,

 

Методична розробка написана до річниці голодомору в Україні 1932 – 1933 рр. В роботі зроблена спроба прослідкувати на основі документального матеріалу події 1932 – 1933 рр. на Луганщині, доповнити конкретними історичними фактами злочин проти українського народу. Кожне народне свідчення має бути збережене в пам’яті поколінь.

 

 

Традиція вимагає від дослідника починати дослідження з аргументів, що доводять актуальність обраної ним теми. Тема “Голодомор 1932-1933 років” завжди буде актуальною, тому що за нею стоять долі мільйонів людей, їх надії і сподівання, доля цілої нації.

 

Сьогодні немає єдиної думки на безмірне горе народу, від якого терпне душа. Як сталося, що без стихії, без засухи, без іноземного нашестя все те могло трапитись на хліборобній Україні.

 

Дехто гадає, що голод тих років в Україні був наслідком колективізації, інші вважають, що той голод створений штучно, задля того, щоб загнати селян у колгоспи. Є і така думка, що то був народовбивчий голод, наслідок розважливого обдуманого плану, спрямованого на приборкання та знищення українського народу як нації.

 

Історія не знає жодного іншого такого злочину, як цей голодомор. Поруч з війнами та епідеміями голод часто спричиняв смерть мільйонів людей. Багатомільйонні жертви були там, де стихійні сили природи позбавили країни хлібних жнив. У стародавні часи багато разів голодував Єгипет, Греція, Рим, у середні віки Франція, Німеччина (голод 1125 р. зменшив наполовину населення країни). В Індії, Китаї та інших країнах Азії голод забирав колосальну кількість жертв: в 1866 р. в Ост – Індії 7,5 млн. чоловік, в 1877 р. в північних провінціях Китаю вимерло 6 млн. ч-к.

 

Росію, починаючи з 12 ст. постійно супроводжували голоди (1024р. , 1070 р.,... 1921-1923 рр.), більше 30 голодів. Та всі ці нещастя мали свої природні причини, яким у той час людськими силами неможливо було протидіяти. Вони були наслідками неврожаю через негоду, іноземних спустошень, інфекційних хвороб.

 

Але голод в Україні, нині ми знаємо, був створений штучно, це був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на вигублення українського народу. Сталінський терор був спрямований як проти селян - основи українського націоналізму, так і проти українських політичних діячів, української інтелігенції та військових.

 

Найжорстокішу кампанію було проведено проти українського селянства. Сталін вважав голод засобом послаблення українського руху, націоналізму. Як не раз зазначав диктатор, що селянське питання є національним питанням.

 

Нечуваний за своїми масштабами злочин тоталітарного режиму, що його було вчинено проти українського народу, тепер сприймається як злочин проти всього людства. Кожен факт, кожне свідчення має бути збереженне в пам’яті поколінь.

 

Завдання, яке ставить автор - доповнити трагедію 1932-1933 рр. конкретним історичним матеріалом подій того часу на Луганщині.

 

За офіційними даними на Луганщині показники смертності 1933р. найнижчі. Але і в нашому регіоні голод забрав тисячі життів, не обминув жодної сім’ї. Тому використані в роботі спогади доповнюють жахливу картину голодомору 1932-1933 рр. в Україні.

 

Дана робота передбачає використання історичних фактів, документів, свідчень очевидців, які наповнюють навчальний матеріал образністю, дають можливість глибше проникнути в суть історичного періоду теми, яка вивчається. Зібраний матеріал пробуджує пізнання до нових пошуків, осмислення і переживання за людські долі. Даний матеріал може бути використаний при вивченні теми „ Суцільна колективізація України” з дисципліни „Історія України”.

 

Голод 1932-1933рр одна з багатьох трагічних сторінок історії українського народу. Зрозуміти причини та джерела національного лиха можна лише проаналізувавши наслідки колективізації.

