конкурсна науково-пошукова робота

студента ІІ курсу

Краснолуцького

приладобудівного технікуму

 

... Десятиріччями будь-які дані про при­чини і перебіг голодомору були таємницею за сімома печатками. І лише із здобут­тям Україною незалежності горезвісні «спецсховища» почали поволі відкривати свої секрети. Умовно процес їх розшифровки і оприлюднення можна поділити на три етапи: повне замовчування, свідоме перекручення, прагнення осягнути істину. Останнє виявилося найважчим. Завадою раз у раз ставали політична орієнтація «літописців», сувора партійна і авторська (продиктована почуттям самозбереження) цензура.

 

Щорічно кожну четверту суботу листопада в Україні віддають данину пам'яті жертвам голодомору 1932-33 р.р., безглуздість і жорстокість якого не перестає вражати навіть через 75 років. У церквах проходять панахиди по безневинно вбитим і запалюються свічі. Кривдно тільки, що найбільша трагедія збіглого століття, на жаль, стала предметом політичних спекуляцій у наші дні. Сперечаючись про причини голодомору, вимагаючи розглянути цей злочин у міжнародному суді за загальноприйнятими правовими нормами, створюється враження, що влада спеціально відволікає мешканців України від існуючих проблем. Або хто-небудь стане заперечувати, що в 1992-1993 рр і пізніше, місяцями не одержуючи зарплату, ми теж були жертвами нового голодомору?

 

Сумні події минулої епохи не можна віддавати забуттю. Хоча б для того, щоб уникнути повторення їх у майбутньому.

Аналіз періоду вітчизняної історії, що передував голоду, дає підставу вважати головною причиною лиха відверто спожи­вацьке ставлення більшовицького режиму до українського селянства. Коли в 1919 році спустошені буревієм революції росій­ські промислові міста стали потерпати від нестачі продовольства, в Україну з Мос­кви і Петрограда прибули опрічні «продзагони». Тисячі посланців заводів і фаб­рик дочиста відбирали у селян харчі, що­разу вдаючись до прямого насильства. Че­рез два роки, у 1921-му, центр діяв ще мас­штабніше і жорстокіше — примусив Київ щодня відвантажувати до Росії по сто ва­гонів хліба.

 

За ходом виконання грабіжницької «рознарядки» прискіпливо стежив сам го­лова Раднаркому В. І. Ленін. У неоднора­зових зверненнях до українських чекістів, зокрема від 3 лютого, 7 березня, 21 і 31 травня, він вимагав суворого покарання київських посадовців, «винних у занижен­ні» даних про кількість зерна в засіках. До реквізиції були залучені й члени комітетів незаможників, й так звані «двадцятип’ятитисячники». Спустошення останніми се­лянських комор, горищ і підвалів видава­лося за «безкорисливу класову допомогу».

Радянська Україна пережила три голоди. Перший почався відразу ж після громадянської війни (1917-1922 р.г.) і придушення Української революції, він охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську й Одеську губернії. Найголовнішими причинами стали економічні наслідки Першої світової й громадянської воєн, значне скорочення посівних площ і посуха 1921 року.

Із введенням Непу почалося швидке відродження сільського господарства. Після проведення в 1921 р. земельної реформи конфісковану в поміщиків землю передали тим, хто її обробляв - селянам. На Луганщині вони одержали у своє розпорядження додатково майже 420 тис. десятин. Земельний банк під заставу частини землі видавав селянам позики на придбання посівного зерна, робочої худоби, сільськогосподарського інвентарю. Більшість селян у цих умовах відійшло від антирадянського повстанського руху й повернулося до мирного життя.

 

Однак у тому ж році сильна посуха привела до неврожаю: середня врожайність зернових культур на Луганщині склала всього 10-12 пудів з десятини. Наслідком цього стала продовольча криза й голод. В 1921-1923 р. голод на Луганщині, і в цілому в Донбасі, сягнув значних розмірів. І хоча в грудні 1921 р. офіційна влада в умовах зростаючої смертності змушена була визнати його існування, як і раніше в Росії, у голодуюче Поволжя продовжував вивозитися український хліб.

Зацікавленість селян, що оптимістично сприйняли нову економічну політику, у своїй праці дозволила перебороти господарські труднощі.

 

В 1925 р. у краї був досягнутий рівень 1913 р. з основних виробничих показників, а з посівних площ - перевершений. Валовий збір зернових у Луганськом окрузі склав 24,2 млн. пудів. Наближалися до довоєнного рівня показники з розвитку тваринництва.

