Тематичне дослідження

(з власних спостережень )

учня 11 класу

Нещеретівської ЗОШ І-ІІІст.

Білокуракинського р-ну

 Валентина Запари

 

 

Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Не всі його причини ще остаточно з”ясовані. Одні вважають, що голод був спланований Сталіним та його спільниками заздалегідь, щоб винищити українське селянство, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги.

 

Очевидно одне – голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.

 

Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн. т, у 1931 р.- 18, у 1932 р. – 13 млн. тонн. Цього ще цілком вистачило б, щоб прогодувати населення республіки. Однак союзний уряд продовжував встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. У 1931 р. республіканське керівництво звернулося до Москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати ситуацію.

 

Як наслідок, вже наприкінці 1931 року в Україні почався голод.

 

У серпні 1932 р. був прийнятий закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна, в народі він називався “законом п”яти колосків ”. Навіть за крадіжку жмені зерна можна було поплатитися життям. Незабаром з”явився закон про “ боротьбу зі спекуляцією ”, який передбачав ув”язнення в концтаборах від 5 до 10 років для тих селян, які, рятуючись від голоду, намагались обміняти домашні речі на харчові продукти в містах. Купити харчі вони не могли, бо з 1928 р. продовольство в містах розподілялося за картками. Селяни опинилися у безвихідному становищі.

Тим часом хлібозаготівельні плани зростали. У 1931 р. українські селяни здали державі 39 % валового збору зернових, 1932 р. – 55 %. У жовтні 1932 р. у республіку для нагляду за хлібозаготівельною кампанією прибула надзвичайна комісія на чолі з В.М. Молотовим. Комісія діяла брутальними методами. “ Для роботи ” на селі були мобілізовані партійні активісти. До сіл вводили регулярні війська і підрозділи ДПУ, які силою відбирали у селян останнє зерно. Партійні та радянські працівники, голови колгоспів, які робили спроби перешкодити насильству, за вказівкою Сталіна були репресовані.

 

До організації голоду доклали руку А.М. Каганович, який прибув в Україну слідом за В.М.Молотовим, генеральний секретар ЦК КП (б) У С.В. Косіор, голова Раднаркому УРСР    В.Я. Чубар. У січні 1933 р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П.П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП (б) У, а фактично – диктатором України. За його вказівкою в селах були проведені обшуки і вилучене останнє зерно. У 1932 р. фізично ослаблене селянство не могло повністю засіяти поля. На кінець травня було засіяно лише половину запланованих площ. Проте до голоду призвели не природні фактори. Голод 1932 – 1933 р.р. в Україні був організований штучно. Смертність від голоду розпочалася вже у перший місяць перебування комісії Молотова в Україні.

 

Апогею голод досяг взимку і навесні 1933 р. Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемазаною капустою, котів, собак, щурів, потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і вмирали від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки канібалізму. Деякі селяни, збожеволівши від голоду, вбивали і їли власних і чужих дітей. Вимирали цілі села, а пошуки і вилучення продовольства тривали. Голод охопив всю Радянську Україну, а також Північний Кавказ, Крим, Курщину, Нижнє Поволжя, Казахстан.

 

Загибель мільйонів людей влада намагалась приховати. Засоби масової інформації мовчали. Радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з-за кордону, твердячи, що вигадки про голод навмисне поширюють вороги СРСР.

Кількість померлих від голоду неможливо точно підрахувати. Різні дослідники називали від 2,5 до 8 млн. жертв. За підрахунками Роберта Конквеста, автора книги про радянську колективізацію і голодомор “ Жнива скорботи ”, від голоду 1933 р. в Україні померло 5 млн. селян і 2 млн. за її межами. На початку 90-х років С. Кульчицький ( Україна ) і С. Максудов ( США ) спробували уточнити ці цифри на підставі щойно розсекречених матеріалів радянської демографічної статистики. За оцінкою С. Кульчицького, прямі втрати від голоду 1933 року в Україні коливаються в діапазоні від 3 до 6 млн. осіб, повні втрати ( з урахуванням зниження народжуваності ) – від 4,4 до 5 млн.