 

1929 рік Сталін назвав роком „Великого перелому”. Під прикриттям лозунгу прискорення темпів індустріалізації він наважився відкинути директиви 15 з’їзду ВКП(б), а також розроблений на їх основі план першої п’ятирічки.

 

В 20 роках було помітне зростання селянського господарства, яке свідчило про сприятливі результати націоналізації землі, звільнення селян від експлуатації поміщиками і про ефективність нової економічної політики. Але хлібозаготівельна криза 1927 року, яка потребувала ретельного вивчення і виваженого подолання, дала Сталіну можливість стверджувати правоту своїх аргументів щодо подальшої долі і розвитку сільського господарства в країні.

 

Масштаби державної допомоги колгоспам-кредитування, постачання машин і знаряддя різко зросли в 1928 році, але утворення колгоспів йшло повільно. Влітку 1929 року був проголошений лозунг „Суцільної колективізації” селянських господарств. Продиктовані генсеком середньорічні темпи зростання промислової продукції становили за сумою щорічних планів на 1930-1932 роки 37,7%.Це набагато перевищувало темпи, затвердженні як максимальні (16 %). Реалізація сталінської „Програми стрибка” вела до зубожіння трудящих міст і села. В найтяжчому становищі опинилися селяни, від яких вимагалися величезні додаткові кошти для розгортання капітального будівництва і промисловості. З метою їх вилучення розгорнулася суцільна колективізація.

 

Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян буде довгим нелегким завданням, особливо після тих поступок, які селяни отримали під час непу. Реакція селян була малообнадійливою – до колгоспів вступило лише 3 %.

 

Про те, що відбувалося в селі на першому етапі колективізації, знали всі. За осінь – зиму 1930 року на ім’я Сталіна і Калініна надійшло з села 90 тисяч листів зі скаргами, протестами проти методів колективізації. Але цей процес не послабився, а набув ширшого розмаху і примусовості.

 

Під виглядом хлібозаготівельного плану в село в 1930 роки повернулася скасована у 1921 року продрозкладка.

 

Перший рік продрозкладки (1930 р) українське село витримало завдяки доброму врожаю. Однак уже тоді продуктивні сили сільського господарства були підірвані ліквідацією найбільш заможного прошарку селянських господарств і примусовими хлібозаготівлями в величезних розмірах. Хлібозаготівельний план збільшувався кілька разів: спочатку 430 млн. пудів, а потім – 440 млн. пудів, 472 млн. пудів, і нарешті 490 млн. пудів. Фактичні заготівлі з урожаю 1930 року становили 477 млн. пудів проти 310 млн. пудів за попередній рік. Було зібрано по 4,7 центнера з гектара – рекордний показник товарності за всі роки Радянської влади.

 

Селян результати першого року суцільної колективізації привели у шоковий стан. Хоч грізне слово “продрозкладка” не вживалося, в колгоспне село повертався напівзабутий побут десятирічної давнини. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробітки в громадському господарстві – злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розраховувати в основному на присадибну ділянку.

 

Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930 року адміністративний тиск на одноосібників став вважатись перегином. Це не означало ,що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально ставало дедалі важче : одноосібників розкуркулювали, обкладали високими податками, тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932 року на Україні колективізували майже 70% селянських господарств з охопленням понад 80 % посівних площ.

 

 

Колективізація зачепила інтереси і долі всього селянства.

 

Природно, що різні соціальні верстви села по різному сприймали перехід до колективних форм господарювання. Щоб уявити вплив колективізації на долю бідноти, середняків та куркульства, потрібно оцінити глибину соціального розшарування села перед колективізацією.

 

За даними Комісії РНК СРСР щодо вивчення стану оподаткування („комісія Рикова”), у 1927 року серед селянських господарств було 3,9% куркульських, 62,7% середняцьких, 22,1% бідняцьких і 11,3% пролетарських. Основну масу, як бачимо, становили середняки, третину – бідняки і батрацтво.

 

Суцільна колективізація була задумана як комунізація. Офіційно в опублікованих документах йшлося про артільну форму, але в різних інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль мала вигляд комуни. З лютого 1930 року, коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі „як перехідної до комуни форми колгоспу”, почали усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю.

