Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано і життя людини, і життя країни. Багато сторінок записано криваво-чорним кольором. „Немає найстрашнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду”... У 1932 – 1933 роках так вмирала майже вся Україна. Немає в Україні роду, не пощербленого голодомором, немає сім’ї, чий генний код не зафіксував би голодних мук, не існує людської свідомості, над якою не тяжів би тягар геноциду. Мільйони загиблих, мільйони ненароджених, мільйони вражених голодним страхом – ось що таке український геноцид першої третини ХХ століття.

 

У цій національній катастрофі Україна втратила від семи до десяти мільйонів хліборобів. Тоталітарний комуністичний режим утверджував своє панування, прирікаючи українське суспільство на непоправні демографічні, політичні, духовні, культурні втрати, виключаючи будь-які сподівання на державність української нації.

 

Слово „голод” нібито взагалі випало з лексики 30-х років, зникло з усіх офіційних документів. Газети того часу, якщо й писали про голод, то тільки про те, що куркулі ховають хліб, не їдять і вмирають від голоду, назло Радянській владі. Сам Сталін дав вказівку ставитися до голоду як до неіснуючої, надуманої проблеми.

 

 Оточений мовчанням і страхом, голодомор 1932-1933 тільки наприкінці століття виник із забуття. Світ першим заговорив про українську трагедію, примусивши і українських істориків та політиків розкрити причини цієї трагедії та назвати імена тих, хто підштовхнув Україну до цієї прірви. 20 жовтня 2003 року Палата Представників Конгресу США прийняла резолюцію № 356 про Голодомор в Україні 1932-1933 років, внесену до Палати головою Комітету з міжнародних відносин Генрі Хайдом. Американські конгресмени підкреслили, що „Сталін та його оточення проводили геноцид проти українського народу в 1932 – 1933 роках”. Нарешті світ став визнавати, що голодомор був спланований радянським комуністичним режимом. „За сім десятиліть свого існування режим здійснив багато жахливих злочинів, але голодомор, без сумнівів, є найжахливішим серед них”, підкреслив у своєму виступі Г. Хайд.

 

Тепер, через сімдесят п’ять років, історики володіють достатнім матеріалом, щоб скласти більш-менш достовірну картину трагічних подій української історії.

 

Чим же можна пояснити акт більшовицького геноциду проти українського народу? Чому так звана „держава робітників і селян” залишалася байдужою до голодної смерті мільйонів українців? Дослідити справжні причини голоду і дати об’єктивну морально-політичну оцінку цій народній трагедії – наш громадянський, патріотичний обов’язок перед пам’яттю мільйонів безневинних жертв.

 

Голодомор 30-х років як явище соціально-політичне, безперечно, є породженням тоталітарного режиму з його директивно-плановою економікою, із згубним для села курсом на примусову колективізацію, непосильними для колгоспів та одноосібних селянських господарств хлібозаготівлями, конфіскацією у селян усіх продовольчих запасів, ліквідацією куркульства, кривавим терором, спрямованим проти українського народу. „Ми пішли свідомо на голод, бо нам потрібен був хліб”[1], - офіційно заявив К. Ворошилов.

 

По суті, закріпачивши до 1930 року більшу частину селянства, партія святкувала перемогу над ним. Але психологічний бар’єр, що стояв між індивідуальним і колективним господарством, зламати не вдалося. Селянин, перш ніж подати заяву про вступ до колгоспу, різав або продавав худобу. До суспільного майна селяни ставилися як до громадського або нічийного. Цьому сприяли знеосіблення, оплата праці не за кількістю і якістю виробленої продукції, а за вихододнями (трудоднями). Великий перелом, намічений Й. Сталіним, не вивів країну з кризового стану. Виконання п’ятирічного плану провалювалося, приріст промислової та сільськогосподарської продукції падав. Від селян влада вимагала хліба, а його не було. Доведені плани хлібозаготівель були непосильними для колективних і одноосібних селянських господарств. Нерідко з колгоспів, які перевиконували свої зобов’язання, вивозився насіннєвий фонд для виконання зустрічних планів.

