Наслідки голодомору були катастрофічно згублені і для суспільства, і для держави.

 

Голодомор завдав нищівного удару по продуктивних силах, по виробниках у першу чергу. У літературі називають різні цифри людських втрат від голодомору : 3-5 млн.чол., 7-9 млн., 7-10 млн. Під час голоду вмирали не тільки цілі сім’ї, а й селища. Вмирали люди репродуктивного віку, так що голодомор змінив демографічний стан України.

 

За умов навмисного приховування людських втрат встановити точну кількість жертв голоду-геноциду 1932-1933 років надзвичайно важно, тим більше, що результати Всесоюзного перепису населення проведеного в 1937 році, були майже повністю знищені, а їх учасники репресовані.

 

Матеріалами демографічної статистики, які дають змогу хоча б частково пролити світло на людські втрати від голодомору 1932-1933 років, є близькі за часом відомості з перепису населення 1926 року, дані про кількість населення за 1931 рік, а також окремі показники з перепису 1937 року. Отже, інформація обмежена. Грунтуючись тільки на ній, дуже  важко дати точні кількісні оцінки жертв голодомору, тому зрозуміло, чому дані різних авторів так відрізняються між собою.

 

Не існує точного обліку жертв голоду на Україні 1932-1933рр. і, отже, кількість загиблих.

 

Науковці Харьківського державного   університету вивели коефіцієнти смертності за 1929-1933рр. в регіонах, заселених українцями. Так, на загальному фоні за кількістю знищених голодом людей Луганськ увійшов до лідерів – тут коефіцієнт смертності перевищив 25% (до цієї групи увійшов також Київ, Харків і Краснодар) Далі йшли Миколаїв, Сімферополь ( 20-24,9%) ; Житомир , Одеса, Сталіно (Донецьк) , Суми (15-19,9%) ; Бєлгород, Вінниця, Курськ, Чернігів (10-14,9%)

 

Під час голодомору загинули мільйони людей – переважно українські   селяни (у міських населеннях ситуація була дещо кращою, оскільки населення тут одержувало продовольчі картки, які хоч трохи отоварювалися продуктами). В сільських місцевостях частка померлих українців дорівнювала 80-90%.

 

Розглядаючи взагалі події 1932-1933рр. на Україні, слід, зокрема, з’ясувати демографічні наслідки голоду для Луганської області. Територія Луганської області, в той час, складалася з двох округів – Луганського та Старобільського. Найбільше постраждали сільськогосподарські райони Старобільського округу, тому і коефіцієнт смертності тут був надвисокий. Майже в кожному селі Старобільщини ще живуть свідки страшної трагедії. І не кожен з них зараз має бажання згадувати ті жахливі дні, відновлювати їх навіть подумки …

 

Студентами «Політехнічного коледжу» була проведена пошукова робота та записані свідчення родичів та людей, які пережили голодомор.

 

Зі спогадів Віри Петрівни (с.Калмиківка)

 “…Згадувати про ті роки жахливо : люди ходили пухлі, пухли ноги, руки , обличчя, замість очей були щілинки. Обшморгували лободу, листя з дерев, щоб зварити якесь варево під назвою суп … й досі пам’ятаю, як тато, коли вже помирав, благав маму : “Докіє, дай хоч хвостик з буряка, я вже вмираю”. Та мама відповідала, що немає нічого, навіть хвостика з буряка”.

 

- У нас у селі 300 душ умерло з голоду, а було 120 дворів... Я б і не знала, так мій чоловік цих людей (і ще був один) - оце як утро, запря­гають коней і їдуть собирають. Ви­рили таку яму, і туди кожен день привозять - п ять, чотири.

Корови в нас не було, а була картошка, буряк був (у бідних не брали), і сєшки багато в нас - садок гарний, багато було. А оце кажен день душ 20 проходе. Так я ото достану мисочку яблук із горіща, і їм по тройки, по четверо даю отак. Або буряка кусочок, або як картошинка є зварена, так дам.

А отут у нас через дві хати -вимерли, а отут зараз за нами - дві сім'ї вимерли полностю. У тих, шо дальші, було душ десять, а отут шість було, і всі повимирали пол­ностю. А на нашому краї тут три сім'ї вимерли полностю. А то так умирали - то батько умре, то мати, то там син умре. А на тім краї - там багато вимерло.

- Що люди казали, чому го­лод був?

- Сталіна проклинали, він ду­шив Україну. Такого голоду ж нігдє не було, як на Україні. У Росії тако­го не було, у Грузії не було, а на Україні... Хтойзна, за шо він нас душив - не знаєм...

 

- У 33-му мені було 10 років. Страшний голод був. Он захватив не тіки Шовкунівку. А для мене Шовкунів­ка була як центр окружающого міра.

...Ми каждий день виходили з дідом гаврашків ловить. Дід зробив 10 гаврашоловок, от, і ми по сто штук ловили гаврашків. А тьотки вилива­ли водою. Суслік появляється - його за горло, об землю, на кручок і в огонь. Осмалили, кишіть випустили і їли.