 

На кінець 1929 року всього в Старобільскому окрузі було 9 артілей, 19 СОЗів, одна комуна. А вже через рік 5280 з 9124 сільських господарств об’єднались у 59 колгоспів. Але процес ішов тяжко і повільно. Селяни не могли так швидко перебудуватись.

 

Така практика зустріла відчайдушний опір селянських мас. Невдоволення селян політикою на селі не обмежувалось словами та скаргами. В 1929 році в Старобільскому окрузі було зареєстровано 30 терористичних актів – вбивств, спроб на вбивство, підпалів майна сільських активістів.

 

 Так тільки в селі Курячівка в 1929 – 1930 роках загинули воєнкоми К.Х.Дерев’янко і А.П. Вєтров, комісар П.М. Бєліков, начальник міліції П.Т. Яценко, Л.В.Черв’як, К.А. Шаповалов, А.Кравченко. В селі Шульгинка жертвами протистояння стали голова сільради С.Бова і член правління колгоспу Т.Скрипник.

 

Про перехід до політики ліквідації куркульства як класу Сталін оголосив 27 грудня 1929 року у промові на науковій конференції. 11 січня 1930 року в „Правде” було опубліковано статтю про „Ліквідацію куркульства як класу ...”. Зміст статті, - „оголосити війну куркульству і знищити його з лиця землі”.

 

Впровадження конкретних заходів щодо здійснення цієї політики було доручено спеціальній комісії під головуванням В.М.Молотова.

 

30 січня 1930 року у постанові ЦК ВКП (б) „ Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” власники господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої належав „контрреволюційний актив” – учасники антирадянських і антиколгоспних виступів (вони самі підлягали арештові й суду, а їхні сім’ї – виселенню у віддалені райони країни). До другої – „ великі куркулі та колишні напівпоміщики, які активно виступали проти колективізації” ( їх разом з сім’ями виселяли в північні райони країни). До третьої – „решта куркулів”, які не чинили опору, їм надавалися невеликі земельні ділянки межами колгоспних земель. Заможному селянинові, як правило, належало 10-15 акрів землі, кілька коней, корів та овець. Оскільки багато куркульських родин було знищено під час громадянської війни, куркулями ставали колись бідні селяни, які завдяки своїй праці розбагатіли під час непу. У вирішенні питання про віднесення того чи іншого багатого селянина до групи куркулів, неабияку роль відігравало небажання селянина вступати до колгоспу та часто заздрість, особисті антипатії з боку голови сільської Ради. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін – підкуркульник.

 

Розкуркулювання сягнуло свого апогею взимку 1929-1930 років. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян виганяли з домівок та у товарних потягах й вивозили за тисячі кілометрів. З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянською владою на початку 1930-х років, близько 850 тисяч депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинуло. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання, ті кому пощастило уникнути депортації, приєднувались до міської робочої сили.

 

Так зникла велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні.

 

Мешканець села Нижня Баранівка (нині Біловодський район) І.А.Дреєв згадує, що під час насильницької колективізації кращі і заможні селянські господарства їх села владою були знищені, люди, які прикипіли душею до землі, були ліквідовані, інші – розбіглись. Село на третину опустіло. Залишились тільки ті люди, яким нікуди було подітись: з великими сім’ями, інваліди, батраки. Люди не вміли господарювати, не мали бажання працювати на повну силу, зберегти те, чим володіли. Вже через два роки будівлі були зруйновані, інвентар вийшов з ладу. Безгосподарність була жахлива.[1]*

 

В Біловодському районі до розкуркулення було визначено 462 селянських господарства.

