Вперше в цьому році на високому державному рівні вшанували святу Пам’ять жертв голодомору 1932-1933р. Невигойна рана в історії України Страшний злочин комуністичного режиму.

 

Дослідники голодомору 1932-1933р. аби з’ясувати його причини та наслідки вживають різні за своїм інформативним значенням термін «голод», «голодомор», «людомор», «голодне лихоліття», «голок ост», «великий голод». Образним є визначення – «штучний», «терор голодом», «народовбивство», «навмисний», «свідомий».

 

Вони мають право на існування, але належним чином не відтворюють суспільно-політичного та морально-правового аспекту страхітливих подій.

 

Бракує інтегруючої категорії, яка об’єднала усі перелічені поняття і терміни.

 

Термін «геноцид» з’явився після Другої світової війни як категорія міжнародного права. Зокрема 9 грудня 1948р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила «Конвенцію про запобігання і покарання за злочин геноциду». Своєї юридичної цінності вона набула ( січня 1951 року. Сторони, які підписали Конвенцію, дійшли висновку, що геноциду в усі часи завдавав людству великих втрат.

 

Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками.

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки-твердині, не храми

Скам’янілий чорнозем-потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивляюсь:Вкраїна, 20 сторіччя

І не рік, а криваве клеймо;’’Тридцять три’’

 

У передмові до книги-меморіалу “Голод-33’’ письменник Володимир Маняк зазначає:’’Наше видання - це і цвинтар пам’яті, і поминальник, і енциклопедія горя та смутку. Трагедія народу, висповідана голосом людей- мучеників. Книга Народної пам’яті, де люди звіряються, виважують, свідчать, де правда історії озивається в тисячах людських доль. ’’

 

Доля була невблаганною: в автомобільній катастрофі загинуло славне подружжя Лідія Коваленко і Володимир Маняк. А їхнє дітище книга- меморіал.”Голод-33”- вже побачила світ. Посмертно митцям присвоєно звання Лауреата Державної премії ім. Т.Г.Шевченка.

 

Це видання особливе, не призначене для одноразового прочитання. Осягнути в послідовному викладі, читаючи сторінку за сторінкою чорну хроніку голодомору на Україні 1932-1933р.- це непросто для нервів. Нелегко читати, але треба. Без повної правди про минуле, якою б вона не була б, неможливий процес оновлення та очищення.

 

То ж перегорнемо скорботні сторінки достовірної народної пам’яті.

 

Житель села Нижньобараниківка І.А.Древ згадує, що під час насильницької колективізації кращі селянські господарства їх села були повністю знищені, люди, які душею прикипіли до землі - ліквідовані, інші розбіглися. Село на третину запустіло. Недоїдання почалося ще з осені, бо з колгоспу вивезли все зерно, навіть посівне. Справжній голод почався з середини зими. В селі не залишилося нічого живого - ні птиці, ні собак, ні котів. Почалися крадіжки домашньої худоби. Ні арешти, ні суди не могли вже зупинити людей. Смертність була такою високою, що померлих не встигали ховати. В селі розорених і пустуючи було близько ста дворів; померлих від голоду - не менше чотирьохсот.

 

В селі Лимарівна нашого району за підрахунками завідуючого музеєм І. Г.Негоди померло від голоду 136 односельців. В селі Бараниківка старожили відшукали на цвинтарі три братські могили, в яких поховано більше 200 односельців.

 

Марія Іванівна Клеймьонова, жителька села Плугатар, згадує:’’Мені в 1933 р. було 10 років. В моїй пам’яті закарбувалась розповідь мами про страшне лихоліття. Ми жили в Марківському районі. Голод косив людей. Над селом наче нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, великий живіт, голова велика похилена лицем до землі. Сидить дитина і гойдається усім тілом назад, вперед. І безконечна одна пісня пів голосом: їсти, їсти, їсти. Нас в сім’ї врятувала від голоду одна корова. В Плугатарі за спогадами старожилів великого голоду не було, бо люди працювали в кінному заводі імені петровського, який був створений 1 вересня 1932 року. Робітникам видавали гарячу страву, а отриманий хліб вони приносили додому. Своїми пайками ділилися з родичами , які жили в Стрільцівці та Бараниківці, в них голод був дуже великий. Вимирали цілими сім’ями».

 

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений віс,

Наші ноги розпухлі озуме

В кирзяки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Вклала в яму, копнувши під бік.

Без труни загорнувши в ряднину

А на ранок – помер чоловік.

І невтому, трудягу старого,

Без хреста повели у той бік…

І кістьми забіліли дороги

За сто земель сибірських, сто рік.

У той рік і гілля, і коріння –

Все трощив буревій навкруги…

І стоїть ще тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

 

Світ мав би розколотись на двоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернулася - від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми, єдині спадкоємці всього цього, що було.

 

Тож поминімо хоч сьогодні, із спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.

 

Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор. У 1933 році Сталін, говорячи про підсумки першої п’ятирічки, заявив: « Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас із року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що запеклі вороги радянської влади». Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору.

 

Але становище в країні було катастрофічним. Ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти із кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева, викачали у селян усі фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий.

 

Представники місцевої влади організували у селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно відвезти на станцію мішок зерна, а в разі непослуху позбавляли волі на 10 років. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства.