 

Партія більшовиків не визнавала згубності колективізації сільського господарства та великих державних хлібозаготівель, що в перспективі прирікало мільйони людей на голодну смерть. Виконуючи так звані соціалістичні плани, влада не нехтувала ніякими методами і засобами, щоб примусити селян віддати останнє. Крім репресивних, активно застосовувалися організаційні та економічні методи по вилученню продовольства з українського села. Так, незадовго до голодомору в Україні була організована широкомасштабна кампанія по закупівлі в населення м’яса, шкіри та хутра в обмін на промислові товари. При цьому ціна на ці товари була завищена в кілька разів. Це призвело до масового винищення поголів’я худоби. Отже, сталінський режим ґрунтовно і всебічно готувався до організації штучного голоду в Україні. Партійні діячі сподівалися таким чином зламати волю непокірних українських селян і назавжди загнуздати їх, обернувши на безмовних рабів, сліпих виконавців директив і розпоряджень Москви.

 

Норми хлібозаготівель визначалися на основі підрахування загальної кількості гектарів, наявних у теорії, причому за точку відліку брався максимально можливий урожай на гектар. Пізніше М. Хрущов звинувачував систему, за якою партійний керівник або сама держава „встановлювали норми для усього округу”[2]. Для нейтралізації подібних звинувачень вже були придумані аргументи: у партії начебто взяв гору погляд, що селяни застосовували тактику приховування зерна, щоб виморити голодом місто, або (пізніше) відмовлялися сіяти чи жати, покладаючись на свої запаси їжі. Отже, відповідною „класовою” реакцією було відібрати хліб, і замість того щоб самим умерти, приректи селянина на голод. Ще влітку 1930 року один із активістів ЦК КПУ розповідав про збори, на яких Косіор сказав їм: „Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями”[3]. Загалом загроза Косіора дає можливість побачити спрямування сталінської політики. У робітничо-селянській державі селянин виявився ворогом, проти якого уряд вів війну!

 

В 1932 році Україна не виконала плану хлібозаготівель, в республіці зібрали (а фактично – вилучили у селян) 255 мільйонів пудів зерна, а планували зібрати 356 мільйонів пудів. На пленумі ЦК КП(б)У С. Косіор констатував провал хлібозаготівель. Він поставив питання перед собою та товаришами по партії: чим пояснити цей провал? І відповів: „Я должен со всей категоричностью заявить, что никакими объективными причинами этого оправдать нельзя”[4]’єктивні причини взагалі-то в природі існують: „Корень ошибок в том, что мы не мобилизовали актив на преодоление трудностей”[5]’ясними штрафами.. Тобто не всюди був вилучений насіннєвий фонд колгоспів, не всюди обклали селян м. Він все-таки мимохідь визнав, що об

 

В середині 1932 року від голоду потерпали вже цілі райони, про що тодішнє керівництво УРСР інформувало Москву. Зокрема, в листі від В. Чубаря, датованого 5 червня 1932 року, на підставі численних фактів і статистичних даних доводилося, що в Україні розпочався голод, який охопив понад 100 районів. Основну його причину автор листа вбачав у тому, що за останні роки (тобто в період колективізації) сільськогосподарське виробництво в Україні було зруйноване безперервним збільшенням заготівельних норм зерна та інших продуктів харчування.

 