 

Сім’ї, які підлягали розкуркуленню, визначались виконкомами сільрад при участі комітетів бідноти. Найбільше розкуркулених господарств знаходились на територіях Євсугської Ради – 51 двір, Городищенської – 48, Біловодської – 41, Баранниківської – 46... 102 селянських господарства обжалували рішення виконкому про розкулачення, вважаючи їх необґрунтованими. Районна комісія в складі голови райвиконкому Кашуби, секретаря районного партійного комітету Олещенка, завідуючого земельного відділення Федотова у присутності голови районного комітету бідноти Ткаченкової за вказівкою Старобільского окружного виконавчого комітету 7 червня 1930 року провела кінцеву перевірку матеріалів по розкуркуленню куркулів району.

 

Комісія встановила, що 443 господарства були розкуркулені вірно, а лише 19 – помилково. Було вирішено повернути їм конфісковане майно.

 

Розкуркуленню підлягали перш за все ті господарства, які використовували найману працю, таких були одиниці, а також ті, що мали не менше двох або трьох пар волів чи коней. Розглядаючи скаргу селянина с.Городище Олексія Бовкуна, комісія постановила : „ До революції мав наділ землі 24 десятини і орендував 15 десятин. Мав 6 волів, 3 коней, 3 корови, мельницю, постійного одного батрака, влітку наймав 2-4 сезонних батраків. Після революції мав землі 16 десятин, орендував 20 десятин, в господарстві було 6 волів, 2 коней, 3 корів, мельниця. Що стосується перебування в лавах Червоної Армії, то був там молодшим командиром. Вважаємо, що розкуркулений вірно.”

 

88 розкуркулених сімей району було вислано за межі України , в тому числі 22 сім’ї з Біловодська, 17- із Зеликівки,12- із Бараниківки. 211 розкуркуленим сім’ям було дозволено залишитись у районі. Всього в районі було створено 11 виселок на 154 сім’ї.

 

Першими розкуркуленими і висланими на Соловки 4 селянські сім’ї : П.П.Старікова, К.А.Меженського, П.Я. Проценка, А.Овчаренка. Спочатку сім’ї були вивезені на хутір Узлісся, а потім всіх під конвоєм доправили на станцію Чертково, погрузили у вагони і відправили на Соловки.

Це був масовий злочин розселювання села, знищення справжніх господарів землі, трагічні наслідки якого дають про себе знати і сьогодні.

 

 

Здійснення сталінського курсу на колективізацію за підсумками першої п'ятирічки мало такі результати: в червні 1932 року в СРСР налічувалося 211,1 тисячі колгоспів, які об'єднували 61,5 % селянських господарств з усуспільненням 75,7% посівних площ. На Україні ці показники становили відповідно 25,3 тисячі, 69 % і 80,5%.

 

Усуспільнення земельних наділів та інших засобів виробництва селян значною мірою відбулося не економічним, а адміністративно – вольовим, насильницьким шляхом. З самого початку колгоспи були позбавлені головного - права самостійного управління справами господарства, права розпоряджатись виробленим продуктом. За таких умов селяни стали не співгосподарями, а своєрідними найманими робітниками, які виконували призначені їм види робіт за певну плату (грошову, натуральну, комбіновану).

 

Відрив безпосередніх робітників від засобів виробництва відсував на задній план віковий досвід селянського господарювання, а методи колективної організації праці не могли бути засвоєні без допомоги робітничого класу. Восени 1929 року в українські села було направлено 15 тисяч робітників, у січні 1930 року – близько 47 тисяч. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та керівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники ( головним чином це були російські робітники, які „будували соціалізм” будь - якою ціною). Ці чужі для України люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю.

 

 На становище в сільському господарстві України негативно позначилася чехарда з адміністративно – територіальним поділом. З вересня 1930 року територію УСРСР розподілили на 503 адміністративні одиниці, якими керували безпосередньо з Харкова: 18 міст центрального підпорядкування і 484 сільські райони. Управляти такою кількістю районів з центру було неможливо. З лютого 1932 року в республіці відбувався процес організації областей. Апарат обласних організацій тільки формувався і ситуацією на місцях не володів.