 

 

Голод 1932 – 1933 р.р. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить до сьогодні.

 

Ми відзначили чорний ювілей – семидесятип’япиріччя голодомору. І зараз ще живі свідки сталінського геноциду, який чинився проти селянства у період хлібозаготівель. Ця політика була спрямована на повне вимирання українського селянства, де корінилась основа націоналізму, як вважало радянське керівництво. Трагедія голодомору, звичайно, не обійшла Білокуракинщини, що входила на той час до Новопсковського району , та моєї родини.

 

Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року в Білокуракинському районі середня селянська родина з 5 чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Тобто, кожен член сім”ї мав близько 1,7 кг зерна на місяць.

 

Відродження історичної пам”яті про народну драму – наш святий обов”язок. Спогади очевидців і жертв голодомору, архівні документи проливають світло на ті трагічні події. Ось кілька фрагментів з доповідної записки Новопсковського райкому партії Донецькому обкому КП (б) У про продовольчі труднощі (а точніше голод ) в селах та колгоспах району та надання допомоги населенню. Цей документ було направлено секретарем Новопсковського РПК Повстяним

16 березня 1933 р. Саме на той час припадає пік голодомору в селах нашого району. В доповідній записці зокрема говориться : “ Несмотря на ряд принятых мер со стороны райорганизаций по оказанию продовольственной помощи голодающим колхозникам, из местных ресурсов и полученных с области 8,8 т хлеба, в районе имеются случаи голодания колхозников и единоличников . Членами бюро на сегодняшний день установлено факты голодания, опухания, смертности от голода по следующим сельсоветам : Шапарск, Лызино, Целуйково, Лубянка, Булавиновка, Заводянка, Рыбянцево, Конопляновка, Паньковка, 2-я Белокуракино, Макартетино, Заиковка, Каравано – Солодкий, Ново – Россош, Писаревка и Курячёвка, т.е. из 34 сельсоветов в 18 сельсоветах имеются такие факты, в одних сёлах в меньших размерах, в других в больших .”

 

Так, в селі Шапарську взимку 1933 року з 230 господарств ( 212 колгоспних і 18 одноосібних ) 190 господарств зовсім не мали продуктів харчування. Вони вживали в їжу м”ясо кішок та собак, падаль. Серед голодуючих було 570 чоловік, які опухли і були хворі. За період з 1 січня по 20 лютого померли від голоду 74 чоловіки, у тому числі 38 дітей.

В селі Лизіне з 22 лютого по 10 березня 1933 року померло 63 чоловіка. Помирали не тільки від голоду, а й від вживання в їжу сурогатів, від застуди. Помирали в більшості старі люди , діти.

 

У моїй родині свято бережуть спогади про ті жахливі події. Моя бабуся, Ромах Анастасія Семенівна, 1915 року народження, яка проживала в селі Целуйкове, розповідала, що від голоду померли батько і мати її чоловіка, Ромаха Тимофія Івановича, вимерли сусіди – сім”я Таращенків

.

Моя бабуся, Осипова Марія Юхимівна, 1925 року народження, пригадує :

“ Мені тоді було 8 років, моїй матері, Гладченко Федосії Степанівні, - 35. Вона працювала у колгоспі імені Мічуріна. Батько був механізатором, обслуговував єдину на весь район молотарку МК - 1100 під час жнив, в інші сезони працював у плотницькій бригаді. У нашій сім”ї було 5 дітей на той час. Власне господарство було невелике : корова і 5 курок, завдяки чому й вижили. Не останню роль зіграло й будівництво залізничного полотна ( ст. Чумбур ), яке проходило через наше село. Робітникам давали фуражне зерно для худоби. Мати була змушена обмінювати одяг і все, що мало цінність, на кукурудзу, а по дорозі додому збирала пусті качани. Вдома товкла зерно в ступі разом з качанами, перетворюючи цю масу на “ муку ”. Весною ми з братом та сестрою ходили на колгоспні поля збирати картоплю, яка від одного дотику розсипалася на порох. Брали листя берестка і заливали окропом. І на тому листі замішували картоплю та муку з кукурудзи і випікали пампушки ( “ тошнотики ” ).