Делегати Третьої конференції КП(б)У, що відбулася в Харкові у липні 1932 р., з тривогою говорили про катастрофічне становище селянства. Косіор заявив, що у деяких місцевостях відчувається „серйозна нестача хліба”, і додав, що „деякі товариші схильні пояснити труднощі у весняній посівній кампанії розмірами планів зернових заготівель, які вони вважають нереальними”[6]’єктом свавільних конфіскацій. . Він зауважив, що така критика надходила з областей, але також і від самого українського ЦК. Скрипник відверто розповів на конференції про численні скарги селян, які жалілися йому, що „в нас усе забрали”. Чубар заявив: проблема частково полягає в тому, що колгоспи прийняли нереальні плани: „Було б неправильно прийняти наказ незалежно від його доцільності, а потім намагатися викривити партійний курс, зруйнувати революційний закон і порядок, знищити колгоспне господарство, виправдовуючи все це наказами згори”[7]. У відповідь на подібні заяви Молотов назвав спроби звалити вину за невдачі на нереалістичні плани „антибільшовицькими” і додав: „Не буде поступок чи хитань у питанні виконання завдання, поставленого партією та радянським урядом”[8]. За наполяганням Сталіна було ухвалено рішення, виконання якого могло лише викликати голод серед українського селянства. Протягом усіх наступних місяців його проводили в життя з винятковою жорстокістю, і місцеві спроби уникнути його чи хоча б пом’якшити безжально придушували. „Червоні валки”, як тоді називали обози з хлібом, рухалися до засипних пунктів до глибокої зими, коли виконання хлібозаготівельного плану вступило в критичну стадію. З врожаю 1932 р. держава вилучила в Україні 260,7 млн. пудів збіжжя. Хлібозаготівельний план, яким передбачалося зібрати 208 млн. пудів, не був виконаний. Тут далися взнаки і несприятливі погодні умови (у деяких місцевостях була посуха). І все ж посуха не була такою сильною, як у неголодовому 1936 році, до того ж Україну вона вразила менше, ніж інші райони країни. Але навіть той урожай, який вдалося зібрати у 1932 році, характеризують як сам по собі непоганий (вищий кількісно, наприклад, ніж урожай 1928 року), якби зібране зерно цього врожаю не стало об

 

Значна частина зерна продовжувала вивозитися за кордон. Якщо в 1928 році з країни було вивезено менше 100 тисяч тон зерна, то в 1929 році – 1,3 млн., в 1930 – 4,8 млн., в 1931 – 5,2 млн. тон. Необхідність продажу зерна мотивувалася тим, що лише таким шляхом можна розплатитися за замовлення машин та обладнання. Навіть половини проданого в 1932 – 1933 роках зерна могло вистачити, щоб урятувати Україну від голоду. Але за розпорядженням уряду заборонялася будь-яка торгівля у сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, вводилася система масового вилучення насіннєвих фондів та „незаконно” розданого хліба колгоспникам, натуральних штрафів тощо.

 

Пік голодомору припадає на зиму-весну 1932 – 1933 років.

 

Смертність на селі в цей час перевищувала звичайні показники в десятки разів. У багатьох районах були зафіксовані численні випадки людоїдства.

 

Але і в цих умовах сталінське керівництво нічого не зробило для пом’якшення катастрофи. Ще навесні 1932 р., як вважає доктор історичних наук В. Данилов, Сталін і Молотов обговорювали недоліки та помилки минулої хлібозаготівельної кампанії. За їхніми оцінками вона не вдалася. І вони прийняли Закон від 7 серпня 1932 р. Він шокував: „Розстріл з конфіскацією усього майна і з заміною за пом’якшуючих обставин позбавленням волі на термін не нижче 10 років з конфіскацією всього майна”[9] за крадіжку врожаю на полях, суспільних запасів, худоби і т.д. В народі цю нелюдську постанову прозвали „законом про п’ять колосків”. Рівно стільки їх необхідно було суду, щоб засудити до „вишки”. Було засуджено 55 тисяч чоловік. З них до вищої міри покарання – дві тисячі. Хлібозаготівельна кампанія перетворилася на справжню війну з селянством.

 

Наступним кроком сталінського керівництва було введення ЦВК СРСР єдиної паспортної системи, яка закріплювала селян за місцем їх проживання. Незабаром кордон України з Росією було перекрито військами НКВС, яким було наказано стріляти в голодних людей, які намагатимуться в пошуках хліба перейти на територію Росії.

 

Як же висвітлювали ці події історики Луганщини? У „Нарисах історії Ворошиловградської обласної партійної організації”, які вийшли друком у 1979 році, період набуття голодом найтрагічнішої форми характеризувався таким чином: „В ході розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту, в боротьбі за ленінський кооперативний план було успішно перетворене в життя найважче після завоювання влади робітничим класом історичне завдання – перехід мільйонів дрібновласницьких селянських господарств на шлях колгоспів... Як і по всій країні, на території Луганщини на основі суцільної колективізації був розтрощений і в основному ліквідований останній експлуататорський клас – куркульство ”[10]. Слова „голод” і „голодомор” у Нарисах не вживалися. Натомість читаємо: „Серйозні недоліки в керівництві сільським господарством, ворожі дії класових ворогів, а також неврожай 1933 року через засуху, призвели до важкого становища в сільському господарстві”[11]. Про голод в Красному Лучі довго не говорили. Але опитування населення краснолуцької територіальної громади показало, що голодомор у наших краях був. Документально встановлено значне зростання смертності – серед сімей шахтарів та робітників заводів міста. Причини смерті – виснаження та супутні йому хвороби: тиф, дизентерія тощо.