Міцні хазяї, кооперуючись по 7-10 дворів, купували у спільне користування необхідну сільськогосподарську техніку, разом споруджували дрібні переробні підприємства. Менш заможні поєднувалися в товариства зі спільної обробки землі (този), артілі, комуни. До кінця 1926 р. тільки в Луганському окрузі налічувалося вже 111 колективних господарств, у числі яких була 1 комуна, 64 артілі й 35 тозів.

 

Такі форми сільської кооперації швидко виявили свої переваги. Однак з початком колективізації всі райдужні мрії селян зазнали краху. У планах комуністичної перебудови села не було місця ні для селянина-одноосібника, що майже не залежав від держави, ні для кооперативів, у господарській самостійності і юридичній волі яких режим убачав погрозу абсолютизації своєї влади на селі, звідки за всяку ціну необхідно було викачати засоби для індустріалізації.

 

В 1927 р. знову була уведена обов'язкова здача державі за твердими цінами всіх «надлишків» хліба й інших продуктів. У тих же, хто не справлявся із завданнями, що щораз збільшувалися, відбирали будинки, господарські будівлі, худобу. Із прийняттям в 1929 р. рішення про прискорення колективізації в республіці (її планувалося завершити за 1,5-2 роки) кампанія по створенню колгоспів і розкуркулюванню набула форм прямої сваволі.

 

Однак тиск на селянство (у Ровеньківському районі, наприклад, суд присуджував селян до різних строків тюремного ув'язнення за відмову вступати в колгоспи) не допомагав, значна його частина в колгоспи йти не хотіла. Така картина не задовольняла верхи, і 1 лютого 1930 р. уряд СРСР прийняв постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації й боротьби з куркульством». Виконуючи його вимоги, сільські ради Луганщини поділили селян на кулаків першої, другої й третьої категорій, середняків і бідняків. Потім виділили ще підкуркульників. Кулаки першої категорії виселялися за межі України, другої - із сіл на висілки, третьої - у хати-руїни бідняків.

 

Невдоволення селян проведеною на селі політикою не обмежувалося словами. В 1929 р. у Старобільському окрузі було зареєстровано 30 терористичних актів - убивств, замахів на вбивство, підпалів майна сільських активістів. Старожили Старобілыщини свідчать, що в кожному селі розкуркулювали більше половини дворів, а виселяли від 12 до 22 родин. Кількість сіл в окрузі на початку 30-х рр. становила близько 600. Таким чином, постраждали тисячі родин, у яких найчастіше було по 10 і більше дітей.

 

Судові й позасудові каральні органи не скупилися на суворі вироки: розстріл, тривалі строки позбавлення волі, вислання за межі Украї­ни... Опрацьовані нами статистичні дані свідчать: якщо в 1929 році на Луганщині серед репресованих за політичними моти­вами було лише 170 селян, то в 1932-му — 515, у 1933-му —771.

Опинившись у безвихідному становищі, селяни змушені були вступати до колгоспів. До весни 1930 р. у Луганському окрузі було колективізовано близько 43 % селянських господарств. А вже влітку 1931 р. Луганщина відрапортувала Києву: колективізація в основному завершена, нею охоплено 84 % селянських господарств (до цього часу були створені 801 колгосп і 15 радгоспів). В окремих районах цей показник був ще вище: у Сватівському-98,5 %, Новосвітлівському-86 %.

 

Але переважна більшість колгоспів були дрібними й економічно слабкими. Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Протягом 1930-1932 р. збір зерна зменшився майже вдвічі. Цього все-таки вистачало, щоб прогодувати місцеве населення, однак союзний уряд продовжував вимагати виконання непомірних планів хлібозаготівель. І вже наприкінці 1932 р. почався голод.

 

Апогею він досяг узимку й навесні 1933 р., коли після конфіскаційних обшуків селяни були позбавлені всього їстівного. Голод охопив практично всі села Української республіки й 10 районів Молдавської АРСР, що входила на той момент до складу України. Голод лютував протягом 22 місяців.

 

Історики й демографи сперечаються про кількість жертв, називаючи різні дані - від 3 до 10 мільйонів. Найчастіше згадуються такі причини смерті: фізичне виснаження, тиф, кишково-шлункові отруєння. Голод супроводжувався розладами психіки, виявлявся масовими випадками канібалізму, самогубств. Смертність у три рази перевищувала народжуваність, при цьому все списати на неврожай ніяк не виходить.

