В історії українського народу є події, які не втрачають своєї актуальності протягом часу. Голодомор 1932-1933 рр. є саме такою подією. Після того, як в роки «перебудови» трагічна правда дійшла до нас скрізь десятиріччя напівправди і брехні, ця тема продовжує активно обговорюватись в суспільстві, викликаючи живий інтерес і у пересічних українців, і у істориків-спеціалістів, і у професійних політиків.

 

26 листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України « Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», в якому визнала Голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду українського народу, а його публічне заперечення – знущанням над пам`яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу і протиправним діянням.

 

В українському суспільстві напередодні 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 рр. активно обговорюються різні аспекти цієї трагічної теми, публікуються нові матеріали. Президент України В.А.Ющенко виступив з пропозицією встановлення в Києві пам`ятника жертвам Голодомору 1932-1933 рр. і з законодавчою ініціативою запровадження адміністративної відповідальності за публічне невизнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. З 1988 року щорічно кожної четвертої суботи листопада в Україні відзначається День пам`яті жертв голодоморів і політичних репресій.

 

Матеріал цієї теми гостро ставить питання про відповідальність політичних режимів і окремих політиків за їхні дії, про критерії оцінки цих дій, змушує вкотре замислитись над тим, що найвищою соціальною цінністю цивілізованого суспільства має бути людина, її життя і здоров`я, права , честь і гідність.

 

Метою цієї роботи є дослідження Голодомору 1932-1933 рр. в Україні як однієї з трагедій радянського періоду історії українського народу, яке дозволяє висвітлити антигуманну сутність більшовицького тоталітарного режиму. Для досягнення цієї мети автор намагався вирішити наступні задачі:

- на підставі опублікованих матеріалів (офіційних документів, свідчень учасників подій, оцінок дослідників проблеми) з`ясувати причини Голодомору 1932-1933 рр.;

- встановити масштаби Голодомору 1932-1933 рр. в Україні;

- визначити наслідки цієї трагедії для українського народу.

 

Для розкриття теми автор використав такі матеріали:

- документи ( постанови і резолюції партії більшовиків та радянського уряду), які дозволяють встановити авторів рішень, що приймалися;

- монографію Р.Конквеста «Жнива скорботи», на підставі якої написано основну частину роботи і виявлено обставини, які викликали Голодомор та його страшні прояви в Україні, а також роль ВКП(б) і КП(б)У та їхніх окремих представників в організації Голодомору;

- публікації «Українського історичного журналу» останніх років, які дозволили глибше дослідити окремі спекти теми (політичні причини Голодомору, демографічні наслідки тощо)

 

 

 

Шлях суспільства до соціалізму більшовицька партія, як відомо, пов’язувала з колективізацією сільського господарства. Ідея колективізації пройшла досить довгу еволюцію. Перші колгоспи виникли ще в 1917-1920 рр. як наслідок добровільного об’єднання селянських господарств за активної підтримки радянської владою. Вони виникли в різних формах, як-от: товариства спільної обробки землі, в яких усуспільнювалась лише орна земля; артілі, в яких усуспільнювались і земля, і майно, але у особистій власності селян залишались присадибні ділянки, інвентар тощо; нарешті, комуни, які повністю вели колективне господарство. Але широкого розповсюдження колективізація в ці роки не набула, бо селяни дуже неохоче йшли до колективних господарств.

Нового імпульсу ідея соціалістичного перетворення сільського господарства набула в статті В.Леніна “Про кооперацію” (1923 р.). Це був час НЕПу, і уяви більшовиків про соціалізм як безтоварне господарство, засноване на прямому продуктообміні між виробниками, на деякий час змінились. В своїй роботі Ленін вбачає в кооперації, яка гармонійно поєднувала індивідуальні і колективні інтереси через ринкові і товарно-грошові відносини, найбільш легкий, простий і доступний для селян шлях до соціалізму.

 

Але Й.Сталін, висунувши лозунг суцільної колективізації, зовсім перекрутив ідеї Леніна про кооперацію, оголосивши колгоспи найбільш досконалим видом кооперації. Таке протиприродне поєднання кооперування і радянської колективізації поступово увійшло в суспільну свідомість і втілилось в стереотип “колгоспно-кооперативної форми власності”.¹ При цьому поєднання відбулось тільки на словах. На практиці ж одразу після здійснення колективізації всі форми селянської кооперації, крім споживчої, було ліквідовано, а споживчу – одержавлено.

 

Колгоспи були тою формою, за допомогою якої можливо було шляхом надзвичайних заходів інакше, ніж через ринковий механізм, тобто значно вигідніше для держави, розподілити вироблену сільськогосподарську продукцію. Саме ця форма дозволяла вилучити у селян засоби виробництва і перетворити їх у найману дешеву робочу силу, яка працює за командою і не розпоряджається виробленим продуктом.

Але реакція селян на появу колгоспів і радгоспів не була обнадійливою для більшовиків: в середині 20-х років до цих господарств увійшли тільки 3% всіх сільськогосподарських працівників СРСР .² Тому, розробляючи проект першої п’ятирічки, партійні керівники передбачали,^, що в кращому разі їм вдасться колективізувати 18-20% селянських господарств, а в Україні – 30%.³

 

Але уже в 1928 році під час т.зв “кризи хлібозаготівель” стало очевидним, що індустріалізація в тому вигляді, як її уявляли собі більшовики, потребує суцільної колективізації. Для прискореного розвитку промисловості потрібно було купувати зерно у селян за низькими цінами, щоб, з одного боку, постачати хліб в зростаючі міста, а ,з іншого, - вигідно торгувати зерном за кордоном за валюту, яка була потрібна для фінансування індустріалізації. Однак ціни, пропоновані державою ( нерідко на рівні 1/8 від ринкових), вважались селянами дуже низькими, і через це вони відмовлялись продавати зерно.

 

З точки зору економічної теорії, це було не чим іншим, як тимчасовою втратою рівноваги на хлібному ринку. Справі могло б зарадити правильне використання ринкових і фінансових заходів, але недовір’я до ринкової системи, притаманне радянському керівництву, а також некомпетентна політика цін на сільськогосподарську і промислову продукцію призвели до справжньої паніки в керівництві країною, що стало передумовою прийняття рішень про надзвичайні заходи.

 

Більше того, Сталін при обговоренні хлібної проблеми оперував невірогідними цифрами, які надавали йому помічники, котрі самі спирались на суперечливі і недостовірні матеріали Центрального статистичного управління, державної планової комісії тощо. Ці цифри були значно занижені щодо справжньої кількості зерна, яке було виставлено на продаж у 1926-1927 рр. ( Сталін говорив про 10,3 млн. т, а в дійсності було 16,2 млн. т). Він помилково стверджував, що в 1928 році обсяг товарного зерна в СРСР складає лише 50% до рівня 1913року, хоча валове виробництво досягло рівня 1913 року.⁴ В такому становищі генсек звинуватив “куркуля”; отже вихід мав полягати в переході від одноосібного селянського господарства до колективного і в боротьбі проти “капіталістичних елементів селянства, проти куркульства”.

 

6 січня і 13 лютого 1928 року ЦК ВКП (б) звернувся до місцевих партійних і радянських органів зі спеціальними листами, в яких пропонувалось вжити рішучих заходів, аж до надзвичайних, проти “куркульського саботажу”, вимагати від “куркулів” негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, ввести підвищене оподаткування “куркулів”. В разі відмови “куркулів” підкоритися вимогам радянських органів пропонувалось притягати їх до відповідальності за статтею 107 Карного кодексу РРФСР, яка передбачала конфіскацію хлібних надлишків на користь держави.⁵

 

Ці надзвичайні заходи фактично були поверненням до методів “ воєнного комунізму”. На хлібозаготівельну кампанію було мобілізовано 30 тисяч партійних працівників. У селах організовувалися надзвичайні “трійки”, які мали повноваження контролювати місцеву владу. Було проведено чистку партійних, радянських органів від “підкуркульників”, які не бажали боротися проти куркулів. Хлібні ринки було закрито. Кількість зерна, яке селянам дозволялось змолоти на млинах, було зведено до прожиткового мінімуму. 10 січня 1928 р. було прийнято закон, який змінював порядок прийняття рішень на сільських сходах: відтепер рішення приймалось третиною голосів; “куркулі” і “підкуркульники” позбавлялись права голосу, а наймити, які не мали власного господарства, це право отримали; нарешті, сільради одержали право скасовувати ухвали сходів, якщо вони суперечили радянській політиці.

 

На практиці застосування цього закону призвело до т.зв. “самооподаткування” селян, коли громада вирішувала, яку кількість хліба мали здати ті чи інші двори. При цьому “куркулі” згідно з офіційними настановами обкладались підвищеними стягненнями ( “твердими завданнями”, за термінологією тих часів). Зрозуміло, що ці суворі адміністративні нововведення відвертали від партійної політики всі прошарки сільського населення.

