В. Барка «Жовтий князь».

 

 

З часів трипільської культури Україна вважалась житницею Європи. Зрештою, вже з тих незапам’ятних часів пшениця стає символом нашого народу. Золотистий потік, який під синім небом, впливав на вибір найулюбленіших кольорів нашими предками – хліборобами – жовто – блакитних. І від трипільців започатковується наш національний експорт – продаж пшениці. Але під час подій, про які ми будемо вести розмову в цій роботі, світ втратив потужного вільного виробника хліба – українського селянина, котрий у майбутньому вже не міг розпоряджуватися плодами своєї праці. Його навіть позбавили можливості нагодувати самого себе.

 

Його і дітей його почали морити голодом…

 

Голод 1932 – 1933 рр. – одна з найбільш трагічних сторінок історії українського народу. Намагаючись нічим не затьмарити «успіхів соціалістичного будівництва», сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Протягом багатьох десятиліть радянська історіографія замовчувала страшну статистику подій 30 – х років.  Категорична заборона перетворилася на політичну установу. Проте і найсуворіше вето не могло викорінити з пам’яті народу спогади про голод. Розповіді про цю драму передавалися від старших поколінь до молодих, знайшли відображення в усних переказах, художніх творах. Але слід підкреслити, що тотальне замовчування цього лиха негативно відбилось на стані збереження першоджерел. Вони залишилися на сьогодні у невеликої кількості і були, як то кажуть, за сімома замками, що і ускладнює дослідницьку роботу з будь якої тематики цієї проблеми.

 

В своїй роботі я буду спиратися на матеріали районної бібліотеки та на допомогу нашого краєзнавця Озерного І. Г. Хочеться сподіватись, що пропонована робота, на основі висвітлення цієї події в межах сучасної Луганщини, стане вкладом у доповнення повної історичної картини одного з масових негативних соціальних явищ, яке вразило радянське суспільство на початку 30 – х років. Робота, присвячена 75 річниці тих страшних днів, повинна мати і морально – політичне значення – це наш обов’язок перед пам’ятю безвинних жертв наших земляків. Вшанування цієї річниці – символ очищення совісті мільйонів радянських істориків, які на догоду усталеним ідеологічним догмам змушені були йти проти істини. Це і спокута гріхів нашого історичного безпам’ятства. Це тільки маленька частка нашого обов’язку перед наступними поколіннями, для збереження історії свого народу, рідного краю та встановлення історичної справедливості.

 

 

Як вже було зазначено, тривалий час факт голоду в Україні   замовчувався, але останнього часу з’явилося чимало робіт, присвячених цієї темі, автори яких по – різному тлумачать першопричини голоду.  Так, дехто з дослідників вважає, що спричинило його насамперед економічні чинники – форсована суцільна колективізація і створення колгоспів; інші вбачають основну причину цього страхіття жорстокої розправи Й. Сталіна над українськими селянами, які не сприйняли насильницьких методів колективізації. Тож голод був штучно створеним знаряддям економічного розорення всього селянства та його фізичного винищення.

 

Насправді проблема ця набагато складніша. Для вивчення і всебічного висвітлення причин голоду 30 – х рр. необхідно проаналізувати безліч різноманітних джерел і архівних матеріалів, виявити особливості соціально – економічної політики більшовиків стосовно села. Швейцарська «Journal de Geneve» (23.02.1929. – ч.55) ось таким чином коментувала подорожні нотатки американського фермера Тома Кемпбела, який знайомився з проблемами хліборобства в СРСР: «Поки українець бачить, що він працює, хазяїна з Кремля, поки лишки, що він продукує, конфіскуються  або купуються по такій ціні, що не оправдовує зайве зусилля, поки навіть успіхові, що він має, заздрять, поки придбання худоби для роботи автоматично його ставить в класу, т.зв. «куркулів», - звичайно, він йтиме до розвитку продукції, ніщо його до цього не підштовхує, навпаки, все підрізує йому всі можливості» [1, 41].

 

Утворення колгоспів призвело до дезорганізації сільськогосподарчого виробництва. Обсяги держпоставок колгоспам заздалегідь не визначалися, вважалося, що вся їхня продукція повинна здаватися державі. Голодна весна 1932 р. фізично і морально підірвало сили хліборобів. Зрозумівши, що на колгоспи годі покладатися, вони спрямовували свої зусилля на забезпечення своїх сімей продуктами харчування наступного року. Лопатою перекопували городи і засівали їх [2,9].

 

Й.Сталіним до України було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, яка була наділена надзвичайними повноваженнями і дотримувалась закону від 7 серпня 1932 р. «Про охорону власності державних підприємств, колгоспів та кооперативів і про укріплення соціалістичної власності», в народі цей документ прозвали «законом о п’яти колосках». Десятки тисяч селян були засуджені за декілька колосків, підібраних на полі після вбирання урожаю, для годування своїх дітей.

 

Внаслідок занепаду колгоспів і тяжкого продовольчого становища селян уряд України у травні – червні 1932 р. був змушений надати фінансову і продовольчу допомогу колгоспам, які потерпіли від минулорічного недороду, й насамперед 44 районам, що опинилися в найтяжчому становищі. Влітку 1932 р., коли з’явилися овочі та фрукти й було частково зібрано врожай, люди отримали перший аванс хліба на трудодні й змогли якось передихнути, сподіваючись на краще. Та не судилося. Примусова тотальна хлібозаготівля 1932 р. тривала, сприяючи наближенню драматичних подій. Більшовицький уряд України турбувало не стільки становище сільського населення, скільки виконання планів хлібозаготівель урожаю 1932 р. Наругою над законністю можна називати тих, хто покликаний був захищати права людини. Однак саме вони, органи прокуратури та юстиції»УСРР, виконуючи вказівки більшовицької партії, а не керуючись цивілізованими законами, вдавалися аж до розстрілів голодних селян за так зване розкрадання соціалістичної власності.

