітей. Пухнули з голоду: роздувалися, як при «слоновій хворобі», і тихо вмирали. Одна бабуся попросила сина: «Візьми, синок, сокиру - відрубай мені руку й дай з'їсти...». Ні піднятися, ні рухатися вона вже не могла...».
ТУРЧЕНКО Ксенія Йосипівна, 1924 р. нар., с. Запоріжжя:
«Так, були випадки, коли селяни вбивали і їли своїх дітей. Родичів померлих ховали в городах, у ровах. Ніяких пам'ятників їм я не знаю, тільки хрести стоять...»
А от спогади мешканця Красного Луча АНОХІНА Олександра Степановича, 1912 р. нар. Його думка відрізняється від тих, з ким поговорили добровільні помічники міської координаційної ради - учителі, учні шкіл, співробітники установ культури. О. Анохін вважає, що сьогодні в темі голодомору згущаються фарби:
«Не можна змішувати «голодомор» з «голодом». Останній викликається стихійними лихами - посухою, неврожаєм, а голодомор - це наслідок навмисних дій посадових осіб і чужого класового елемента (шкідників). 1932-33 р. г. були посушливими, і все посіяне й посаджене загинуло на корені. Якщо в 1931 році Україна зібрала 380 млн пудів валового зерна, то в 1932 році - тільки 195. Посухою були охоплені центральні області Росії, райони Поволжя, Дону й Кубані, що різко позначилося на зборі продовольчого зерна по країні в цілому. В 1932 році була введена карткова система: всі працюючі на підприємствах одержували на себе й своїх утриманців продовольчі картки.
Я в той час працював у керівництві «Донбасенерго» черговим підстанції ш. № 1-2 «Анненська» і одержував картку на 400 г. хліба в день на себе й 200 г. на непрацюючу матір. Крім того, ми одержували продукти через відділ робочого постачання, що мав у розпорядженні магазини і їдальню, ми одержували крупи, жири. В «ДЕ» було підсобне господарство, звідти діставлялися кукурудза, кавуни й інші овочі. Я не знаю випадків, щоб забирали продукти в людей. У місті не займалися цим. У селі - забирали в кулаків худобу, цінності. До речі, про горезвісний закон «Про п'ять колосків»: в 1932 році був виданий закон про зміцнення соціалістичної колгоспної власності, за яким каралися особи, винні в її розкраданні. Так, забороняли збирати колоски в полі для себе, їх треба було здавати до колгоспу.
Чи примушували людей іти в колгосп? Положення про створення колгоспів було. Щоб домогтися стовідсоткового охоплення селян, іноді застосовувалися тверді заходи. Тому не випадково був документ Й. В. Сталіна «Запаморочення від успіхів», де він критикував тих, хто в погоні за гарними показниками проводив колективізацію насильницькими методами. Випадків масових смертей від голоду я не знаю.
І все-таки голод був. Це підтверджують усі, хто пережив той непростий час. І вижив, щоб розповісти про нього нащадкам - дітям, онукам. Молоді сьогоднішнього дня. Наскільки збіглися з посухою й неврожаєм колективізація й інші дії уряду тих років і чи були вони спрямовані саме на голодомор або все-таки переслідували благі цілі - судять сьогодні політики, історики, громадські організації. Кожний з нас також уважає по-своєму, ґрунтуючись на власному минулому або минулому своїх бабусь, дідусів, батьків.
Керівник Краснолуцької організації жертв політрепресій С. В. Василенко з помічниками проробили велику пошукову роботу - серед населення району, в архівах. Їхні дані, опубліковані в місцевій газеті, використані мною при підготовці даного матеріалу.
Відповідно до даних Кранолуцького міського загсу , смертність населення в 1931-33 роках збільшилася в порівнянні з 1928-29 роками більш, ніж в 3 рази, й була викликана в основному діагнозами, пов'язаними з недоїданням як дорослих, так і дітей.
Факти смертності саме від голоду знаходять підтвердження в тому, що вимирали діти й дорослі з тих самих родин. Наприклад, смерть 5-літньої Маші й 5-місячного Михайлика Запуденка з родини Михайла Запуденка - шахтаря краснолуцької шахти № 4-біс, Маркова Павла й Маркова Дениса 27 і 30 років із шахти № 151, родини Кильдеєвих з Вєрочки й багатьох інших наших земляків. Хвороби, що призвели до смерті, - дизентерія, запалення легенів, слабкість, виснаження. Міська організація жертв політрепресій уважає, що голодомор в Україні, у тому числі в Красному Лучі був, і був однією з фаз репресій, які здійснювалися проти громадян з політичних, класових і інших причин державними органами.
При підготовці даної роботи були використані матеріали місцевої й обласної преси.