 

В міру послаблення кризи хлібозаготівель партійне керівництво стало визнавати факти обшуків, конфіскацій, зловживань, які мали місце під час здійснення надзвичайних заходів. Липневий (1928 р.) пленум ЦК ВКП(б) підтвердив курс партії на збереження принципів НЕПу, скасував надзвичайні заходи на селі.

Заслуговують на увагу теоретичні міркування Сталіна щодо одержання від селян коштів на індустріалізацію. “ З селянством у нас стоїть справа в даному разі так: воно сплачує державі не тільки звичайні податки, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості… і недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти…Це є щось подібне до “данини”, щось подібне до надподатку, який ми змушені брати тимчасово для того, щоб зберегти і розвинути далі нинішній темп розвитку індустрії…Чи може селянство витримати цю тяжкість? Безумовно, може: по-перше, тому, що тяжкість ця буде послаблюватися рік у рік, по-друге, тому, що стягнення цього податку відбуватиметься не в умовах капіталістичного розвитку…,а в умовах радянських порядків, де експлуатація селянства виключена… і де сплачування цього додаткового податку відбувається в умовах безперервного поліпшення матеріального становища селянства”.⁶

 

Після пленуму застосування надзвичайних заходів було припинено, було підвищено державні закупівельні ціни на хліб, покращилось забезпечення села промисловими товарами. Але на примусові конфіскації селяни відреагували цілком природно і продемонстрували відсутність будь-якого бажання збільшувати виробництво. Наприкінці 1928 року показники сільського господарства знизились, а душове виробництво хліба зменшилось.

 

1.3.”Урало сибірський метод” хлібозаготівель в 1928 році і реакція селян на нього

В цих умовах Політбюро ЦК ВКП(б) приблизно з лютого 1929 року взяло на озброєння т.зв.” урало-сибірський метод”, запропонований партійними організаціями цих регіонів. “Метод” передбачав демонстрацію цілковитої “злагоди” в діях влади і мас, навіть не згадуючи про будь-яку надзвичайну ситуацію і відкидаючи будь-які натяки на ототожнення дій хлібозаготівельних органів з конфіскаціями. Прибуваючи до сіл, партійні уповноважені не віддавали наказів про реквізиції, спершу вони збирали селянські сходи і закликали селян збільшити кількість хліба і грошей, призначених для здачі державі, за принципом “самооподаткування”, а також вирішити, проти яких саме місцевих “куркулів” слід застосувати “громадський вплив” і “масовий примус”. Тих, хто голосував проти таких пропозицій, оголошували “куркулями” і “підкуркульниками”, заарештовували, робили обшуки в їхніх домівках, накладали штрафи, конфісковували майно, а то й навіть розстрілювали. Збори тривали, аж поки ті, хто залишався, не голосували “за”.

 

Фактично це були ті ж реквізиції і надзвичайщина, але приховані за блюзнірською і єзуїтською партійною риторикою.

 

На додачу до реквізицій, супроводжуваних штрафами та ув’язненнями, спостерігалось чимало випадків конфіскації майна “куркулів”, їхньої худоби, землі. Тобто “розкуркулювання” розпочалось уже в 1929 році, хоча за теоретичними постулатами партії “куркуля” можна були тоді тільки “примусити”, причому виключно з гідно з волею селянських мас.

 

Протягом 1929 року продовольча проблема загострилася. В зиму з 1928 на 1929 рік було запроваджено обмежені норми споживання хліба, а в серпні 1929 року - і м’яса. Відносний спокій на селі, властивий періоду НЕПу, повністю зник.

 

Зараз опубліковано достатньо документів про випадки громадської непокори і опору владі з боку селян, починаючи з 1928 року. Наведемо матеріали карної справи щодо трьох селян с. Парасковіївки Гришинського району Артемівського округу.

 

З матеріалів справи видно, що селяни Перепичаєнки Павло і Леонтій, у яких весною 1929 р. описали і продали майно за нездачу хлібних лишків, підпоїли односельця Труфанова Якова з метою побиття працівників сільради. 26 жовтня 1929 р. Труфанов побив секретаря сільради Терещенка, а також представника робітничої бригади Висоцького. При цьому Труфанов вигукував: “Гадів-комуністів перевішаю! Ви грабуєте селян. Я вам покажу, як грабувати!” В сільраді серед інших селян був Перепичаєнко Павло, який намагався підбурювати селян, говорячи: “Що ви знущаєтесь над п’яним? Ми самі його заберемо додому, досить, що ви нас пограбували. Навіщо ви знущаєтесь над людиною, яка правду каже?”

 

Звинувачені по цій справі селяни отримали по 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна, були позбавлені громадянських прав на 5 років.⁷

 

Спротив селян в Україні набув досить масового характеру. Р.Конквест повідомляє, що протягом 1927-1929 рр. В Україні кількість зареєстрованих “куркульських терористичних актів” зросла вчетверо ( тільки в 1929 р. сталося 1262 випадки).⁸ Найчастіше опір селян виявлявся в формі приховування зерна, переводі зерна на ім’я родичів, продажі його приватним нелегальним покупцям, які потайки вивозили його ночами. Коли ж зерно не вдавалося приховати або продати, його знищували.

 

В таких умовах партія проголосила курс на суцільну колективізацію. Це питання розглядав листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б), на якому було заслухано окрему доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора “Про сільське господарство України і роботу на селі”. У відповідній постанові ЦК КП(б)У пропонувалось підвищити темпи колективізації Пленум утворив комісію для розробки питань, пов’язаних з колективізацією. Рекомендації цієї комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. “Про темп колективізації та заходи допомогидержави колгоспному будівництву”.

Постанова встановила дві зони за черговістю закінчення колективізації. До першої зони відносилось Північний Кавказ, Нижня і Середня Волга, де колективізація в основному мала завершитися восени 1930 р. або не пізніше весни 1931 р. Україну було віднесено до другої зони, де відповідні терміни були встановлені восени 1931 р або весною 1932 р. Було встановлено також, що основною формою колгоспів має стати сільськогосподарська артіль, і якій будуть усуспільнен6і тільки основні засоби виробництва ( тобто “мертвий і живий інвентар, господарські будівлі, товарно-продуктивна худоба”).⁹

 

Звертає на себе увагу суперечливий останній пункт цієї постанови, викладений в дусі сталінської “діалектики” так, що людині з нормальною логікою його зміст збагнути ( не те що виконати) неможливо: “ЦК ВКП(б) підкреслює необхідність рішучої боротьби з усілякими спробами стримувати розвиток колективного руху… Разом з тим ЦК з усією серйозністю застерігає… проти будь-якого “декретування” зверху колгоспного руху”.¹⁰ Викладено так, що винний знайдеться і у випадку “стримування”, і у випадку “декретування зверху”.

 

Одночасно з політикою суцільної колективізації партією було проголошено політику “ліквідації куркульства як класу”. Про цю політику Сталін вперше офіційно повідомив в “Правді” 29 грудня 1929 р.: “Ми перейшли від політики обмеження експлуататорських тенденцій куркуля до політики ліквідації куркуля як класу.”¹¹

 

30 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районахсуцільної колективізації” Урядовий указ остаточно узаконив цю політику.

 

Згідно з цими документами в районах суцільної колективізації було відмінено дозвіл орендувати землю і застосовувати найману працю, створено спеціальні комісії з розкуркулювання при сільрадах і райвиконкомах у складі партійних, радянських, профспілкових керівників і представників селян-бідняків та середняків. Облвиконкоми отримали право конфісковувати майно і виселяти куркулів.

 

Механізм “ліквідації” передбачався такий. Спочатку питання обговорювалося на селянських сходах, які мали складати списки розкуркулюваних, які затверджувались райвиконкомами. Майно куркулів передавалось у неподільний фонд колгоспів, а земля переходила в їхнє користування.

 

При цьому куркульські господарства в районах суцільної колективізації розподілялись на три категорії: першу складали куркулі, які брали активну участь у контрреволюційній діяльності; їх віддавали під суд з повною конфіскацією майна, а сім’ї виселялись у віддалені райони країни; другу – ті, які володіли дрібними підприємствами, на яких застосовувалась наймана праця, але не брали участі в контрреволюційній діяльності; цю категорію виселяли у віддалені райони країни з конфіскацією майна; нарешті, третю категорію складали куркулі, які активно не виступали проти радянської влади і колгоспного будівництва; вони підлягали розселенню в межах областей, країв, республік за межами колгоспних земель. Їм залишали мінімально необхідні засоби виробництва, 2-місячний запас продовольства і не більше 500 рублів на сім’ю. Вони були зобов’язані виконувати завдання щодо постачання товарної продукції державі , а через деякий час вступати до колгоспів з випробувальним терміном 2-3 роки.¹²

 

1 лютого 1930 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про заборону самовільного переселення куркульських господарств і розпродажу ними свогомайна”. Райвиконкоми при виявленні таких фактів мали негайно конфісковувати майно і застосовувати репресивні засоби до винних.