 

Восени на село обрушився терор уповноважених по зерну (як їх називали в офіційних документах). Насправді з подвір’я селянина вивозилося все: і картопля, і м’ясо, і дрібна птиця. Сталін діяв як полководець: на війні як на війні! І ворогові не залишали нічого: навіть вилучалася гаряча їжа з горщиків.

 

В Україні працювала комісія на чолі з Молотовим, яка з ходу взяла українського селянина за горло. Встановлювалися продовольчі штрафи за невиконання плану хлібоздачі. Було наказано вилучати посівні та фуражні фонди. Місцеві власті спробували пом’ягшити вказівки молотовської комісії. На місця була направлена інструкція, підписана генеральним секретарем ЦК КП(б)У С. Косіором, яка забороняла вивозити посівний фонд без дозволу обкому партії. У Москві помітили невідповідність дій в Україні до „генеральної лінії партії”. До Києва терміново виїхав Каганович зі звісткою, що ЦК ВКП(б) скасував постанову українського ЦК як такого, що „послаблює наші позиції у боротьбі за хліб”.

 

За ініціативою Кагановича практику „чорних дошок”, випробувану на Кавказі, встановили й в Україні.

 

Багато хто й сьогодні переконаний, що Сталін не знав про загибель мільйонів селян, що голод – справа рук його „злих бояр” Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора. А сталінська рука в цей же час цинічно писала: „Самым ценным для нас являются люди”. Або такі рядки: ”Незачем было свергать капитализм в октябре 1917 года и строить социализм на протяжении многих лет, если не добьёмся того, чтобы люди жили у нас в довольстве”[12]Будете сказки писать, а дураки будут читать”. Косіор 29 грудня 1932 року поставив перед обкомами та райкомами вимогу „В отношении колхозов, не выполнивших план хлебозаготовок, немедленно на протяжении 5 – 10 дней вывезти все наличные фонды на выполнение плана хлебозаготовок”[13]О продовольственной помощи” власноручно викреслив фразу „голодания в ряде районов” та вписав: „голодовок по некоторым колхозам”.. 13 березня 1933 року Косіор в проекті постанови „. Ці слова були написані у розпал голодомору... Секретареві Харківського обкому партії Терехову, що насмілився доповісти Сталіну про голод, Сталін порадив залишити посаду та вступити до союзу письменників: „

 

Якщо десь радянські урядовці й вели мову про голод, то в досить делікатній формі: „хлебные затруднения”, „временные трудности в сельском хозяйстве”, „скрута в постачанні”, „результаты кулацкого саботажа”. Наприклад, Всеросійський староста М. Калінін, виступаючи у червні 1933 року на з’їзді колгоспників-ударників, так пояснював ситуацію: „Люди, які потрапили в біду через нестачу хліба, виявилися в цьому скрутному становищі не через поганий урожай, а тому, що лінувалися і не хотіли трудитися щодня”[14]. У той час у США побував нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов. На прийомі в президента Ф. Рузвельта він, категорично заперечуючи голод в Україні, зазначив, що питання такого роду є суто внутрішньою проблемою.

 

Сталін та його оточення знали про голод. І не тільки знали, а свідомо підвели село до загибелі.