 

За даними дослідника Р. Конквиста, від голоду в Донецькій області вмерло 15-20 % населення. Найбільш страшний голод був у Верхньотеплівському, Новопсковському, Старобільському, Біловодському й Рубежанському районах.

 

Незважаючи на явний неврожай 1932-33 м уряд продовжував наполягати на повному виконанні плану хлібозаготівель. Країні був потрібний хліб, як для будівництв 1-ої п'ятирічки, так і для продажу за кордон.

Якщо в 1928 році із країни було вивезено менш 100 тис. тонн зерна (при валовому зборі зернових, рівному 73,3 млн тонн), то в 1929 році -1,3 мільйони, в 1930-4,8, в 1931 - 5,2 млн. тонн. Необхідність продажу зерна мотивувалася тим, що тільки таким шляхом можна розплатитися за придбані машини й устаткування. У ті роки СРСР - один з найбільших експортерів хліба на світовому ринку.

 

Навіть половини проданого в 1932-33 роки зерна вистачило б, щоб урятувати всі райони, що потерпали від голоду.

 

Крім того, Ук­раїна зверталася до міжнародних благо­дійницьких організацій по допомогу і одержувала її. На час голоду тридцятих років в Україні діяли численні організації Товариства Червоного Хреста, одним із ста­тутних обов'язків яких була допомога мешканцям місцевостей, що потер­пали від стихійних лих. Натомість в охоплені голодом райони влада направляла не сестер-жалібниць, а оперативників каральних струк­тур. Внаслідок запро­вадження суворих ка­рантинних заходів частина мешканців про­мислових міст, у тому числі й Луганська, про голод на селі, який лю­тував буквально за кілька кілометрів, нічо­го толком не знала. Отож і не сприймала чутки всерйоз.

 

У 1932 році партійні осередки на місцях дістали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах. Було введено смертну кару за розкрадання соціалістичної власності (сумно відомий закон про п`ять колосків»). Аби не дати селянам можли­вості полишати колгоспи у пошуках їжі, впровадили систему «внутрішніх паспор­тів», відкинувши тим самим село у часи кріпацтва. В листопаді набув чинності за­кон, яким заборонялося видавати колгос­пникам зерно на вироблені трудодні, доки не буде виконано план держзаготівель...

 

Як же висвітлювали події того часу науковці-історики нашого краю? У «Нарисах історії Ворошиловградської обласної пар­тійної організації», які вийшли друком у Видавництві політичної літератури (м. Київ) у 1979 році, період набуття голодом найтрагічнішої форми характеризувався таким чином: «В ході розгорнутого насту­пу соціалізму по всьому фронту, в бороть­бі за ленінський кооперативний план було успішно перетворене в життя найважче після завоювання влади робітничим кла­сом історичне завдання — перехід мільйо­нів дрібновласницьких селянських госпо­дарств на шлях колгоспів, на шлях соціа­лізму. Як і по всій країні, на території Луганщини на основі суцільної колективіза­ції був розтрощений і в основному ліквідо­ваний останній експлуататорський клас — куркульство. Перемога колгоспного ладу ще більш зміцнила союз робітничого кла­су з трудовим селянством, що є основою і надійною гарантією успіхів у соціалістич­ному будівництві».

 

А от якими бачили того­часні реалії автори виявленої нами у фондах архі­ву «Доповідної записки членів бригади Новоайдарського райкому партії про результати вибірково­го обстеження випадків голодування по району»: «Починаючи з другої по­ловини лютого 1933 р. в селах Дмитрівка, Олексіївка, Колядівка, Співаківка, Штормове, Денежникове нами виявлений ці­лий ряд фактів голоду­вання, які в деяких із цих сіл супроводжуються смертними випадками. Окрім фактів смертності, в цілому ряді сіл в серед­ньому не менш як 10 сі­мей, перевірених нами, лежать опухлими від голоду. Крім того, за останні 10-15 днів у ряді сіл усі коні, що пали, були розкра­дені голодуючими для вживання в їжу».

 

Наведемо ще кілька характерних уривків з інших подібного роду доповідних записок. «7 березня виявлено два трупи в родині бідняка-колгоспника Бондаря Євмена, залишився один хлопчик. Кол­госпник Харківський виявив труп бідняка Недбая в його хаті. З 1-го січня по 9-е березня 1933 року за­реєстровано і виявлено 83 смер­тних випадки, за останні 10 днів — 19 чоловік. Трупи лежать по кіль­ка днів у хаті, ніхто не хоче рити ями. Ховають у погребах, сараях. Правління артілей і сільради не організували поховань трупів, до­ручивши цю справу бригадирам, які, в свою чергу, нічого не роб­лять. Є випадки людоїдства». Як зазначалося в ряді «записок», серед тих, хто голодував, були й сім'ї куркулів... Слова «голод» і «голодомор» у «Нарисах» не вживалися. Натомість читаємо: «Але в успіхах рекон­струкції сільського господарства були й тіньові сторони...