 

У нашій сім”ї їжу ділили порівну, лише батько був винятком : він багато працював, тому мама намагалася покласти йому більшу частину. Щодня він приносив пайок : 3 ополоника баланди та 300 г хліба.

 

Трудодні тоді не оплачувалися. Мама влітку пішла працювати на поле. Проривала буряки. Намагалася виривати де більші, щоб принести додому. Її і ще трьох жінок голова колгоспу впіймав і посадив у комору, де вона просиділа декілька діб. А взагалі, у нашій сім”ї залишились живими всі, лише у батька ноги попухли. ”

 

Рідна сестра моєї прабабусі, Журба Євпросинія Степанівна, 1909 року народження, розказує : “ Було мені тоді 25 років, мала 2-х дітей та чоловіка Михайла, який працював у колгоспі імені Мічуріна конюхом. Я з малими дітьми сиділа вдома, не працювала. У 1932році відчувалась нестача їжі, а на початку 1933 року люди вже гинули від голоду.

 

Щодня до хати заходило по 15 – 20 жебраків. Хоча серед них були й односельчани, але в більшості заходили незнайомі. Ділилися чим могли : ложечкою квашеної капусти, жменькою сушених яблук та груш. У 1932 був добрим врожай, але держава забрала все до останньої зернини, навіть не турбувалася про поховання померлих. Їх скидали у копанки. Розповідали, що в одній із таких копанок було поховано старого дідуся і трьох малих дітей. Пізніше було налагоджено поховання людей. Мій чоловік та Вертеленко Іван померлих збирали, підводою возили до величезної ями ( братські могили ). Таких могил було вирито в селі три. Померлих прикривали рядниною, зверху на яму клали дошки, щоб собака не заліз. У кожній ямі було приблизно по 50 чоловік. Говорили, що в Паньківці було поховано до 300 чоловік, а в селі на той час було 120 дворів. Моя сім”я вижила завдяки будівництву залізної дороги та станції

 

 Чумбур. Людей, які працювали на будівництві – грабарів, постачали зерном, продуктами харчування. Для коней привозили овес. Щоб обміняти цінні речі на продукти, треба було мати знайомих. Так, за 10 яєць я виміняла 5 стаканів солі. Засолила в діжці 8 відер помідорів, решту - залила водою. За ці помідори я виміняла 3 мішки кукурудзи ( обмін здійснювали дуже таємно ).

 

Кукурудзу товкли в ступці на муку. Сухофрукти розмочували окропом, робили з них ладики, які обкочували в кукурудзяній муці і випікали. Так ми прожили деякий час.

 

Та коли зерно майже закінчилося, я спекла 20 кукурудзяних ладиків і пішла в Старобільськ на базар. Кожен я продала по 3 рублі. Один залишила собі. Повертаючись додому, сіла відпочити. Я дякувала Богу за вдалий день : 60 рублів. Це були великі гроші . Дійшовши до с. Нещеретове, я купила 7 пляшок горілки по 2,70. За них я змогла ще прогодувати свою сім”ю. ( У грабарів за горілку можна було виміняти овес та кукурудзу. Обмін здійснювали вночі, коли всі позасинають, та щоб не бачили сусіди ).

 

Коли почалися весняні роботи, на поле вийшли всі, хто міг працювати ; хто не міг ходити - лежачи виконували роботи : рвали бур”ян. Багато хто помирав прямо на полі.

 

Мені дуже добре запам”яталося свято Великодня. Була у мене низка срібних припайок ( манисто ) по 25 копійок, а у моєї сестри, Федоськи, по 50 копійок. Пішла вона разом з моїм чоловіком Михайлом на базар. Наміняли : Михайло 6 кг муки, а Федоська – 12 кг. Дорога не близька – 30 км від Старобільська. Сил зовсім майже не зосталося. Часто зупинялися. Спочатку муку несли, потім тягли волоком. Спекли хліба. Було справжнє свято !