 

24 лютого 1930 р. С.В.Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з новим лозунгом, який не відповідав постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. , але відповідав намірам Сталіна здійснити колективізацію приблизно за рік: степові райони України колективізувати навесні 1930 р., всі інші - до осені 1930 р. Районні можновладці, бажаючи вислужитися, іноді виявляли готовність вдатися до ще більшого скорочення строків.

 

Хоча в партійній постанові проголошувалася колективізація в артільній формі ,але в різних інструкціях і вказівках, якими супроводжувались офіційні документи ,артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі “як перехідної до комуни форми колгоспу”, а саме так ставилося питання в постанові від 5 січня 1930 р., місцеві керівники-колективізатори почали у масовому порядку забирати у селян корів, дрібну худобу, птицю з метою їхнього “усуспільнення”. Селяни стали на захист свого майна і почали чинити шалений опір, що різко загострило політичне становище.

 

На початку березня1930 р. Сталін виступив в “Правді” зі статтею “Запаморочення від успіхів”, в якій назвав “комунізацію” села і порушення принципу добровільності при вступі до колгоспів “перегинами” і поклав відповідальність за них на місцеву владу. Цей маневр дещо заспокоїв селянство, і до осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств, в тому числі всі середняцькі.¹³

 

Перша хвиля розкуркулювання тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона проводилася в 309 районах України, в яких налічувалося 2524 тис. Селянських господарств ( з загальної кількості 5054 тис.) За станом на 10 березня  було розкуркулено 61877 господарств, тобто 2,5% їх загальної кількості.¹⁴

 

Восени 1930 р. розпочалася нова кампанія. Україні було “спущено” завдання подвоїти рівень колективізації і протягом 1931 р. в основному завершити суцільну колективізацію зерновиробних районів. Тепер замість адміністративного примушення наголос було зроблено на оподаткуванні. Під офіційні заклики про добровільність вступу до колгоспів одноосібників було обкладено величезними податками, тоді як колгоспники отримали податкові пільги. Штучно створений податковий перепад змушував селян іти назад до колгоспів.

 

Одночасно, щоб прискорити вступ селян до колгоспів, продовжувалось розкуркулення. Кого ж тоді вважали “куркулем”? В травні 1929 р. РНК СРСР формально визначив куркульське господарство як таке, що регулярно використовувало працю наймитів або тримало млин, маслобійню тощо, або орендувало реманент чи приміщення Куркулями вважали також тих, хто займався торгівлею, лихварством або іншою непродуктивною діяльністю.

 

Стосовно до розкуркулених в 1930 році уже неможливо було застосовувати ці ознаки: лише невелика їх кількість тримала 2-3 коней, 3-4 корів, і тільки 1% використовував найману працю більше ніж одного наймита. Отже влада добралася до більш-менш заможних селян. Р.Конквест наводить дані про те, що вартість конфіскованого майна у куркулів в 1930 році складала 17-0400 рублів на одне господарство.¹⁵ Навіть кошти, витрачені на депортації, перевищували цінність вилученого добра. Тобто в 1930 році розкуркулювали , по суті, уже бідняків. Один активіст так описував типового тогочасного “глитая”: “Він має хвору жінку, п’ятеро дітей і ані крихти хліба в домі. Дітлахи в лахмітті і дранті. Вони всі виглядають як привиди. Я бачив горщик на печі – кілька картоплин у воді. То була їхня вечеря сьогодні”.¹⁶

Розкуркулювались навіть колишні незаможники, які під час НЕПу тяжкою працею спромоглись купити коня чи корову. Доходи пересічного “куркуля” були нижчими, ніж у пересічного сільського урядовця, що переслідував його. Тобто в 1930 році економічна втратила будь-який сенс. Тепер все визначалось політичною доцільністю. Наприклад, навіть дуже бідного селянина можна було оголосити “куркулем”, якщо він був релігійним або не дозволяв своїм дітям вступити до піонерів. І вбудь-який момент середняків можна було легко “перефарбувати” із “союзників” в “класових ворогів”.

 

На основі класового аналізу, а не реальній дійсності ґрунтувався весь сталінський курс на ліквідацію найпродуктивніших виробників на селі. Логіка тут полягала в тому, щоб фізично знищити природних лідерів селянства, які очолювали селянський опір партійній політиці. Це підтверджується тим, що в 1930 році термін “куркуль” стали вживати в значно ширшому значенні, ніж це передбачали критерії, запропоновані РНК в 1929 році, а також запровадженням терміну “підкуркульник”, який взагалі не мав ніякого змісту. Це означало, що репресований міг бути будь-який селянин.

 

Загалом за роки колективізації було експропрійовано, як оголосив в 1934 році член Політбюро ЦК КП(б)У П.Постишев, до 200 тис. Селянських господарств, що дивно збігається з оцінкою кількості куркульських господарств, що її подавали в 1927 році органи статистики. Фактично ж під час колективізації зникло 352 тис. господарств.¹⁷

По-різному склалася їхня доля. Більшість було розкуркулено, частина була позбавлена майна шляхом продажу з торгів за невиконання зобов’язань по хлібозаготівлі, за несплату податків тощо. Значна частина їх розпалася з волі самих селян. Не бажаючи прийняти новий порядок, вони розпродували майно, кидали землю і виїздили на новобудови.

 

Восени 1931 року питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств дійшла до 67%. До кінця 1932 року в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ.

Владою було вжито рішучих адміністративних заходів, щоб перешкодити селянам залишити колгоспи і переїхати до міста. В грудні 1932 року було введено т.зв. ”внутрішній паспорт”. Його застосування позбавило селян можливості переїхати до міста без дозволу влади. Згідно з законом від 17 березня 1933 р. селянин не міг залишити колгосп без домовленості зі своїм майбутнім роботодавцем, підтвердженої правлінням колгоспу, що , по своїй суті, було поверненням кріпацтва.

 

Методи управління новоствореними колгоспами були неефективними, бюрократичними, некомпетентними, а інколи просто безглуздими, що було однією з важливих причин перебування сільського господарства в стані перманентної кризи. Була створена величезна бюрократична система управління, в рамках якої кожна установа блокувала можливість виконання завдання іншими, здійснюючи стільки організаційних та реорганізаційних заходів, що для безпосередньої роботи часу не залишалося.

 

Дивовижні приклади безглуздих управлінських рішень наводив П.Постишев. Одеський окружком КП(б)У направив парторгом до одного з колгоспів перса, який міг розмовляти тільки ламаною російською мовою, а української не розумів зовсім Про кваліфікацію цього “спеціаліста” свідчила його реєстраційна картка, де значилось, що він колись працював сторожем.¹⁸

 

У кожній області і районі партійні керівники завжди дбали про те, щоб на їхній території був принаймні один “зразковий” колгосп, який діставав більшу частину добрив, устаткування, а також нагороди і премії за рахунок дискримінації та ще більшої експлуатації решти колгоспів.

 

В 1932 році в Україні розпочалось укрупнення колгоспів, яке супроводжувалось намаганнями створити колгоспи-гіганти з десятками тисяч гектарів землі, що породжувало лише нові проблеми і труднощі.

 

Гострою була проблема транспортування і зберігання зерна. Втрати зерна з 1928 по 1933 рр. Становили близько 1 мільйона тонн на рік. Цей факт є вражаючим, якщо порівняти його з загальним обсягом державних заготівель зерна, який в 1928-1929 рр. складав 10,8 млн. т., а в 1931-1932 рр. – 22,8 млн. т.

 

При заготівлі зерна зовсім ігнорувались економічні стимули, які б заохочували людей до праці. Закон від 16 жовтня 1931 р. забороняв запасати зерно для внутрішніх потреб колгоспу аж до виконання плану хлібозаготівель. Плани державних поставок перевищували можливості колгоспів, а система “контрактів”, згідно з якою держава “розплачувалась” з колгоспами, передбачала надзвичайно низькі ціни ( у 10-20 разів нижчі, ніж ринкові). Колгоспам дозволялось торгувати зерном лише після виконання державних поставок. За порушення цієї вимоги передбачались суворі покарання ( до 10 років позбавлення волі). Колгоспи мали також здійснювати оплату послуг машинно-тракторних станцій в обсязі 20% урожаю зернових, оплатити вартість насіння та інші державні позички, створити насіннєві фонди, кормові запаси. Лише після цього колгосп міг робити розподіл “прибутків” серед своїх членів.