 

Окремі колгоспи вияви­лися засміченими ворожими куркульськи­ми та іншими антирадянськими елемента­ми. Проникаючи в колгоспи на посади бригадирів, комірників, рахівників, завгоспів, куркулі розкрадали суспільну власність, шкодили артільному господарству, дезорганізовували роботу, несправедливо розподіляли доходи, проводили антирадянську агітацію, саботували виконання директив радянських органів. Вони не зу­пинялися перед підпалами колгоспного хліба, отруєнням худоби, організацією те­рористичних актів проти колгоспників-активістів. Серйозні недоліки в керівництві сільським господарством, ворожі дії класо­вих ворогів, а також неврожай 1933 року через засуху призвели до важкого стано­вища в сільському господарстві».

 

І ні слова про дійсний стан справ. На тих «Нарисах» на Луганщині виховувалися тисячі пропагандистів і слухачів систе­ми партійної освіти, викладачів і студентів вищих навчальних закладів, усіх тих, хто цікавився історією рідного краю.

 

У Красному Лучі при міськвиконкомі у вересні 1995 р. була створена координаційна рада для дослідження фактів голодомору 1932-33 років. За кілька місяців були опитані сотні краснолучан - свідків тих далеких подій, їхні діти й родичі. До середини листопада координаційна рада завершила свою роботу. Було досліджено й зібрано більше 270 матеріалів, складені необхідні довідкові документи. Члени ради дійшли до висновку, що голодомор 1931-1933 р.г. не обійшов і наш край.

 

Пам'ять про голодомор жива, разом з тими, хто був очевидцем подій тих років.

 

«Голод добре пам'ятаю. Коли мені було 16 років, нас сюди переселили з Верхнетеплого (північ області), тому що вважали, що наш батько - куркуль, тримав декількох корів і коней. Хто це робив, не пам'ятаю, якісь люди у військовій формі. Забирали зерно, худобу. А в Іванівці вже й брати не було чого. Потім вийшла заміж за працівника машзаводу в Красному Лучі. Зарплату давали по картках. Родині без годувальника давали допомогу. З голоду вмирали, але я тільки чула про це - це було в селах».

 

«В 1932 році був голод, важко було. Ходили по будинках, шукали якісь продукти. Люди боялися, доносили один на одного. Наша родина сильно не голодувала: господарство було, ще нам видавали по 600 г. хліба й 3 рази в день годували юшкою, але іншим було важко. Ходила по хатах комісія, розкуркулювали заможних, висилали; забирали пшеницю, худобу, одяг; корів здавали в колгосп. Тих, хто крав колоски на колгоспних полях, саджали до в'язниці.

Колгоспні комори охоронялися. Люди їли траву, ягоди, жито, все-таки збирали на полях залишки колосків, картоплі. Іноді одяг обмінювали на продукти. У місті робітникам давали юшку. Там працювали заводи. У нас у селі вмерли 2 родини від голоду. А в хаті лісничого знайшли казан, у якому він варив померлих раніше людей... Померлим від голоду ховали родичі. Я сама поховала своїх братів: викопала дві ями, загорнула їхні тіла в рушники, потім ями присипала землею. Померлим ставили хрести, але не відзначали, що це жертви голоду...».

 

«Голод 1932-33 р. г. пам'ятаю. Це був неврожай, а ще приходили якісь люди, по троє, забирали врожай. Документів ніяких не пред'являли. Були без зброї, людей не били. У полі колгоспний урожай стерегли об'їзні. Не всі люди хотіли йти в колгосп, їх заарештовували, худобу конфісковували й забирали в колгосп. Діти померлих у цей час відправлялися в дитячі будинки, інтернати, держава їх виховувало. Випадки смертей від голоду були. Їсти було майже нічого, їли жолуді варені, траву. Допомагали один одному - люди були дружні, не такі, як зараз. У Федоровці у яру ховали померлих, і від голоду теж. У містах теж голод був...».