 

Сценарій голодомору, що ретельно розроблявся в Москві, кремлівські «батьки» сповивали над секретністю, боячись неминучого суду людства. Їхні шифровки оформлювалися та: «Строго секретно. Снятие копий воспрещается. Подлежит возврату в 48 часов».

 

Така ситуація і призвела до того, що в першому півріччі 1932 р. низку районів України охопив голод з численними випадками людоїдства. Українські селяни із сумом зустрічали новий 1933 р. Голодна смерть ходила від хати до хати, а слідом за нею поспішали буксирні бригади, вимагаючи продрозкладку, хлібозаготівлю. Селянам залишалось їсти товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, потім переходили на слимаків, жаб, кропиву і вмирали від тяжких шлункових захворювань. Були і численні випадки людожерства, деякі селяни ,збожеволівши від голоду , вбивали і їли власних і чужих дітей

 

Голод вніс свої корективи в життя нашого регіону. 1933 р. сталінською клікою був глибоко підрубаний генетичний корінь українського народу, що призвело до різкого знелюднення української землі. Ниточка, що з’єднувала дітей з батьківським гніздом, перервалася голодомором, залишивши народ без коріння, потомків – без родоводу. Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932 -1933 рр.? Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже…

 

В період голодомору 1932 – 1933 рр. села Луганщини спустошились на третину. Весь колгоспний інвентар, будівлі були зруйновані. Коні подохли, волів залишилось мало. Картина була жахливою: всюди валялась поламана збруя, розкидані брички, вітряки були розібрані[4,32].

 

Ці страшні голодні роки забрали десятки життя в кожному селі. Вмирали цілі родини, про що дізнаємося в довідці обласного відділу ДПУ Донецькому обкому КП(б)У про посилення продовольчих труднощів у ряді районів області та смертність населення на ґрунті голодування, згідно якої по Міловському району встановлено за період з 27 лютого по 9 березня 1933 р. 12 голодуючих сімей (див. додаток 1). Практично за цей же період в районі фіксують 13 випадків смерті, всі члени колгоспів, що найжахливіше 9 з них дітей . [3, 420]. В колгоспах призначали чергових, які робили подворові обходи, регістрували покійних. З одного двору іноді приходилось вивозити по шість трупів.  Дивитись на людей було жахливо – пухлі, брудні, обірвані.

 

В допівдній записці Міловського райкому партії Донецькому обкому КП(б)У про продовольчі труднощі  у районі та заходи надання допомоги населенню, секретар райкому Стражев інформує про посилення продовольчих труднощів в колгоспах району та про смертність за останні три декади ,зафіксовану на рівні 40, сімей, яким необхідна допомога 200. Смертність була пов’язана з епідемією корі. Секретар відмічає, що при появленні перших випадків цієї ситуації місцеві партійні органи не проявили ніякої ініціативи для їх ліквідації і лише після прийняття вирішальних мір вдалося організувати надання допомоги на місцях. Хоча становище в цих районах не дозволяло винайти хлібних ресурсів, крім таких продуктів як буряк, капуста і незначна кількість картоплі. У зв’язку з такою ситуацією зафіксовано в деяких колгоспах випадки невиходу на роботу, особливо з боку конюхів та інших робочих. Стражев зазначає, що райкомом проведено щодо полегшення та ліквідації продовольчих труднощів, та прохає надати району можливу продовольчу допомогу. Але також відомо про продовження вивезення конфіскованого хліба через станцію Кантемирівка. В цей період уряд СРСР не припиняв експортувати хліб.

 

Голод уніс багато людських життів, неможливо забути перенесене, був нанесений серйозний удар по національному укладу жителів району. Нажаль, з відомих причин, в цьому дослідженні неможливо вже звернутися на свідоцтва очевидців страшної трагедії в нашому районі. Але відомо, що як і Велика Вітчизняна війна, голодомор, не залишив ні однієї родини, ні одного подвір’я без свого втручання. В моєї бабусі, яка проживала в Стрільцівці, в 1933 р. померла дворічна донька.

 

Про війну кажуть, що вона не завершилась, доки не похований Ії останній солдат. Підвести підсумки цього дослідження, як і всіх робіт за цією тематикою теж неможливо, доки не згадана кожна жертва цієї великої трагедії, не вшанована Ії пам'ять.

 

В нашому селищі нещодавно було встановлено пам’ятний знак жертвам голодомору, і щорічно покладаючи до нього квіти, ми, сучасне покоління, намагаємось віддати останню почесть тим, хто не був повинний ні в чому, тим, хто вистояв, тим, хто не міг розуміти, чому? Тим, хто не встиг народитись. Ми задаємося питанням: хто винний? І практично знаємо відповідь, але чи можуть вони повернути нам тих, хто загинув? І тому, я звертаюсь до тих, хто знає відповіді на ці питання: поверніть нам пам'ять, справжню історію, щоб не було в ній «білих плям», не було безвинно засуджених і несправедливо виправданих. Звертаюсь до тих, хто ставить історію в залежність від політичних режимів, дайте правдиву історію своєму народу, тоді ми зможемо виховати і громадянина, і патріота своєї країни. Тоді ми не будемо ділити історію на різних авторів, а будемо шанувати і любити історію України.   

 

1.        В. Сергійчук «Як нас морили голодом», К.: Українська видавнича група, 2003.

2.        Смертю смерть подолали. К.: Видавництво «Україна», 2003

3.        Голодомор 1932 – 1933, К.: 1990

4.        Меловщина – воронцовый край степной. Историко-краеведческий очерк (сост. И.Г. Озерной, Г.В. Фетисова), Луганск, 2000.