 

Праця колгоспника оплачувалась через систему так званих “трудоднів”, запроваджених урядовою постановою від 17 березня 1933 р. При цьому передбачалась диференціація робочих норм для колгоспників в залежності від їхнього місця в колгоспній ієрархії: для голів колгоспів передбачались два трудодні на день, а для рядового колгоспника – половину трудодня на день. Типовим “трудоднем” для рядових колгоспників, установленим в Примірному статуті колгоспу 1935 року, була оранка 1 гектара землі або обмолот однієї тонни зерна. На виконання такого завдання могло піти кілька календарних днів. На один трудодень в колгоспах видавалив 1930-1931 рр. 100-300 грамів хліба. Така система управління і оплати праці в колгоспах позбавляла колгоспників стимулу розвивати усуспільнене виробництво, і вони зосереджувались на своїх присадибних ділянках, щоб прогодувати свої родини.

 

Таким чином, створивши колгоспи, держава встановила над ними всебічний контроль. Головним їхнім обов’язком було постачання державі сільськогосподарської продукції. Після виконання поставок розподіляти на трудодні, як правило, було нічого, оскільки обсяги держпоставок заздалегідь не визначались і постійно корегувались в бік збільшення. За свою продукцію

 

колгоспи отримували від держави мізерну платню, яка не мала ніякого економічного змісту. Колгоспники перетворились в людей, головним суспільним призначенням яких було забезпечувати індустріалізацію дешевим хлібом. Утримувати їх в такому стані держава могла тільки позаекономічним примусом – за допомогою паспортів, жорстоких законів, репресій тощо. Фактично колгоспне селянство було державним кріпаком, які стали об’єктом нечуваної і жорстокої експлуатації.

 

Одним з самих жорстоких злочинів сталінського режиму проти українського народу був Голодомор 1932-1933 рр. “Спланований і реалізований комуністичним режимом Голодомор та масові політичні репресії поставили під сумнів саме існування нації…Комуністичний режим не міг миритись з існуванням вільних, незалежних від нього людей. Вільних людей, основу особистої незалежності яких складала їх власна праця на власній землі, слід було знищити,-“ говориться в Зверненні Президента України до українського народу в зв’язку з Днем пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій.¹⁹

 

Питання про причини Голодомору неможливо задовільно висвітлити без урахування загального контексту радянської історії кінця 20-х- початку 30-х років. При цьому сучасні дослідники підкреслюють пріоритет політичних причин голоду над економічними. “Створення комуністичної економіки і включення сільського господарства в її склад шляхом примусової колективізації відводить економічному фактору другі ролі, цілком залежні від політики,-“ вважає сучасний американський дослідник проблеми Д.Мейс.²⁰

 

Мета колективізації, як зазначалося вище, полягала в тому, щоб цілком ліквідувати приватне землеволодіння і сконцентрувати позбавлене засобів виробництва селянство в контрольованих партією колективних господарствах, щоб забезпечити нерівний обмін між сільським господарством і промисловістю. В цьому аспекті колгоспи були фактично політичними організаціями. Саме це мав на увазі Сталін, коли писав в “Питаннях ленінізму”: “З точки зору ленінізму колгоспи, як в Ради, взяті як форма організації, є зброєю і тільки зброєю. Цю зброю можна за певних умов спрямувати проти революції. Її можна спрямувати проти контрревоюції”²¹.

 

На знищення селян в Україні Сталін пішов цілком свідомо і вважав ці жертви абсолютно виправданими. Зловісна постать Сталіна стоїть над усією трагедією України 1930-1933 рр. Саме завдяки йому ця епоха позначена особливо виразним тавром лицемірства і підступності. Брехня і облуда супроводжували кожний крок влади, просякали тексти партійних постанов щодо колективізації і розкуркулювання. Саме Сталін повертав справу так, нібіто насправді в 1929-1930 рр. існував клас “куркулів”, котрих, мовляв, незаможні селяни самі виганяли з їхніх домівок; в ході колективізації. Оприлюднена в відомій статті від 2 березня 1930 р позиція Сталіна виглядала так, начебто колективізація була добровільним рухом, і будь-який примус в цій справі є прикрим викривленням “лінії партії”. А коли спалахнув голод, Сталін просто відмовився визнати факт його існування.

 

Події 1932-1933 рр. в українському селі слід вважати терором голодом, який здійснювався шляхом встановлення для колгоспів непосильних норм хлібоздачі, вилучення всіх харчів, а також вжиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні. Ця акція супроводжувалась погромом української культури, інтелігенції і церкви. Уявну впертість українських селян, які не здавали зерна, ( якого вони не мали), партія більшовиків розцінювала як “буржуазний націоналізм”. Це повністю відповідало поглядам Сталіна на національне питання як питання селянське ( місто в СРСР було російським, а село в національних районах – неросійським, тому національне питання по суті змикалося з селянським – така була логіка міркувань вождя).

 

Рішення ХІІ з’їзду РКП(б) про коренізацію було засобом утвердження радянської влади в національних республіках. Ця політика швидко призвела до становлення державності в Україні, підвищення кількості українців в складі робітничого класу ( з 41% в 1926 р. до 53% в 1932 р.). В 1933 році 88% заводських багатотиражок видавалися українською мовою.

 

В 1927 р. більшість членів КП(б) У були українцями²². Виникла національна самодіяльність українських комуністів. Так званий “національний комунізм” О.Шумського, М.Хвильового, М.Волобуєва в 20-х рр.- це частина цієї самодіяльності. Нарком освіти УСРР В.Затонський висловлював думку , що головною метою українізації є зміцнення України як державного організму у складі СРСР.

 

Такий розвиток подій зовсім не влаштовував Сталіна, оскільки на той час Україна була єдиною національною і державною одиницею, яка могла би протистояти волюнтаристській політиці центру.. Тому на шляху зміцнення особистої влади Сталін оголосив справжню війну українському селу. Ця війна іє Голодомор.

В 1926 році в Україні було зібрано найкращий урожай перед колективізацією – 15,7 млн. т. З них 3,3 млн. т. (21%) було здано державі. В 1930 р. урожай склав 23,3 млн. т., а державні поставки – 7,7 млн. т (33%). В цьому році частка України становила 27% всього урожаю зерна в СРСР, але вона мала забезпечити 38% загальносоюзних зернових заготівель²³.

 

В 1931 р. перед Україною було поставлено вимогу про здачу тих самих 7,7 млн. т., в той час як було зібрано тільки 18,3 млн. т. Тобто в 1931 р. план хлібоздачі зріс до 42%. від всього урожаю. Тому колгоспники, пересвідчившись, що хлібозаготівельний план безрозмірний, і для розподілу на трудодні майже нічого не залишається, змушені були, щоб вижити, вдатися до приховування від обліку справжнього розміру урожаю або залишення зерна в соломі, щоб обмолотити його вдруге. В результаті цього хлібозаготівля і колгоспах з урожаю 1931 р. тривала аж до весни 1932 р.

 

Заготівельники за допомогою надзвичайних заходів забрали у селян 7 млн. т.²⁴, на залишивши їм абсолютно нічого. Як наслідок, в 44 районах України розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Було зареєстровано факти людоїдства²⁵. Голод припинився тільки влітку 1932 року з новим урожаєм.

 

Як видно, в 1930-1931 рр. Поставки колгоспної продукції державі перебували на рекордно високому рівні, але тільки тому, що з села висмоктувались останні запаси. Багатьом комуністам, які бачили загрозливе падіння продуктивності в сільському господарстві, ставало зрозумілим, що треба змінювати відносини між колгоспами і державою. Про катастрофічне становище в сільському господарстві з тривогою говорили у присутності голови РНК СРСР В.Молотова і секретаря ЦК ВКП(б) Л.Кагановича делегати ІІІ конференції КП(б) У, яка відбулась в Харкові в липні 1932 р. Як наслідок, в середині 1932 р. тиск на селян дещо зменшився.

 

В лютому 1932 р. В,Молотов в “Правді” говорив про необхідність продовольчої допомоги селянам на Волзі, які потерпали від неврожаю. Навесні 1932 р. було запроваджено т. зв. “травневі реформи”. 6 травня 1932 р. з’явилась постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б), якою план хлібозаготівель з урожаю 1932 р. скорочувався на 20%, щоб колгоспники могли розгорнути торгівлю хлібом. Але колгоспна торгівля дозволялась не раніше січня 1933 р., тобто після виконання плану хлібозаготівель. Розпочалася кампанія проти “лівацьких перекручень” партійної лінії та порушення “ленінських норм” в колгоспному будівництві. 26 березня 1932 р. було видано постанову ЦК ВКП(б) “Про примусове усуспільнення худоби”, в якій йшлося про те, що “тільки вороги колгоспів можуть допускати примусове усуспільнення корів і дрібної худоби у окремих колгоспників”²⁶. і така практика категорично заборонялась. В червні 1932 р. В Україні відбувся судовий процес над керівниками Драбівського райкому партії, які були засуджені на 1,5 – 3 роки ув’язнення за “перекручення партійних директив в колгоспному русі”²⁷. Була надана продовольча допомога в райони голоду, в тому числі і Україні.