 

А так - умирали люди на ходу. Причому не тільки наші. От возлі скирди на вигоні найшли чоловіка мертвого. Сокира в нього, пилка. Звідкись ішов, наймався робити. Но вмер. А дальше... Баба Гнійка, така красіва женщина, жили з дочкою Ганною і мужом. Голодні совсим були, і она вмерла. Уже сніг розтаяв, винесли її на рядні, поло­жили на возок. А в неї красівиє коси, і косами замітає сліди. А доч­ка вискочила... на неї був платочок, дочка взяла платочок і побігла в хату. Її чоловік вмер через нєдєлю.

 

Дід Тарасенко, помню, той вий­шов, за забор держався і впав у колодізь, головою униз, от. Тоді рішили його кішкою витянуть. Кішка - це була такая... з крючками приспособлєніє. І йому під глаз кішка попала - і витянули діда.

 

А ми... оце лошаді здихали, і їх вєзлі на салазках на скотомогільнік, і почему-то приказували обізатільно полівать карболкой, шоб нє трогалі люді. Ну тьотка моя, Мар'я, і тьотка Олена вітінбра (ветеринара. - Ш.) вговарювали: "Не поливайте, ми ж наріжем!". І ото дохлих тих лошадєй резалі на кускі, даже до дракі доху-дило. А коні дохли... Ото ж у кулаків забрали, до кучі зводили і не корми­ли. Вони й не знали, як це робити!

 

- Куди дівали хліб, зібраний у 32-му році?

-      Воно ж все колгоспне було, ви­возили куда-то. А давалі на трудо­день по 200-300 грам. А дєньгі -токо в конце. А мой батько... три класи закончив, щитався грамот­ним, його поставили комірникум, ну Боже упасі, шоб он принусив у кар-мані! - ходілі провіряли. Так мене батько у збкром кине, шоб я в шта­ни насьпал етіх качанів, от. Я на совбл, а трудно йті, і нада било через забор пєрєлєзть, а ця комсо­молка Мар'я Вчорашня поймала мєня на заборе, забрала в мєня ці качани. А когда я вже бил воєнним льотчиком, приєхал і виступал с лєкциєй в колхозє, а ця Мар'я сідєла впєрєді. А я кажу: "Ось ця баба Ма­р'я... Я чуть не здох - вона забрала в мене качани". Так вона підійшла до мене: "Ти більше не розказуй про це!". "Шо, - говорю, - стидно?".

 

- Люди не казали про причину голоду?

- Ніхто в політікє тоді не розби­рався. Ото сказала Мар'я Вчораш­ня безграмотна: отак. Ну, думають, це так. Сопротівлялісь только ті, хто жілі зажиточно.

 

...От єщо інтєрєсниє моменти. Куда-то дід уїжжали обмінять. Бере самовар, і у женщин украшенія билі - крестікі разниє, медальчики, гроші. Собіралі і вивознлі в Бєлго-родскую область, і там міняли на хліб. Привозили оттуда мішок бу­ханок хліба - готового. Там, у Росії, жилі зажиточно Возили в основно­му хліб, нада ж було якось вижить, і туда они єзділі...

 

 

- 1932 рік був урожайним. Після збирання соняшника людям видали оплату натурою, але потім її відібрали... Люди почали вми­рати взимку; особливо багато вмирало весною, коли всі запаси були забрані, поїдені. Мертвих людей звозили в комору на Панському хуторі. Ям не копали, бо земля була мерзла. Коли вес­ною з ям були вибрані кормові буряки, туди почали складати мертвих. Як-небудь їх прикинули землею. Чиясь нога мерзла стир­чала із землі, так її хтось одрубав сокирою і загорнув у землю.

 

Завгосп Ткаченко Федір Гаври­лович віз буряки на свиноферму. Я попросила у нього буряка. Він не дав і сказав: 'Ти як здохнеш, мене не судитимуть, а якщо здохне свино­матка - засудять".

 

...На Буграх жила сім'я Іващенка Івана: дві дочки, два сина і дру­жина. Усі вмерли. Коли дід Верман приїхав забирати трупи, то дочка Тетяна ще була жива. Так він і її забрав, промовляючи і матюкаю­чись: "Що я, ще й завтра буду їхати сюди? У мене інші лежать!".

 

Після 1933 року в село Про­їждже привезли 45 сімей пересе­ленців з Ярославської області. Вони розмістилися в пустих хатах, де зовсім нікого не залишилося. І у колгоспі тоді не вистачало людей, бо все робилося вручну. Пе­реселенці - це Смирнови, Остальцови, Пєтухови, Трубіцини, Сурови та інші.»

 

Василенко Івана Кириловича, уроженця с.Калмиківка видно, що саме відбувалося в цей період на Старобільщині : “ В нашій сільській Раді, яка об’єднувала села Калмиківка, Гайдуківка і Садки, протягом зими й весни 1933 року померло з голоду сімсот чоловік, про це говорив колишній голова сільської Ради Пилип Іванович Чумак ще в довоєнні роки. Щодня під вечір брички об’їжджали будинки, з яких виносили померлих за чергову добу людей, складали їх у брички і відвозили в одну велику братську могилу, вириту на сільському кладовищі. Їх мертві тіла штабелями вкладали одне на одне. Одубілі на морозі мерці лежали в братській могилі до самої весни відкриті, не закопані землею, щодня наповнювались новими померлими. Навесні, коли розтанула земля, цю величезну братську могилу засипали землею.