 

 Селяни не могли почувати себе господарями у власному колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не ставала власністю колективу. Вони знали, що колгоспи утворені шляхом об’єднання їх власних засобів виробництва, і тому починали забирати продукцію, вироблену в громадському господарстві, до її оприбуткування і вивозу. Такі дії кваліфікувалися як крадіжка. На ринку, який практично існував нелегально, ціни на сільськогосподарську продукцію зросли в 30 раз.

 

Колгоспники застосували своєрідну тактику саботажу хлібозаготівель: намагалися приховати при обліку справжні розміри врожаю, залишали зерно в соломі при обмолоті, щоб згодом перемолотити її ще раз – для себе. Коли в колгоспах Дворічанського району Харківської області зробили контрольний переобмолот соломи, з’ясувалося: прихований урожай становив 9 пудів зерна з гектара.

 

Замість того, щоб покінчити з виробничими відносинами, які змушували колгоспників красти власну продукцію, влада обрала шлях репресій. 7 серпня 1932 року була прийнята постанова „ Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської ( соціалістичної ) власності”. Відповідно до цього акту, розкрадання майна колгоспів і кооперації каралося розстрілом, а за пом’якшуючих обставин – позбавленням волі строком не менше 10 років.

 

Руйнівний вплив продрозкладки ( тепер вживалось – планова хлібоздача) на продуктивні сили сільського господарства повною мірою проявився 1931 р. Дезорганізація не позначилася на поставках державі, бо їх стягували “ залізною рукою”, зате рівень життя колгоспників, який залежав від „залишкового принципу оплати праці” катастрофічно знижувався. Уже в перші місяці 1932 року в багатьох сільських районах вичерпалися запаси продовольства , насамперед хліба.

 

Підводячи підсумки посівної кампанії навесні 1932 року виявлено, що посівна затяглася до кінця червня і недосіяними залишилось понад 2 мільйонів гектар землі. На площах, що були засіяні, врожай був не високий. Як повідомляв у доповіді С.В.Косіор, ряд районів, особливо в південній степовій смузі, залишили на полях майже половину врожаю не зібраним, не вивезеним або втраченим під час обмолоту.

 

 Пробні обмолоти свідчили: на колгоспних ланах визріває в цілому непоганий урожай – у середньому 7,2 центнера з гектара проти 8,3 центнера у 1931 році і 10,2 центнера – 1930 році. Неврожайним був рік тільки в деяких південних районах республіки. У 1930 році селянський сектор здав державі 393 мільйони, а в 1931 році – 395 мільйонів пудів хліба. План у 267 мільйонів пудів здавався здійсненим.

 

Значними були втрати під час збору врожаю, і це позначилося не тільки на життєвому рівні колгоспників, а й на хлібозаготівлях. До 1 листопада від селянського сектору надійшло лише 136 мільйонів пудів хліба.

 

Після гіркого досвіду 1931 року колгоспники змушені були шукати якихось заробітків на стороні, ухиляючись від колгоспних робіт. Вони добре пам’ятали, що вирощений ними в минулому році хліб ішов з поля на молотарку і далі на хлібозаготівельний пункт, минаючи колгоспні комори.

 

Причиною небажання колгоспників працювати була цілковита незацікавленість селян у розвитку громадського господарства. За завданням ЦК КП (б)У на початку 1933 року обстежили 340 колгоспів в різних районів України. З’ясувалося: 19 % працездатних колгоспників за рік не заробили жодного трудодня, а 30 % одержали від 1 до 50-ти трудоднів

 

 План хлібозаготівлі 1932 року розміром 356 мільйонів пудів українське село виконати було не в змозі. Через нестачу державних запасів хліба зменшився експорт, це призвело до майже десятиразового збільшення зовнішньоторговельного балансу порівняно з 1929 роком. Скоротилися і без того низькі норми видачі продуктів за картками для робітників і службовців.