 

Про мету голодомору заявив Постишев на листопадовому 1933 року Пленумі ЦК КП(б)У: „За безпосереднім проводом і за прямими вказівками ВКП(б) і особисто тов. Сталіна ми розгромили українську націоналістичну контрреволюцію... ”[15]XVII з’їзді ВКП(б): „За минулий рік ми придушили націоналістичну контрреволюцію, ми викрили й винищили націоналістичний ухил”[16]. А ось слова Молотова, голови надзвичайної комісії по заготівлі хліба, виголошені на засіданні для вузького кола посадових осіб:” Мене прислав особисто товариш Сталін. Питання стоїть зараз так: буде в нас хліб - буде Радянська влада, не буде хліба – Радянська влада загине. А в кого зараз є хліб? У реакційного українського мужичка і в реакційного кубанського козачка. Вони не дадуть нам хліба добровільно. Його треба взяти”[17]. Троцький постфактум „співчував”: „Ніде репресії, чистки, придушення і всі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягли таких страшенних розмірів, як на Україні, в боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи і незалежності”[18]. . Красномовніше про це Постишев заявив в 1934 році на

 

На кого ж народ покладав відповідальність за голод? Це можна побачити з фольклорних джерел того часу.

***

 

 

 

 

Висновок: Серед основних причин голодомору слід виділити: насильницькі методи колективізації, масове розкуркулювання, варварські методи розорення селянського господарства, депортація справжніх трудівників, передача необмежених прав представникам люмпен-пролетаріату, широке застосування репресій, насильство стосовно українського народу, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики, цілковита байдужість тоталітарного режиму до загальнонародної трагедії. Головні винуватці голодомору – Сталін, Молотов, Каганович, Косіор, Чубар, Постишев, чиї звірства були породженням самої ідеології більшовизму. Тотальне винищення мільйонів українських хліборобів штучним голодом стало свідомою терористичною акцією політичної системи сталінізму.

1.          Конквест Р. Жнива скорботи. К.: „Либідь”, 1993.

2.          Портрет темряви: свідчення, документи і матеріали у двох книгах. Книга І. – „Асоціація дослідників голодоморів в Україні”: К. – Нью-Йорк, 1999.

3.          Смертю смерть подолали. Голодомор в Україні в 1932 – 1933. Під ред. Панченка П.П. К.: „Україна”, 2003.

4.          Голота Л. Атлантида смерті. // Урядовий кур’єр. 22.11.2003 № 221. – С.7.

5.          Заворотный С., Положевец П. Операция ГОЛОД. // Комсомольская правда. 03.02.1990 №28. – С. 2.

6.          Таланова О. Преступление против человечества. // Пресс-шанс. 23.11.2006 № 47. – С. 12.

7.           Путкарадзе Л. Голод. // Наша газета. 22.11.2003 №135 – 136. – С.13.

8.          Юрченко В. Американские конгрессмены признали голодомор геноцидом украинского народа. // Труд. 07.11.2003 № 44. – С. 13.

[1] Цит. за: „Смертю смерть подолали. Голодомор в Україні в 1932 – 1933 роках”. За ред Панченко П.П. К.: „Україна”, 2003. – С.21.

[2] Жнива скорботи. Роберт Конквест. К.: „Либідь”, 1993. – С. 249.

[3] Там само.

[4] Цит. за: „Голод”. Л. Путкарадзе. // Наша газета. - № 135 – 136 22.11.2003. – С. 13.

[5] Там само.

[6] Жнива скорботи. Роберт Конквест. К.: „Либідь”, 1993. – С. 250.

[7] Там само. – С. 251.

[8] Жнива скорботи. Роберт Конквест. К.: „Либідь”, 1993. – С. 251.

[9] Цит. за: „Операция Голод”. С. Заворотный, П. Положевец. // Комсомольская правда. 03.02.1990. – С. 2.

[10] Цит. за: „Нариси історії Ворошиловградської обласної партійної організації”. К., 1979. – С. 115.

[11] Там само.

[12] Цит. за: Заворотный С., Положевец П. Операция ГОЛОД. // Комсомольская правла. 03.02.1990 №28. – С. 2.

[13] Цит. за: Путкарадзе Л. Голод. // Наша газета. 22.11.2003. № 135-136. – С. 13.

[14] Портрет темряви: свідчення, документи і матеріали у двох книгах. Книга І. К. – Нью-Йорк, 1999. – С. 37.

[15] Там само. – С. 41.

[16] Там само.

[17] Там само. – С. 39.

[18] Там само. – С. 41.

[19] Цит. за: „Смертю смерть подолали”. Під ред.. Панченко П.П. К.: „Україна”, 2003. – С. 260-261.