 

 

Але з другої половини 1932 р. розпочався новий наступ на українське село. Започаткувала його згадана вище ІІІ конференція КП(б) У. На порядок денний було винесено доповідь генерального секретаря ЦК КП(б) У С.Косіора “Про підсумки весняної посівної кампанії, про хлібозаготівельну та збиральну кампанії і про завдання організаційно - господарського зміцнення колгоспів”. Скликання партконференції напередодні жнив , обмеження порядку денного одним питанням, присутність В.Молотова і Л.Кагановича свідчили про надзвичайність ситуації в сільському господарстві.

 

Відкрив конференцію С.Косіор, який повідомив, що в деяких місцевостях відчувається “серйозна нестача хліба” “Деякі товариші схильні пояснювати труднощі… розміром планів зернових заготівель, які вони вважають нереальними,” – сказав керівник ЦК КП(б) У.²⁸

 

Нарком освіти М.Скрипник відверто розповідав на конференції про чисельні скарги селян на те, що у них “все забрали”. Голова РНК УРСР В. Чубар також стверджував, що план заготівель був надмірний.

 

У відповідь на подібні заяви В. Молотов назвав спроби звалити вину за невдачі на нереальні плани “антибільшовицькими” і додав: “ Не буде поступок чи хитань у питанні виконання завдання, поставленого партією і радянським урядом”.²⁹ Він повідомив , що РНК СРСР і ЦК ВКП(б) затвердили республіці хлібопоставку з урожаю 1932 р. в розмірі 356 млн. пудів³⁰ (5,7 млн.т.). Керівники КП(б) У і насамперед С. Косіор підтримали спущену з Москви цифру, і вона була ухвалена конференцією.

 

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. йшли важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень з селян вдалося вичавити тільки 2,5 млн.т. зерна. Наприкінці липня до ЦК КП(б) У надійшла телеграма В.Молотова : “Хлібозаготівля в Україні розвивається з неприпустимою повільністю” В той же час до ЦК КП(б) У стали надходити звістки про людоїдство ( перша – від 25 липня 1932 р.).

 

В цей час голова ВУЦВК Г.Петровський надіслав листа до Політбюро ЦК КП(б)У і С. Косіору про негайне припинення хлібозаготівель, надання допомоги голодуючим дітям, оголошення вільної торгівлі.

 

Саме в цей час на полях почали з’являтися селяни, переважно жінки, яким нічим було годувати дітей. Цих нещасних жінок партійні керівники на своєму жаргоні називали “перукарями”, бо вони ножицями зрізали колосся на полях. Явище набуло настільки масового характеру, що не забарилася реакція “батька всіх колгоспників”: 7 серпня 1932 р. він власноручно написав закон, який сучасники назвали «законом про п’ять колосків»

Офіційно воля Сталіна була проведена як постанова ЦВК і ВНК СРСР “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів і про зміцнення суспільної( соціалістичної) власності”. Розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за “пом’якшуючих обставин” – позбавленням волі на строк не менше 10 років з конфіскацією майна.

Постанова від 7 серпня 1932 р. виконувалась з надзвичайною жорстокістю. Українська преса цих часів одне за одним друкувала повідомлення про страти “куркулів”, які “систематично крали зерно”. В Харківській області судами винесено 1500 смертних вироків лише за один місяць. В с. Копані Дніпропетровської області “група куркулів і підкуркульників” просвердлили дірку в підлозі комори, вкрала багато пшениці. Двох учасників “злочинної акції” стратили, інших ув’язнили В с. Вербки тієї ж області засуджено голову сільради та його заступника, а також голів двох колгоспів, які разом з групою з восьми “куркулів” розкрадали колгоспне майно. Трьох “куркулів” було страчено. В с. Новоселиця Житомирської області одного селянина розстріляли за те, що в нього знайшли 10 кг колосків, які назбирала в полі його десятирічна донька.

 

З метою захисту “соціалістичної власності” на полях встановили сторожові вежі. На вежах чергували озброєні рушницями охоронці. В с.Харсин Полтавської області охоронці піймали на полі вагітну жінку, коли вона рвала недостиглу пшеницю, побили її дошкою, після чого вона невдовзі померла. В с.Більське тієї ж області Настю Сліпенко, матір малих дітей, чоловіка якої перед тим заарештували, застрелив з рушниці охоронець в полі уночі, коли вона копала картоплю. Після цього її троє дітей померли з голоду. В іншому селі цієї ж області сина “розкуркуленого” селянина , який збирав колосся пшениці на колгоспному полі, побив до смерті охоронець.

 

“Соціалістична законність” втілювали у життя партійні і радянські працівники і т. зв. “активісти” Комуністів, які не витримували цієї роботи, проявляли “слабкість”, замінювали іншими.

 

Бригади активістів, яки проводили хлібозаготівлю в Україні, прозвали “буксирними бригадами”. Вони мало чим відрізнялись від бандитів. Їхнім звичайним методом було побиття селян. Для пошуків зерна вони використовували сталеві прути довжиною до 3 метрів з ручкою на одному кінці та гострим наконечником або свердлом на другому. Ці бригади зазвичай складалися з одного члені сільради, одного комуніста, двох-трьох

 

комсомольців, голови або члена правління колгоспу, одного вчителя місцевої школи, а також “спеціаліста” з пошуку зерна, озброєного металевим прутом. Бригада ходила від хати до хати. Якщо господар відповідав, що він не має зерна для держави, починався обшук. Шукали в хаті, на горищі, виламували сволоки, підлогу, обшукували комору, сараї, перетоптували всю присадибну ділянку. В підозрілих місцях використовували прут.

 

В 1931 р. ще траплялись випадки, коли знаходили приховане зерно, в межах 40-80 кг. В 1932 р. таких випадків уже не було. Щонайбільше знаходили 4-8 кг зерна, призначеного для годівлі курей. Все знайдене забирали.

 

Один з активістів розповідав: “Боротьба проти куркулів проходила в дуже тяжкий період. Двічі в мене стріляли на селі і одного разу поранили Скільки житиму, не забуду 1932 рік. Опухлі селяни лежали безпомічні в хатах. Кожного дня забирали нові трупи. І все ж ми мусили якось видобувати хліб і виконувати план.”

 

Протягом другої половини 1932 р. партійні видання України постійно піддавали критиці голів колгоспів та місцевих комуністів, звинувачуючи їх в тому, що вони “приєднались до куркулів і петлюрівців і стали не борцями за хліб, а агентами класового ворога”. За цією формулою стояло те, що вони видавали селянам зерно на зароблені трудодні замість того, щоб здати його державі. Такі дії М.Хатаєвич, заступник голови ОДПУ , присланий в Україну в жовтні для підсилення місцевих партійних кадрів, затаврував як “антирадянську акцію”. Партійна преса викривала також “пасивні лицемірні стосунки між деякими партійними організаціями та прокуркульськи налаштованими опортуністами”. В постанові ВУЦВК згадувались “групи сільських комуністів і комсомольців”, які “крали зерно і виступали в ролі організаторів саботажу”. Харківський обком партії розіслав на місця секретний лист про прискорення державних заготівель зерна, інакше ті, кого це стосується, “муси муть відповідати безпосередньо перед обласним відділом ДПУ”.

Протягом другої половини 1932 р. до 30% сільськогосподарського керівництва середньої ланки було заарештовано. Повідомлялось про чисельні факти виключення з партії комуністів, в тому числі обласних керівників, та про їхні арешти під час партійної чистки, яка розпочалась згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 10 грудня 1932 р. Газета “Вісті” в січні 1933 р. розповідала про голову колгоспу, який, щоб виконати план, організував поголівний обшук селян, нічого не знайшов, після чого заявив: “Зерна немає. Ніхто його не крав і не одержав незаконно. Тому нема чим виконувати план.” В результаті його самого обвинуватили в організації саботажу і заарештували. Ці жахливі картини української дійсності 1932 р. змальовує в своїй книзі Р.Конквест.³²

Але не зважаючи ні на що, заготівельна кампанія тривала.

 

2.5.Молотов – кат українського народуВ жовтні 1932 р. Сталін направив в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з В.Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження.. Початком роботи цієї комісії слід вважати засідання політбюро ЦК КП(б)У від 30 жовтня 1932 р., на якому Молотов поінформував присутніх про зниження поставок для України до 282 млн. пудів (4,5 млн.т). Зменшений план вимагалось виконувати негайно.В прийнятій постанові зазначалось: “Головною причиною зриву хлібозаготівель є майже повне припинення боротьби за хліб в переважній більшості районів України, панування демобілізаційних настроїв у ставленні до хлібозаготівель в період посівної кампанії у більшості партійних організацій та їхніх керівних кадрів”.³³Отже, з листопада 1932 р. потрібно було забрати у українських селян ще 2 млн. . т зерна. Надзвичайна комісія діяла до кінця січня 1933 р., коли в республіку приїхав на постійну роботу з диктаторськими повноваженнями секретар ЦК ВКП(б) П.Постишев. Документів від її діяльності не залишилось. В.Молотов, здійснюючи інспекційні поїздки по Україні, давав усні вказівки, а всі постанови щодо “посилення “ хлібозаготівель, які він вважав за необхідне прийняти, йшли від імені республіканських органів.З листопада 1932 р. по січень 1933 р. молотовська комісія додатково “заготовила” в Україні 1,7 млн.т. зерна³⁴. Таким чином, Молотов не впорався з виконанням хлібозаготівельного плану, хоч вивіз з республіки майже всі наявні запаси. Було конфісковано навіть жалюгідні рештки зерна в соломі і полові після обмолоту. В цій справі Молотову, як справжні васали, запопадливо допомагали керівники КП(б)У: С.Косіор в Одеській області, В.Чубар і М.Скрипник в Дніпропетровській; на місця з “бойовим завданням” виїхали сотні керівних партійних працівників.