 

«Голод 1931-33 років пам'ятаю. Причини його різні, і неврожай теж. Але в нас в 32-му році врожай був гарний. Але в Новокрасновці, щоб зробити запаси продовольства або збільшити площі посівів, забирали все. Ходили по хатах, вантажили на віз і відвозили до району. Це були активісти, що діяли за наказом влади. Це люди з району й міліція, ВЧК. Коли розкуркулювали, то частину майна розтягували ті, хто приходив розкуркулювати. Розкуркулених же вивозили родинами й викидали далеко від будинку. Міліція й ВЧК були зі зброєю. Сховати продукти було неможливо, не говорячи вже про корову, коня. Худобу забирали до колгоспу. Колгоспникам давали юшку, але тільки їм, без огляду на родину й дітей. Колгосп у нас у селі створили так: зібрали людей і оголосили, що організується колгосп. Ми здали туди худобу, а на весь колгосп нам дали 2 трактори... Найважчий час був навесні 1933 р. Люди масово їхали із села. У Красному Лучі було легше. Ми влаштувалися на роботу в місті. Повального голоду тут не було, промислові підприємства забезпечувалися непогано, шахтарі по картках одержували хліба по 1 кг, на дружину давали по 800 г, дітям - по 400 г. По квартирах не ходили, ніхто нічого не відбирав. Умирали від голоду приїжджі. Їх підбирала міліція й ховала. Дуже багато було приїжджих з Курської, Воронезької областей, Білгородської. Сталінградської. А в Черкаській області був дуже сильний голод. Трупи збирали спеціальні бригади, тіла ховали в братських могилах. Малолітніми сиротами ніхто не займався. А от сусіди допомагали один одному. Національної ворожнечі не було. Їли траву, жолуді, кору варили... Наша родина вижила. Сестра молодша хворіла - мама сказала, що це від голоду. У церкві померлих від голоду не поминали. Церква в місті була по вул. Радянській, люди відвідували її на свята - Різдво, Великдень. Але це не заохочувалося. Я прийшов у школу, а в мене фарбовані яйця - так відразу мене в стінгазету прописали... Але щоб арешт або розстріл - такого не було...».

 

«Ходили по 2-3 особи - активісти, забирали зерно, худобу, бочки із засолюванням. Висилали кулаків. Дуже строго карали за злодійство. Чула, що випадки голодної смерті були. Дітей-сиріт відправляли до дитячих будинків. Я в раннім дитинстві залишилася без матері, а потім без батька - він загинув, працюючи на Луганськом паровозобудівному заводі. Старший брат виїхав у м. Торез і став працювати на шахті, ми із сестрою переїхали до нього, щоб не загинути в селі від голоду. Два місяці перебивалися на одному пайку втрьох, поки не влаштувалися на роботу. У місті всі працюючі одержували пайок. А от у селах умерло людей багато, число їх назвати не можу. Ніколи не забуду про випадок людожерства, про яке почула: в однієї з жительок у підвалі знайшли людські черепи...

А в основному люди їли траву, корінці, збирали ягоди, плоди з дерев. Спеціальних місць поховання людей, що вмерли від голоду, не було, масові місця поховання мені невідомі».

 

«Голод був, головні його причини - неврожай і страшна посуха, що була в районі в 1932 році. Не було ні одного дощу! Вирощене на городі не відбирали - відбирати в простих людей було нема чого. Відбирали зерно в багатіїв, які, звичайно ж, пручалися. У тих, хто займався розкуркулюванням були документи, у яких значилося: «Уповноважений». Кулаків, які не віддавали хліб, заарештовували. Ми іноді збирали колоски, що залишилися в полі. Не пам'ятаю, щоб когось за це покарали. Колгоспні поля й комори охоронялися, не те, що зараз - державне майно... У колгоспи люди не відразу наважувалися йти, адже це була справа нова. Коли їм роз'яснили, то бідні охоче пішли, а багатії не хотіли. В 1933 році, після неврожаю, навесні стали люди вмирати від голоду, продукти зовсім зникли. Харчувалися пайком, травою. Виживали, допомагаючи один одному. Про випадки людожерства не знаю, тільки чула, що десь в інших селах були. Померлих завжди поминаємо в церкві...».

 

«В 1933 році ми від голоду почали колоски на полі рвати, їсти зерно. Почали вмирати люди. Дітей-сиріт забирали в притулки, там годували, виховували. Людям було важко, але один одному допомагали. Однак чула й про те, що деякі від голоду дичавіли, не витримували того жаху, у якому доводилося існувати. Чула, що селяни їли... своїх дітей. Пухнули з голоду: роздувалися, як при «слоновій хворобі», і тихо вмирали. Одна бабуся попросила сина: «Візьми, синок, сокиру - відрубай мені руку й дай з'їсти...». Ні піднятися, ні рухатися вона вже не могла...».