 

У моїй сім”ї та сім”ї моєї сестри ніхто не помер від голоду, хоча її чоловік Юхим дуже запух. ”Ось як згадує ці роки мій дідусь, Гладченко Ілля Юхимович : “ Мені у 1933 було 5 років. Батько був теслею. Знаючи, що в колгоспній коморі є зерно, а вдома воно скінчилося, я був змушений взяти коловорот і пробив знизу отвір в коморі. Того дня я приніс відро зерна. Я часто ходив за зерном. Батько за це мені давав стусанів, боячись розправи. Моя тітка Мотря померла в Гайдуківці, вона була з заможніх. Її чоловік був офіцером царської армії. Після розкуркулення чоловіка Мотрі, його брата та 2-х племінників розстріляли”.

 

Ведмеденко Марфа Іванівна з села Павлівка говорить : “ Яке це страшне – голод. Все своє життя стоять у мене перед очима мої померлі дітки. Запам”ятайте!

 

Нічого немає страшнішого для матері, ніж пережити смерть своїх дітей. За півроку 1933-го не стало в мене двох дочок і трьох синочків. І це в той час, коли на полях колосилося жито, пшениця, овес, діти мерли з голоду.

Все треба робити, щоб не повернулося це лихоліття.”

 

 

Наслідки голодомору не обмежуються демографічними втратами населення. Дослідники з”ясовують економічні, політичні, морально – етичні, соціально – психологічні наслідки жахливої трагедії ХХ століття. Вона має також і національний аспект. Уряд, а точніше Сталін і його помічники, не приховували ненависті до українізації.

Суспільна колективізація і голод фізично порушували соціально – економічні підвалини національної самобутності українських селян. Припинення українізації означало духовну руйнацію народу.

 

Завдяки масовій колективізації, розкуркуленню, голоду і відвертому терору, утвердилися економічні підвалини тоталітарного режиму. Самостійні українські хлібороби стали колгоспниками – кріпаками, підневільно виконували державні замовлення, а за “ ударний труд ” одержували символічну паличку.

 

Мільйони українських селян померли від голоду, загинули в таборах, на лісоповалах.

Колективна власність, що утвердилася внаслідок масової колективізації, економічно підтримувала однопартійну систему диктаторського режиму. В народі виникла така приказка: “ Аби не було війни і голоду, а все інше ми переживемо”.

 

Правду про голод 1933-го року на Україні нам повідали історики лише зараз. Страшно читати документальні спогади про той сталінський геноцид. А ще страшніше усвідомлювати, що дитинство, юність твоїх рідних припало якраз на голодний 33-й.

 

Пам”ять серця повік не забуде роки голоду. Хотілося, щоб ця трагедія цілого народу ніколи не забулася нами. Треба на кладовищах встановити повсюдно знаки-меморіали жертвам голодомору – 33. Вони будуть нагадувати всім нам про той страшенний геноцид, який пережило те покоління.

 

І я, автор цього дослідження, дотримуюсь думки, що суспільство повинно критично і розумно сприйняти дійсність голодомору 1932 – 1933 років, роль головних політичних діячів української держави, сформувати суспільну свідомість про єднання нації, соборність української спільноти і не забувати слів Т.Г.Шевченка, що “ в своїй хаті своя правда .”

Україна впродовж усієї нової історії не мала самостійності, три сторіччя взагалі не функціонувала як держава, яка була б об”єднана єдиною політико – культурною системою. І тому, через призму своєї теми “ Доля моєї родини та моїх земляків в роки голодомору 1932 – 1933 років в Україні ”, я хотів би привернути увагу своїх ровесників, політиків, однодумців на те, що якби не боротьба за національну державність, відокремленість, сепаратизм, то не існувало б такої наруги і над селом та жителями села.