 

На початок 1933 р запасів хліба в Україні не лишилося, а селянам ще треба було дожити до нового урожаю. Але хлібозаготівлі продовжувались і взимку, хоча тільки цим Молотов не обмежився.

 

Вказані документи зобов’язували місцеву владу організувати вилучення у колгоспів, радгоспів та одноосібників зерна, ”розкраденого під час косовиці, обмолоту та перевезення”. Цей зловісний пункт обох постанов означав, що партія санкціонує проведення масових обшуків з негайною конфіскацією наявних запасів, бо відрізняти “украдене” зерно від будь-якого іншого ніхто не збирався.

 

Ще зловіснішим був пункт про застосування “натуральних штрафів”. Йшлося про штрафування м’ясом тих колгоспів, які мали борги по хлібоздачі, але не мали хліба, щоб розрахуватися з державою. Штрафи могли стягуватися як за рахунок усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком. При цьому колгосп не звільнявся від виконання плану хлібозаготівлі.

Інші пункти передбачали негайне повернення колгоспами, які не виконали план, всіх натуральних авансів, які їм було видано під час обмолоту., конфіскацію в них всіх натуральних фондів, окрім насіннєвого. Було легалізовано штрафи картоплею, подвоєння штрафів.

 

Введено жорстоку цензуру на інформацію про реальний стан справ, “брехунів” притягували до суду за законом від 7 серпня 1032 р. ( 10 років таборів або розстріл). Вимагалось “притягати до суду на підставі постанови ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 р…як розкрадачів громадського і державного майна бухгалтерів, комірників, завгоспів, вагарів, що затаюють хліб від обліку, складають брехливі облікові відомості, щоб полегшити розтринькування та крадіжки, щоб зірвати плани хлібозаготівлі”³⁵.

 

Постановою від 18 листопада 1932 р. було взято під партійний контроль роботу 22 газет найважливіших хлібних районів . Введено практику занесення колгоспів, які не виконують план хлібозаготівель, на так звану “чорну дошку”. В ці колгоспи припиняли завозити товари широкого вжитку, в них заборонялась кооперативна і державна торгівля, заборонялось торгувати колгоспам і одноосібникам, припинялось будь-яке кредитування і вимагалось негайно повернути всі кредити і заборгованості.

 

Ще один пункт вимагав провести чистку сільських партійних організацій , “які саботують виконання плану хлібозаготівель і підривають в лавах трудящих довіру до партії”.

 

Як можна оцінити ці документи? Вони свідчать, що їхньою головною метоюбуло створити штучні умови для фізичного винищення сільського населенняУкраїни голодом, а також про те, що сталінський режим вдався до варварських, нелюдських методів в умовах економічного краху спроби побудувати воєнно-комуністичну економіку. Це була помста Сталіна українським селянам за небажання задарма працювати в колгоспах, платити той сталінський “надподаток”, про який згадувалось вище.

Про те, як виконувались ці людожерські директиви свідчать архівні документи і газети их часів, на всій території України, крім прикордонної, почалися подвірні обшуки з конфіскацією не тільки хліба, а й будь-яких запасів їжі – сухарів, картоплі, буряків, сала, солінь, фруктової сушні тощо. Конфіскація подавалась як покарання за “саботаж” хлібозаготівель. Вона здійснювалась цілком гласно, з висвітленням у газетах.

 

Все це не мало ніякого стосунку до поповнення державних запасів хліба і було суто каральною і одночасно “виховною” акцією. У такий спосіб тоталітарна держава карала селян за небажання сумлінно працювати у громадському господарстві, бути покірними кріпаками. Красномовно виглядає з цієї точки зору доповідна записка С.Косіора до ЦК ВКП(б) від 15 березня 1933 р. про підготовку до весняної сівби. В ній є страхітлива фраза, яка пояснює все: “Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби якраз в найбільш неблагополучних районах”³⁶. Під “неблагополучними районами” український генсек мав на увазі місцевості з найбільшою кількістю смертей від голоду і бідкався, що навіть голод не навчив селян сумлінно працювати на державу в колгоспах.

 

Боротьба проти України проводилась сталінським режимом за всіма правилами бойових дій. Протягом 1932-1933 рр. Приймались партійні і урядові рішення, одне страхітливіше за інше. На село були кинуті тисячі уповноважених, робітничі загони, “буксирні бригади” тощо.

 

Знаменною щодо розуміння сутності сталінської політики щодо України є нарада членів ЦК КП(б)У, крайкому Північного Кавказу, обкому Смоленської області, яка відбулася 14 грудня 1932 р. в Москві. Прийнята постанова була спрямована під прикриттям хлібозаготівель на знищення всіх форм економічного, політичного, культурного відродження України. Було дано вказівку припинити українізацію, бо вона проводилась “механістично, без урахування особливостей кожного регіону, без ретельного добору більшовицьких українських кадрів, що полегшувало буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим створення свого легального прикриття, свої контрреволюційних осередків і організацій.”³⁷

Ця ж постанова прямозакликала до репресій керівників низових партійних організацій. Було названо прізвища керівників райкомів, головрайколгоспсоюзів, голів райвиконкомів як організаторів саботажу хлібозаготівель і навіть термін їхнього ув’язнення ( від 5 до 10 років). Було дано вказівку негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів в “українізованих” районах , а також всі періодичні видання з української на російську мову, а також перевести на російську мову викладання в школах..

 

Увага Сталіна до Північного Кавказу пояснюється значною кількістю тут українського населення, а також тим, що Кубань завжди була просякнута духом козацької волі. Тут був плацдарм Денікіна, сильні бунти проти колгоспів.

 

Культурно-освітня політика на Кубані проводилася під керівництвом Наркомату Освіти УСРР і фінансувалося з бюджету УСРР. Тому припинення українізації на Північному Кавказі було політичним ударом по Україні. І особисто по М.Скрипнику як лідеру “націонал-комуністів”. Під приводом того, що українізація майже половини районів Північного Кавказу дала легальну форму ворогам радянської влади, 10 тисяч мешканців станиці Полтавської були виселені в північні райони СРСР. Українізацію було також припинено в Курській, Воронезькій областях, на Далекому Сході, в Сибіру, Середній Азії, де компактно мешкали українці.

 

18 грудня 1932 р. Сталін направив Л.Кагановича і П.Постишева як надзвичайних уповноважених в вирішальні області України для виконання плану хлібозаготівель. Уже 24 грудня ЦК КП(б)У наказав колгоспам здавати державі всі колгоспні фонди, в тому числі і насіннєві.

 

24 січня 1933 р. пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) ухвалив рішення про створення політвідділів МТС, які не залежали від місцевих органів і прямо підпорядковувались Москві. Вони отримали повноваження керувати колгоспами і контролювати одноосібників. Це означало, що влада над українським селом перейшла від республіканських органів до центральних.

 

Після пленуму пройшла хвиля кадрових змін в керівництві КП(б)У. П.Постишев був призначений другим секретарем ЦК, фактично відтіснивши С.Косіора. До кінця 1933 р. Постишев призначив 237 нових секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів; було створено 643 політвідділа МТС, 302 політвідділа у радгоспах, замінено 3 тисячі голів колгоспів.

 

Це було справжнє захоплення території України армією озброєних сталінських емісарів. Вони не потерпали від голоду, бо отримували добрі пайки. На ранніх стадіях голоду в великих селах, де такі речі можна було краще приховати, партійні керівники за допомогою продуктових подачок забезпечували себе і жіночою увагою.³⁸ На районному рівні можливості були просто необмеженими.

 

Р.Конквест наводить опис їдальні для партійної номенклатури в с. Погребище: “І вдень , і вночі її охороняла міліція, тримаючи селян і їхніх дітей подалі…В їдальні за дуже низькими цінами подавали білий хліб, м’ясо, птицю, консервовані фрукти, делікатеси, вина, солодощі. Водночас працівникам їдальні видавали так звані “мікоянівські пайки”, куди входило 20 різних видів харчових продуктів. А навколо цих оазисів лютували голод і смерть”³⁹.