 

У доповіді Донецького обласного відділу ДПУ Донецькому обкому КП(б)У “Про посилення продовольчих труднощів у ряді районів області та смертність населення на ґрунті   голодування” від 9 березня 1933 року наведені статистичні дані про кількість сімей, які голодують, кількість померлих від голоду. Так, в період з 27 лютого до 9 березня 1933 р. по 21 району області було зареєстровано 1008 голодуючих сімей : Новопсковський район – 190 сімей ; Старобільський 53 ; Новоайдарський, Біловодський – 12.

 

В світі викладеного блюзнірські лунало твердження Й.В.Сталіна, який не сказавши ні слова про голод, в січні 1933 року заявив, що колективізація “знищила” злиденність на селі. Вона підняла бідняків та нижчі прошарки середняків в колгоспах на місцезнаходження людей забезпечених, знищивши тим самим процес розорення селянства,тепер селянин – забезпечений господар, член колгоспу, який має в своєму розпорядженні трактори, посівні фонди, запасні фонди” [45, 85]

 

Далі, у звітній доповіді ЦК ХУII з’їзду ВКП(б) (січень 1934р.) при переліку успіхів міжз’їздівського періоду у контексті з даними по національному доходу і промисловій продукції наголошувалося на зростанні населення Радянського Союзу з 160,5 млн.чоловік наприкінці 1930 року до 168 млн.чоловік    наприкінці 1933 року.

 

Перепис відбувся у січні 1937 року і став політичним скандалом. Після того, як демографи зробили попередні розрахунки і представили їх урядові, їх звинуватили в недообліку населення. 25 вересня було прийнято спеціальну постанову РНК СРСР, яка кваліфікувала матеріали переліку, як дефектні і скасувала його. Переписні картки зазнали знищення. Демографічна наука практично зникла, її представників здебільшого репресували. Науково-дослідні установи з проблем народонаселення, в тому числі всесвітньовідомий Демографічний інститут АН УСРР, перестали існувати.

 

Отже, жертвами голодомору стали багато людей, які, хоча самі і не пережили муки голоду, але зазнали серйозних моральних, душевних травм, страждаючи не тільки за рідних і близьких, а й від жахливої, антилюдської політики і неможливості їй протистояти. Люди, що проводили , або підтримували цю політику, не бажали знати про голодомор, теж стали його жертвами. Їх душі зачерствіли, і вони морально деградували.

 

Крім того, голодомор став причиною падіння моральності. У прагненні вижити будь-якою ціною люди переступали поріг дозволеного. Заради скибки хліба або сухаря вчинялися вбивства, поширювалися крадіжки, процвітали заздрість, злостивість, доносительство, кар’єризм. Як наслідок голодомор знищив селянина – хозяїна, хлібороба, особисто зацікавленого в піднесенні, процвітанні свого господарства. Вірно говорять у народі : невольник – не богомольник. І в наші дні відчуваються наслідки командної економіки голодомору 30-х років. Селяни не зважаються, побоюються займатися фермерством, без чого неможливе піднесення землеробства, сільского господарства в цілому .

 

Мільйони людей, які загинули у 1933 році голодною смертю , не могли безслідно розчинитися у часі і просторі. Про них пам’ятають ті, хто вижив, їх діти та онуки. Пам’ять про загиблих зберігає і вікова піраміда народонаселення, яка складається із сукупностей людей, народжених у кожному році. Великі вищербини у віковій піраміді існуватимуть , доки житимуть люди, народжені у 1933 році і раніше.

 

На чисельність сільських жителів, народжених до 1934 року, голодомор позначився сильніше, ніж втрати під час Великої Вітчизняної війни.

 

Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина; весь народ намагаються зрозуміти своє минуле, знайти відповіді на питання : що з нами стало ? ; чому стало? ; як стало?

 

Минуле не належить нікому зокрема. Воно – надбання нинішнього, прийдешніх поколінь. На десятиліття можна засекретити архіви, можна приховати в глибинах сховищ, секретні документи, можно просто переписати історію на догоду диктаторам.

 

 

Одна з таких плям – голодомор 1932-1933 років в Україні. Рівень цивілізованості суспільства визначається числом збережених людських життів, а рівень дикунства і варварства – кількістю свідомо убієнних співвітчизників. Отож, слід замислитись, якого рівня розвитку досягло суспільство у 30-х роках. Чи варто нам пишатися перевагами “соціалізму що переміг”.

 

1.                   Олексіїв Сергій(Т-31,06)

2.                   Віхрова Анна(Ф-21,06,07)

3.                   Яненко Яна (Ю-22,06,07)

4.                   Валюк Аліна (М-21.06,07)