 

«Так, були випадки, коли селяни вбивали і їли своїх дітей. Родичів померлих ховали в городах, у ровах. Ніяких пам'ятників їм я не знаю, тільки хрести стоять...»

 

А от спогади мешканця Красного Луча АНОХІНА Олександра Степановича, 1912 р. нар. Його думка відрізняється від тих, з ким поговорили добровільні помічники міської координаційної ради - учителі, учні шкіл, співробітники установ культури. О. Анохін вважає, що сьогодні в темі голодомору згущаються фарби:

 

«Не можна змішувати «голодомор» з «голодом». Останній викликається стихійними лихами - посухою, неврожаєм, а голодомор - це наслідок навмисних дій посадових осіб і чужого класового елемента (шкідників). 1932-33 р. г. були посушливими, і все посіяне й посаджене загинуло на корені. Якщо в 1931 році Україна зібрала 380 млн пудів валового зерна, то в 1932 році - тільки 195. Посухою були охоплені центральні області Росії, райони Поволжя, Дону й Кубані, що різко позначилося на зборі продовольчого зерна по країні в цілому. В 1932 році була введена карткова система: всі працюючі на підприємствах одержували на себе й своїх утриманців продовольчі картки.

 

Я в той час працював у керівництві «Донбасенерго» черговим підстанції ш. № 1-2 «Анненська» і одержував картку на 400 г. хліба в день на себе й 200 г. на непрацюючу матір. Крім того, ми одержували продукти через відділ робочого постачання, що мав у розпорядженні магазини і їдальню, ми одержували крупи, жири. В «ДЕ» було підсобне господарство, звідти діставлялися кукурудза, кавуни й інші овочі. Я не знаю випадків, щоб забирали продукти в людей. У місті не займалися цим. У селі - забирали в кулаків худобу, цінності. До речі, про горезвісний закон «Про п'ять колосків»: в 1932 році був виданий закон про зміцнення соціалістичної колгоспної власності, за яким каралися особи, винні в її розкраданні. Так, забороняли збирати колоски в полі для себе, їх треба було здавати до колгоспу.

 

Чи примушували людей іти в колгосп? Положення про створення колгоспів було. Щоб домогтися стовідсоткового охоплення селян, іноді застосовувалися тверді заходи. Тому не випадково був документ Й. В. Сталіна «Запаморочення від успіхів», де він критикував тих, хто в погоні за гарними показниками проводив колективізацію насильницькими методами. Випадків масових смертей від голоду я не знаю.

 

І все-таки голод був. Це підтверджують усі, хто пережив той непростий час. І вижив, щоб розповісти про нього нащадкам - дітям, онукам. Молоді сьогоднішнього дня. Наскільки збіглися з посухою й неврожаєм колективізація й інші дії уряду тих років і чи були вони спрямовані саме на голодомор або все-таки переслідували благі цілі - судять сьогодні політики, історики, громадські організації. Кожний з нас також уважає по-своєму, ґрунтуючись на власному минулому або минулому своїх бабусь, дідусів, батьків.

 

Керівник Краснолуцької організації жертв політрепресій С. В. Василенко з помічниками проробили велику пошукову роботу - серед населення району, в архівах. Їхні дані, опубліковані в місцевій газеті, використані мною при підготовці даного матеріалу.

 

Відповідно до даних Кранолуцького міського загсу , смертність населення в 1931-33 роках збільшилася в порівнянні з 1928-29 роками більш, ніж в 3 рази, й була викликана в основному діагнозами, пов'язаними з недоїданням як дорослих, так і дітей.

 

Факти смертності саме від голоду знаходять підтвердження в тому, що вимирали діти й дорослі з тих самих родин. Наприклад, смерть 5-літньої Маші й 5-місячного Михайлика Запуденка з родини Михайла Запуденка - шахтаря краснолуцької шахти № 4-біс, Маркова Павла й Маркова Дениса 27 і 30 років із шахти № 151, родини Кильдеєвих з Вєрочки й багатьох інших наших земляків. Хвороби, що призвели до смерті, - дизентерія, запалення легенів, слабкість, виснаження. Міська організація жертв політрепресій уважає, що голодомор в Україні, у тому числі в Красному Лучі був, і був однією з фаз репресій, які здійснювалися проти громадян з політичних, класових і інших причин державними органами.