 

Смертність від голоду почалась вже в перший місяць роботи молотовської комісії, а з березня 1933 року вона стала масовою. “Націю вбивали повільно, і це було ще страшніше. Не розстрілами і газовими печами, а повільним, і від цього ще більш жахливішим , згасанням від голоду. Коли мати, ламаючи окраєць хліба, мала вирішувати, хто з її дітей помре голодною смертю першим – старший, який навчився побиратися, середній, який ще тримається за спідницю,чи молодший, якого шкода найбільше,”- говориться в Зверненні Президента України до українського народу.⁴⁰

 

“Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли утримати сечі… і тепер усе геть начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу “локшини”, і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп’яхи, проліски, іван-чай, амарант та кропиву…”

 

“Липа, акація, щавель, кропива та інші рослини, які тепер складали основний “раціон” селянських родин, не мали в собі багато білків. Слимаків, що трапляються лише в деяких місцевостях, варили, ющку споживали, а хрящове м’ясо дрібно рубали перемішували з листям і їли.”

 

“В селі, розташованому в 30 кілометрах на південь від Києва, мешканці поїли всіх котів в собак. В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро мешканців, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан”.

 

“В українській сільській школі учитель розповідав, що на додачу до подоби борщу, приготовленого з кропиви, бадилля буряків, щавлю та солі ( якщо вона була) дітям давали також ложку бобів, за винятком дітей “куркулів”.

“Агроном одного з сіл Вінницької області згадував, що у квітні, коли піднявся бур’ян, селяни почали їсти щавель і кропиву…Але від споживання цих рослин люди діставали водянку і масово вмирали. У другій половині травня смертність настільки виросла, що місцевому колгоспу довелось виділити спеціальний віз, щоб кожного дня возити мертвих на цвинтар ( тіла кидали до спеціальної могили без будь-яких церемоній). Візники їздили від хати до хати, і їхнім обов’язком було запитувати в кожній хаті, де все ще жили люди, чи є серед них мертві, яких треба було б відвезти”.

 

“Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах ще теплилися залишки дитинства. Скрізь ми знаходили чоловіків і жінок, що лежали ниць, з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого виразу”.

 

“Один військовий розповідав, що коли їхній потяг в’їхав в Україну, вони з товаришами просто вжахнулися. Солдати передали їжу жебракам-селянам , і на них доніс комендант потягу. Одначе командир корпусу (С.Тимошенко) застосував до них досить незначну міру покарання. Коли підрозділи розгорнулися в колону, чоловіки, жінки, дівчата, діти підійшли до дороги, що вела до табору. Вони стояли мовчки. Стояли, виморені глодом. Їх відігнали, але вони знову з’явилися в іншому місці. Комісарам довелось багато попрацювати, щоб вивести солдат із смутку. Коли розпочалися маневри, слідом за польовим кухнями рушили голодні селяни. Під час обідньої перерви солдати передавали їм свої пайки. Командири з комісарами відходили подалі, роблячи вигляд, що нічого не помічають”.

 

“У селі Білки Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя та їхню 16-річну дочку, щоб узяти собі 12 кілограмів борошна, які вони мали. Він же вбив свого приятеля Петра Коробейника, коли той ніс чотири хлібини, які дістав у місті”.

 

“Деякі божеволіли… Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх. Я бачив одну таку людину. Цю жінку привели до окружного центру під конвоєм. Вона мала людське обличчя, але очі в неї були вовчі. “Це людоїди,- казали про них,- Їх треба стріляти” Ніби сама матір винна, що її довели до божевілля ті, хто зробив це задля якоїсь вищої мети, задля добра всіх…”

 

Ці та багато інших свідчень очевидців Голодомору наводить у своїй книзі Р.Конквест⁴¹. Вони настільки гнітючі, що важко їх читати без значного зусилля над собою.

 

Сталін наказав ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Це один із аспектів психопатії вождя та його поплічників. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК партії, протоколах політбюро слово “голод” не вживалося. Ані слова про голод не дозволялося промовити в пресі, на вулиці, у власному помешканні. Це вважалося “антирадянською пропагандою”, і санкція за таке було не менш п’яти років у таборах. Під суворою забороною знаходились питання Голодомору в радянській історичній науці. Марно шукати в радянських підручниках невикривлену інформацію про стан українського села в 1932-1933 рр. В них йдеться тільки про “прорив у сільському господарстві”, “зниження валового збору сільськогосподарських культур”, “різке скорочення поголів’я худоби”, “тяжкі продовольчі утруднення”, “куркульський саботаж”, “помилки під час хлібозаготівельної кампанії” тощо. Сталін не бажав обговорювати проблему голоду як таку: нема слова – нема проблеми. Обговорення означало б визнання факту економічної катастрофи, в яку потрапила країна внаслідок марних спроб реалізації воєнно-комуністичних планів під виглядом “наступу соціалізму по всьому фронту”. Більше того, воно б означало дозвіл давати оцінку рішенням, прийнятим негласно на найвищому рівні з метою покарати українське селянство за те, що воно не хотіло задарма працювати на державу.

 

Повідомлення про голод в СРСР з’явилися в західній пресі в останній декаді березня 1933 року. Дізнавались про це з розповідей утікачів, які проривались через кордон на Західну Україну. В липні 1933 р. у Львові утворився Український центральний комітет допомоги голодуючим. Активно сприяли його роботі українці із США і Канади. Однак уряд СРСР не дав дозволу на перевезення через кордон закуплене для голодних людей зерно. У серпні 1933 р. архієпископ Відня кардинал Інніцер звернувся до європейської спільноти із закликом допомогти радянській Росії, де від голоду страждають мільйони людей і навіть є випадки канібалізму. Радянські дипломати “дотепно” заявили у відповідь, що “в Росії немає ні кардиналів, ні каннібалів”⁴². Міжнародний комітет допомоги, створений у Відні, зібрав істотні пожертвування, але порозумітися з офіційними особами СРСР не вдалося.

 

 

Щоб не допустити масової втечі українських селян в міста і за кордон, яка б неминуче викрила становище в республіці, Сталін розпорядився розставити на кордонах, залізничних станціях загороджувальні загони і бригади працівників ДПУ, які перевіряли багаж пасажирів, конфісковували продовольство, яке селяни придбали за гроші або обміняли на речі в сусідніх з Україною місцевостях, аби привезти його голодуючим сім’ям.

 

Незважаючи на перепони, доведені до відчаю селяни прагнули будь-що добратися до міст, де залишали дітей в установах, лікарнях, просто на вулицях. В містах можна було спостерігати моторошні сцени, коли на вулицях поміж людей, які поспішали у своїх справах, повзали діти і дорослі, знесилені голодом.

В Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах Буденною справою місцевої влади було прибирання трупів на вулицях. На тих, хто ще не помер, щодня влаштовували облави загони міліції та спеціально мобілізованих партійців. Робилося це жорстоко і безжалісно. Так, 27 травня 1933 р. у Харкові кілька тисяч селян, що намагалися прилаштуватися по всьому місту у черги хлібом, зігнали до купи і вивезли залізницею до станції Лісова, де залишили напризволяще⁴³.

 

Актуальним є питання про втрати населення України внаслідок колективізації, “знищення як класу куркулів” та Голодомору 1932-1933 рр.

 

На першому етапі колективізації (1928-1929 рр.) сильних економічних і політичних переслідувань зазнала порівняно невелика група населення (3-4%), що не відігравало визначальної ролі в збільшенні втрат населення.

 

Важливішим було зниження рівня його життя. Ринкові ціни на хліб в 1928-1929 рр. Зросли втричі, що не могло не позначитися на рівні життя взагалі і народжуваності, зокрема.

 

Під час наступу на куркулів в 1930-1931 рр. Кількість розкуркулених, за даними різних авторів, склала від 200 до 400 тисяч чоловік, яких було виселено в Комі, Карелію, на Північний Урал, Кольський півострів тощо⁴⁴.Втрати населення збільшувались також за рахунок погіршення умов життя, тому що ринкові ціни в СРСР з 1928 до кінця першої п’ятирічки зросли в 30 разів.

 

Найбільшими були втрати населення в 1932-1933 рр. Вони включають не тільки безпосередню загибель від голоду, але також збільшення смертності від хвороб внаслідок різкого погіршення харчування і внаслідок підсилення репресій. Так, за 5 місяців 1932 р. за законом від 7 серпня в Україні було репресовано 55 тисяч чоловік, в тому числі розстріляно 2,1 тисячі⁴⁵.

 

У різний час на Заході публікувались повідомлення про те, що в приватних бесідах радянські державні діячі називали цифри втрат під час колективізації та голоду. Зокрема, М.Скрипнику приписувалося твердження про 8 млн. померлих селян в Україні і Північному Кавказі, а Г.Петровському – 5 млн. тільки в Україні. Найбільш відомою стала цифра, яку наводить У.Черчиль в своїх мемуарах зі слів Сталіна: під час колективізації в СРСР загинули 10 млн селян⁴⁶.