 

Вважають, що жорстокість у ході хлібозаготівель на Україні пов’язана з експортом хліба. У 1926 – 1927 роках було вивезено 130 мільйонів пудів. У 1928 році, коли вибухнула хлібозаготівельна криза, вивезти вдалося тільки 27 мільйонів пудів, а в 1929 році - 11 мільйонів пудів.

 

Якраз у цей час почалася світова економічна криза, яка з особливою силою вдарила по радянській зовнішній торгівлі. Ціни на сировину, що вивозилася, впали нижче, ніж ціни на устаткування, що ввозилося. Треба було експортувати значно більше сировини, щоб одержати ту саму валютну виручку. Продрозкладка дала змогу збільшити експорт зернових. У 1930р. він зріс у 27 разів – до 298 млн. пудів, у 1931р. досяг максимальної величини – 316 млн. пудів, у 1932р. було вивезено 107,9 млн. пудів, 1933р. – 105,3 млн. пудів хліба.

 

Підводячи підсумок викладеного вище, необхідно зазначити, українське село не могло виконати плану хлібозаготівель через об’єктивні причини. Тоді влада вдалася до більш “ефективних” методів, які призвели до неминучості голоду у 1932 р., і вивезла з республіки майже все. Наступну комісію на Україні очолив Каганович, який остаточно “добив” українське село.

 

 

Щоб не допустити зриву виконання плану хлібозаготівель, за розпорядженнями І.В. Сталіна у 1932 р. були створенні надзвичайні комісії. Таку комісію в Україні очолив В.М. Молотов. Щоб виконати план, комісія була повинна була взяти із селянського сектору 131 мільйон пудів хліба. У селян, таким чином, необхідно було вилучити стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб.

 

Про ситуацію, що склалася в республіці, неодноразово повідомляли Сталіну. За дорученням партійно-урядового керівництва республіки секретар ЦК КП(б)У Харківського обкому та міському партій Р.Я. Терехов, зустрівшись із Сталіним, розповідав йому про голод на Україні. Сталін навіть його не вислухав до кінця: „Нам говорили, що ви, товариш Терехов, добрий оратор. Виявляється, що ви добрий розповідач, вигадали таку казку про голод, думаєте нас налякати, але не вийде! Чи не краще вам залишити пост секретаря обкому КП(б)У і піти працювати до Спілки письменників - будете казки писати, а дурні будуть читати.” [2]*

 

 В Україні були створенні спеціальні бригади по вилученню зерна. 112 тис. „активістів” обшукували селян, які змушені були ховати зерно в ямах, навіть у водоймах. План хлібозаготовок доводився кожному селу. В куркульських господарствах були встановлені тверді норми по задачі всіх хлібних надлишків. До „надлишків”, як правило, включались навіть необхідні продукти. Тому краще всього було тим, хто взагалі не вирощував хліб.

Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносилися до „чорної дошки”. Статус „чорної дошки” означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було запасів, люди гинули голодною смертю.

 

Роз’їжджаючи в спеціальному потязі В.М. Молотов зупинявся на станціях, і навіть не виходячи із вагона, викликав до себе керівників районів, і „вимагав пояснень”: чому було здано мало зерна. Спроби виступити на захист селян закінчувались репресіями.

 

З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933р. молотовська комісія додатково „заготовила” в Україні 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилучена державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн пудів. Комісія Молотова не справилася з виконанням хлібозаготівельного плану, хоча і вивезла з республіки майже все. Наступну комісію на Україні очолить Каганович, який остаточно „доб’є” українське село.