 

Кажемо нині: село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору, «матеріальний» відгомін ненароджених поколінь. Ми з болем говоримо про геноцид українського народу, непоправно підірваний голодомору тридцять третього року. Що ж забрали з собою в могили ті мільйони великомучеників голодного року?

 

Не тільки те, що вони самі могли створити на цьому світі, а й те, чого вони так і не передали нащадкам. Зяюче провалля утворилося на місці 1933 року в демократичній структурі населення України.

 

А пішли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, досконалості фізичної й духовної, гени милосердя й справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічний живий ланцюг поколінь; українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано удару, якого він ще не знав.

 

Висновки міжнародної комісії по розслідуванню голодомору в Україні у 1932-1933 роках:

 

1.Причини голодомору:

 

а) вивезення зерна з України із урожаю 1933 р. до останнього кілограма внаслідок пограбування селян бригадами активістів із числа членів ВКП (б0, комсомольців, комнезамів;

 

б) розкуркулювання;

 

в) колективізація;

 

г) денаціоналізація;

 

д) геноцид.

 

2. Наслідки голодомору:

 

а) внаслідок повного виснаження організму від голоду вмерло дванадцять мільйонів чоловік;

 

б) вивезено з України до Сибіру, на Урал, райони крайньої Півночі три мільйони чоловік;

 

3. Відповідальність:

 

а) головні ідеологи голодомору: Ленін, Сталін;

 

б) керівники: Каганович, Молотов;

 

в) виконавці: Каліцький, Чубар, Косіор, Петровський;

 

4. Комісія вважає:

 

а) Сталін та ВКП(б) намагались через голод нанести смертельний удар по Україні, по українській нації;

 

б) злочини, здійснені під час голодомору в Україні, безперечно були злочином проти людства.

 

Зарубіжні дослідники в Україні з ясували і юридично обґрунтували той факт, що українському селі упродовж 1932-1933 років було вчинено акт геноциду.

 

Зокрема 1988-1989 рок. діяла Міжнародна комісія для розслідування причин і наслідків голодомору в Україні.

 

До її складу входили провідні юристи світу. Які брали участь у засіданнях Норнберського судового процесу над нацистами. Вони дійшли висновку, що в Україні було вчинено акт геноциду. Від колишнього СРСР представників історичної не було, хоч їх запрошували до співпраці. Ідеологічні обмеження тоді ще діяли, а факт голоду визнали як наслідок несприятливих природних умов.

 

Фізичне винищення та духовне покріпачення селян розпочалося від разу після жовтневого перевороту 1917 р.: насильницьке позбавлення українців власної держави, військове приборкання антирадянських збройних виступів селян, голод 1921-1923 р., часткове голодування 1924 р. і 1928 р. . Однак свого найжахливішого апогею терор досяг у 30 – их роках. Він став масовим, глобальним, а його жертвами стали мільйони селян України.

 

Колективна (державна) власність, що утворилася внаслідок масової колективізації, економічно підживлювала однопартійну систему диктаторського типу. Відсутність багатоукладності економіки, еволюційний розвиток якої було зупинено у 20-их роках, унеможливила наявність багатопартійної системи. Економічна одноманітність обумовлювала і соціальну однорідність – радянський народ, якому роками прищеплювали упокорення та фанатичну відданість черговому вождю. Це теж наслідки соціально-економічних експериментів над людьми 1932-1933 роках. Терор голодом виховав у них сліпе поклоніння владі, «законопослушність» і соціальну терпимість, яка зводиться до риторичної форми вислову: «Аби не було війни і голоду, а все інше переживемо». Очевидці голодомору і навіть їхні діти успадкували генетичне почуття страху, особливо до кардинального реформування способу виробництва.

 

Малодослідженим залишається морально-етичний аспект голоду в Україні. Досі не з ясували мотивів свавілля, яке чинили над своїми односельцями так звані активісти. Що спонукало масовий бандитизм? Жадоба до чужого майна, почуття особистої помсти, класова ненависть, фанатичне поклоніння вождям чи особистий сирах. Чому селяни України не повстали, а лише чинили пасивний опір, адже у 1921 -1923 р. вони виступали зі зброєю в руках проти політики воєнного комунізму. Опору не відбулося, тому що селян штучно поділили на бідняків, середняків і куркулів, зіткнули їх між собою на «класовому» фронті. Необхідно зважити і на те, що режим жорстко придушував будь-які спробу протесту. Голод, як безкровна війна, зламав їхній опір, спустошив українські села, виморив найпрацездатніших хліборобів.

 

Колективізація і голод започаткували рушійне соціально-економічне явище, яке соціологи назвали «розселянюванням». Розселянювання – це втрата селянина-універсала. Який правив за господаря, економіста, агронома, організатора виробництва, продавця, носія духовної культури нації. Історикам, етнографам, соціологам, а також кожному громадянину є над чим замислитись.

 

 

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору?

З якої зерно вимели до тла?

 

Як навіть марево виймали з печі

І забирали прямо із горшків

Окрайці виривали з рук малечі

Із торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був урожай,

Усе суціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

 

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

 

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах

І досі ще стоять мені в очах

А кажеш не було голодомору!

 

Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голодомору, розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе народ, гідний прекрасної долі.