Тобто в СРСР були приховані від широкого загалу справжні відомості про втрати. Сучасні дослідники цього питання користуються архівними фондами Центрального управління народногосподарського об УРСР, де збереглися демографічні звіти, в тому числу відомості про смертність населення за кожний місяць і рік по кожному району.

 

В архівних фондах зберігається експертна оцінка втрат населення СРСР за 1930-1934 рр, яка по УРСР наводить, число померлих в 1933 р в 2,9 млн. чол них померли природною смертю 500 тис. чол. Тобто кількість жертв в Україні в 1933 р. становила 2,4 млн. чол.⁴⁷.

Але ця цифра не викликає довіри, бо вона лише є експертною оцінкою і не ґрунтується на суцільному обліку, тобто перепису. Такий перепис було проведено 6 січня 1937 р. Але його результати не були оприлюднені, а керівники ЦСУ, які проводили перепис, були репресовані в березні 1937 р. за “найгрубіші порушення основ статистичної науки”, які призвели до “недообліку населення”. Слідом було заарештовано сотні рядових спеціалістів. Було ліквідовано Демографічний інститут АН УРСР. Демографічна наука перестала існувати. Як це пояснити?

 

На ХVІІ з’їзді ВКП(б) в січні 1934 р. Сталін заявив, що населення СРСР наприкінці 1933 р. досягло 168 млн. чол. Ця цифра була результатом простого сумування офіційно опублікованої кількості населення СРСР на початку 1933 р., тобто до голоду (167,5 млн. чол.), і щорічного приросту населення (2,5 – 2,8 млн. чол.). Називаючи цю цифру, Сталін давав зрозуміти, що не було ні голоду, на втрат від нього. Отже, за такою логікою, на початок 1937 р. кількість населення мала скласти 177 млн. чол.

 

14 березня 1937 р. І.А.Краваль, головам ЦСУ СРСР, надіслав Сталіну доповідь про підсумки перепису. Вперше ця доповідь була оприлюднена тільки в 1989 році. Виявилось, що, за даними перепису 1937 р., в СРСР мешкало лише 162 млн. чол.. Невідповідність між очікуваними 177 млн. і фактичними 162 млн. показує демографічні наслідки колективізації і голоду.

 

Щодо України, то, за даними перепису 1926 р. , її населення складало 28926 тис. чол., а, за даними перепису 1937 р., - 28388 тис. чол. Тобто за 10 років воно скоротилося на 538 тис. чол. Статистика народжуваності і смертності, зареєстрована відділами ЗАГС за 1927-1936 рр, дає природний приріст у 4043 тис. чол.. З урахуванням наведених вище 538 тис. чол., на які скоротилось населення за 1926-1937 рр., демографічний дефіцит складає 4581 тис. чол.. Віднімаючи від цієї цифри негативне для України сальдо міграційного балансу (1343 тис. чол.), отримаємо прямі втрати від голоду 1933 р. – 3238 тис. чол.

 

Повні демографічні втрати, включаючи ненароджених, для 1932 р. визначаються в 443 тис. чол., а для 1933 р. з демографічною луною в формі зниження народжуваності в 1934 р. – в 4207 тис. чол. Загалом за 1932-1933 рр. – 4649 тис. чол⁴⁸.

Американський дослідник С.Максудов не вважає дані про міграційний баланс достовірними, і, за його даними, кількість осіб, які виїхали за межі України, приблизно дорівнює кількості прибулих сюди в період між переписами 1926 і 1937 рр. Тому повні втрати України в 1932-1933 рр., на його думку, становлять як мінімум 5,5 млн., а максимум – трохи більше 6 млн. чол.⁴⁹

9 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, яку СРСР ратифікував в 1954 р. Вона визначає, що “геноцид – це будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме: вбивство членів групи; заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи; зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково; застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи”⁵⁰. Крім того, резолюція визначає геноцид як злочин за міжнародним правом.

 

Тому Голодомор в Україні 1932-1933 рр. – це “цілеспрямований, ретельно спланований геноцид проти українського нарду”⁵¹. Це найбільш страхітливий злочин сталінщини.

 

Чому саме Україна стала жертвою Сталіна? Тому, що саме Україна з її численним, волелюбним, маючим досвід національно-визвольної боротьби народом, розвиненою державною організацією заважала встановленню необмеженої влади Сталіна.

 

 

1.С.В.Кульчицький. Між двома війнами(1921-1941 рр.). – УІЖ,1991,№9,с.4;

2.О.Субтельний. Україна. Історія. – УІЖ,1991,№11,с.122;

3.Ф.Г.Турченко. Новейшая история Украины. Часть 1. 1917-1945 гг. –К.,1995,с.221;

4.Р.Конквест. Жнива скорботи. – К.,1993,с.100;

5.Лекции по истории КПСС. Выпуск второй. – М.,1976, с.339;

6.Цит. за: Р.Конквест. Назв. праця, с.104;

7.Документи і матеріали. Розкуркулення в УСРР. Док.№8. – УІЖ,1992,№4, с.77-78;

8.Р.Конквест. Назв. праця, с.116;

9.КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. Том 5. – М.,1984, с.72-74;

10.Там же, с.75;

11.Цит за: Р.Конквест. Назв.праця, с.129;

12.Лекции по истории КПСС, с.376-377;

13.В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань та ін. Історія України. – К.,1997,с.284;

14.С.В.Кульчицький. Назв. праця, с.132;

15.Р.Конквест. Назв.праця,с.132;

16.Там же;

17.В.Ф.Верстюк та ін. Назв.праця,с.284;

18.Р.Конквест. Назв. праця,с.195;

19.Звернення Президента України до українського народу у зв’язку з Днем пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій. – Урядовий кур’єр.-2002, 26 листопада;

20.Д.Мейс. Політичні причини голодомору в Україні. – УІЖ, 1995,№1, с.34;

21.Цит за: Д.Мейс. Назв праця, с.38;

22.Там же;

23.Р.Конквест.Назв. праця,с.249;

24.Там же;

25.В.Ф.Верстюк та ін. Назв.праця,с.285;

26.КПСС в резолюциях…Т.5, с 406;

27.Д.Мейс. Назв.праця,с.39;

28.Цит. за: Р.Конквест. Назв.праця,с.250;

29.Там же,с251;

30.В.Ф.Верстюк та ін. Назв. праця, с.286;

31.Д.Мейс. Назв праця, с40;

32.Див.:Р. Конквест. Назв.праця,с.252-258;

33.Цит за: Д.Мейс. Назв праця,с.43;

34.С.В.Кульчицький. Назв.праця,с.6;

35.Цит. за:Д.Мейс. Назв.праця,с.42;

36.Цит.за: В.Ф.Верстюк та ін. Назв.праця, там же;

37.Цит. за:Д.Мейс. Назв. праця, там же;

38.Р.Конквест. Назв. праця,с.259;

39,Там же,с.260;

40.Урядовий кур’єр.-2002,26 листопада;

41.Див.: Р.Конквест. Назв.праця,с262-288;

42.С.В.Кульчицький. Назв.праця,с.7;

43.Р.Конквест. Назв.праця,с.281;

44.С.Максудов Демографічні втрати населення України в 1930-1938 рр. – УІЖ,1991,№1,с.122;

45.В.В.Світлична. Історія України. – Київ,Львів,-2003,с.177;

46.С.В.Кульчицький, С.Максудов. Втрати населення України від голоду 1933 р. – УІЖ, 1991, №2,с.4

47.Там же,с.5;

48.Там же,с.8-9;

49.Там же,с.9;

50. Цит. За: Р.Конквест. Назв. праця,с.304-305;

51.Урядовий кур’єр. – 2002, 26 листопада.

1.В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань та ін. Історія України. – К.,1997;

2.Документи і матеріали. Розкуркулення в УСРР. Документ №8.- Український історичний журнал. – 1992. - №4;

3.Звернення Президента України до українського народу у зв’язку з Днем пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій. – Урядовий кур’єр. – 2002. – 26 листопада;

4.Р.Конквест. Жнива Скорботи. –К. – 1993;

5.С.В.Кульчицький. Між двома війнами(1921-1941 рр.). – Український історичний журнал. – 1991. - №9;

7.КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. Том 5. – М. – 1984;

8.Лекции по истории КПСС. Выпуск второй. – М. – 1976;

9.С. Максудов. Демографічні втрати населення України від голдоду 1933 р. – Український історичний журнал. – 1991. - №1;

10. Політичні причини голодомору в Україні. – Український історичний журнал. – 1995. - №1;

11.В.В.Світлична. Історія України. – Київ, Львів. – 2003;

12.О.Субтельний. Україна. Історія. – Український історичний журнал. – 1991. - №11;

13.Ф.Г.Турченко. Новейшая история Украины. Часть 1. 1917-1945 годы. – К. – 1995.