 

 

Голод, який лютував протягом 1932р., набув найстрашнішого прояву на початку 1933р. Підраховано, що на початок року середня селянська родина з п’яти чоловік мала близько 80 кг. зерна, щоб прожити до наступного врожаю. На кожного члена родини припадало по 1,7кг. збіжжя на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли собак, котів і т.п., пили помиї з кухонь добре забезпечених членів партії. На Луганщині, як і по всій Україні, були багаточисленні випадки канібалізму: збожеволівши від голоду, батьки їли власних дітей. Вимирали цілі села, а пошуки та вилучення продовольства продовжувались. За даними дослідника Р.Конквіста, від голоду в Донецькій обл. померло 15-20% населення . Найбільш страшним голод був в Новопсковському, Старобільському, Біловодському, Рубіжанському районах.[3]*

 

 На початок березня 1933р. в Новопсковському районі було зафіксовано 190 голодуючих сімей, в яких нараховувалось 570 чоловік. На той час на цій території від голоду вже померло 110 чоловік, із яких 74- в селі Шапарському. В цьому селі був зафіксований випадок людоїдства: баба з дочкою зарізали і з’їли 11-річну дитину. Ще один страхітливий документ: «Повідомляється, що 20 березня 1933р. в селі Булавинівка помер самостійник Круподеря Спиридон Миколайович 46 років від народження. Дружина його, Марія Іванівна, 23 березня по причині голоду порубала труп на частини і склала в діжку з метою вжити в їжу. Це було виявлено 25 березня, коли руки трупу були нею зварені і частково з’їдені».[4]*

 

 Житель села Нижня Бараниківка Біловодського району І.А Дреєв згадує, що в 1932р. восени в колгоспі забрали все зерно, навіть посіяне, напевно, щоб не з’їли.

 

Те, що вродило на огородах, вистачило лише до Нового року. Недоїдання почалося ще з осені, а справжній голод – із середини зими. Нестачу твердої їжі люди поповнювали за рахунок рідини - варили різні похльобки із товченої трави, сіна, пустих кукурудзяних качанів. В лютому, березні почали помирати люди, а ті хто був живий з пухлими ногами і обличчями йшли до колгоспної контори.

 

 В селі цієї зими не залишилось нічого живого – ні птиці, ні собак, ні котів. Почали красти домашню скотину. Але ні арешти, ні суди вже не могли зупинити людей. Смертність була такою високою, що померлих не встигали ховати. В селі розорених і пустих було понад ста дворів: померших від голоду було не менше 400 чол.

 

 В селі Лимарівка (Біловодського р-ну), за підрахунками завідуючого місцевим музеєм І.Г. Негоди, померло від голоду 136 односелян. Всі померлі односельці були поховані в братській могилі, викопаній на краю села.

 Більшість померлих в Новолимаривці (Біловодського р-ну) весною1933 р. були колгоспники із сусідніх сіл Лимарівки, Кононівки, Гармашівки, а також Курячівки, Бондарівки та інших сіл Марківського району. Вони бродили із хати в хату, просили милостиню. Більшість помирали прямо на вулиці села, згадує Н.Ф.Дятченко. Голодували і робітники Лимарівського кінного заводу, їм видавався голодний пайок – 400гр. хліба в день, тоді як коням продовжували видавати крім сіна, овес і жмих.

 

Антиселянська політика призвела до запустіння села.

 

Щоб розпочати посівну кампанія 1933 р., треба було мобілізувати на роботу знесилених голодом колгоспників. Щоб поповнити села людьми, почали проводити переселенську політику. В.Д.Зев’ялов про переселення згадує: “Був грудень 1933 р. Наша сім’я жила в селі Литково Іванівської обл., в колгоспі, створеному в 1930 р. В села нашого району були направлені представники виконати заходи уряду про добровільне переселення селян до України для укріплення колгоспів. Батько прийняв рішення їхати з добровольцями.

 

Нас погрузили в товарні вагони. В Москві, де ешелони стояли кілька годин, в одному з клубів нам показали фільм про Україну. В ньому ми побачили веселі обличчя українців, їх веселе і заміжнє життя, квітучі сади, безкрайні нескошені хліба: про те, що на Україні голод, від переселенців приховали. Вночі переселенців привезли в село Городище і розмістили в колгоспі «Ударник» в пустуючих селянських хатах. Потім ми дізнались, що всі люди в цих хатах вимерли. Таких хат в селі було багато.”

 

 За різними даними від голоду в Україні померло від 4 до 9 млн чоловік. Перше повідомлення про голод в СРСР належить Малькольму Маггеріджу. В кінці березня 1933 р., відразу після поїздки по Північному Кавказу і Україні, він опублікував свої враження в англійській газеті «Манчестер гардіон». Три його кореспонденції були насичені конкретними фактами, не залишали сумнівів щодо голоду. Повідомлення про голод страхітливих масштабів з’явилося 21 серпня 1933р. і в американській газеті «Нью-Йорк герельд трибюн». Було опубліковано матеріал Ральфа Барнса з першою оцінкою кількості жертв у Південній Росії.

 

Перелік таких повідомлень можна продовжити. При всій різноманітності оцінок, яким вірили чи не вірили, залишається переконаність у тому, що державним діячам країни було відомо про цей голод, справжня цифра людських втрат від голоду. Ця тема була заборонена не тільки для публічного обговорення, але і серед партійного керівництва.

 

Сьогодні наше завдання - дослідити, зберегти і передати нащадкам справжню картину тих подій, щоб у майбутньому, усвідомивши уроки історії, нічого подібного не допустити.

 

 

 Голод 1932-1933рр. був породжений політикою колективізації селянських господарств. Жорстока, бездумна політика керівників держави призвела до знищення потомствених хліборобів: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, долі тисяч переселенців були зруйновані. Тисячі батьків втратили своїх дітей, тисячі дітей не знали материнської ласки. На селі була сформована єдина соціальна верства – колгоспне селянство.

 

 Суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, до глибокої кризи в сільському господарстві, яку протягом 60 років так і не змогла подолати радянська влада.

 Сьогодні український народ аналізує своє минуле, щоб відновити правду, нічого неприховуючи, щоб очистити свої душі від скверни, самоісповідатися і покаятись, щоб не повторилась найстрашніша за всю історію України трагедія…

 

 

 

1. Минуле України /відновлені сторінки/. К., 1991.

2. Сторінки історії радянського суспільства. К., 1990.

3. Історія Луганського краю. Луганськ 2003

4. Н.Ф. Дяченко. Беловодск. Луганск, 2003

5. Сторінки історії Української РСР./факти, проблеми, люди/. К..1990.

6. О. Субтельний. Історія України. К. 1990.

7. Ю. Щербак. Царь –голод. Собеседник, 1988., №49.

8. 33 –й Голод. Народная книга –мемориал. К. 1991

9. В.А. Рупов. Новопсков и его окрестности. Луганск, 1997.

10.О. Міщенко. Безкровна війна/Книга свідчень/. К., 1991.

11.С. Старів. Страта голодом. К. 1997.

12.І. Мірошніченко. Старобільщина. Луганськ 2002.

13.История Луганского края.,Луганск,2003,с 327.

14.Білас І. Т. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз.— К., 1994. — Кн. 1.

15.Бенько О.М. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні (1917—1953 рр.).— К., 1994.

16.Вегеш М., Задорожний В. Велич і трагедія Карпат­ської України.—Ужгород, 1993.

17.Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів.—К.,1990.

18.Історія адвокатури України.— К., 1992.

19.История государства и права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М.Бабий.— К., 1976.

20.Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред./ А.И.Рогожина.— К., 1996.— ч.2.

21.Історія України. Нове бачення / Під загал, ред. В.А. Смолія.—К.,1996.

22.Конкеест Р. Жнива скорботи: Радянська колекти­візація і голодомор: Пер. з анг.— К., 1993.

23.Кульчицький В.С; Настюк М.І„ Тищик Б.И. Істо­рія держави і права України.— Львів, 1996.

24.Хрестоматія з історії держави і права У країни: У 2 т. —К..1996.—Т.2.

[1]Н. Ф. Д'яченко Біловодськ, Луганськ, 1993 р. с. 107

[2]*Сторінки історії радянського суспільства. К.,1990.

 

[3] История Луганского края. Луганск, 2003 г.

[4] История Луганского края. Луганск, 2003 г.