Мене спонукало зайнятися науковою роботою невипадково. Під час розмови зі своєю бабусею Сірик Катериною Петрівною, я дізнався про страхітливі сторінки того далекого лихоліття і подумав, що ми так мало знаємо про цей штучний організований голод... То чому б, доки залишилися живі свідки, не вписати їх спогади у загальну сумну сторінку історії. Тим самим, своєю науковою роботою хоч якось вшанувати пам'ять загиблих.

 

Демократичний лад незалежної України дає можливість вперше в останні сторіччя вивчати нашу власну національну історію і критично поглянути на самих себе.

 

Багатовікова історія українського народу пересипане також і голодними лихоліттям. Давні джерела зберегли страхітливі картини масового голодування населення. Його причинами були переважно стихійні явища природи: повені, посухи, епідемії, нашестя сарани тощо. Українська катастрофа XX століття, котра за підступністю і цинізмом творення порівнюється з американським бомбардуванням Хіросіми і Нагасакі, яка за соціально-демократичними наслідками „випереджає" жертви європейського холокосту, це голод-геноцид 1932-1933 рр. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, на Кубані, Півночі Казахстану, там, де масово мешкали етнічні українці, заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Від голоду та масових репресій і депортації ми втратили значно більше, ніж за роки першої світової та громадянської воєн загалом.

 

Загальновідомим є той факт, що голод 1932-1933 років був спричинений насильницькою суспільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, і відвертим масовим терором тоталітарного режиму щодо селян України. Він був зумовлений широкомасштабними політичними, соціально-економічними експериментами ВКП\б\ в Україні. Дехто з дослідників, особливо зарубіжних, вважають, що голод був викликаний „боротьбою нації проти нації", яка призвела до „добробутного існування російської нації". Творці голодомору, а це велика армія партійної і державної номенклатури, яка була багатонаціональною за своїм складом, не одстоювали інтереси якоїсь   однієї нації, а дбали насамперед про зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії. Помилково ототожнювати партійно-державну номенклатуру держави тоталітарного типу з російським селянином чи робітником, вчителем чи лікарем, з самим народом. Він теж зазнав великих втрат від тоталітарної системи, яка не визнавала нічого іншого, окрімвласних політичних догм та ідеологічних міфів. Вожді диктаторського режиму займалися розбудовою „комуністичного царства", тобто суспільства для бідних і пригноблених, що, власне, і вивершили.

 

Причини голоду випливають із його штучного походження, тобто він єсть свідомо організованим тодішнім політичним керівництвом. Така оцінка причини національної трагедії не викликає заперечень і жодних сумнівів. Вона сталася внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини в сільському господарстві, яку українські селяни не сприйняли, тому що від діда-прадіда займалися хліборобством на власній землі. Основною причиною голоду стала розверстка, яку повторно запровадили у січні 1928 року. Для України визначили хлібозаготівельний план в обсязі 265 млн. пудів. Від уряду України вимагали за одну добу „розверстати" мінімальні січневі завдання для кожної округи, для кожного села. Вже 7 січня політбюро ЦК КП\б\ У обговорили відразу три телеграми: від Сталіна, Молотова, Мікояна. Вони вимагали збільшення плану зерно заготівель для України на ЗО млн. пудів. Таким чином українські селяни зустрілися віч-на-віч з „продрозверсткою". Офіційно її визнали хлібозаготівельним планом. Відомо, що до хлібозаготівельної кризи і зернової проблеми, які виразно виявилися у 1927 році, призвела волюнтаристська соціально-економічна політика більшовицького уряду протягом десяти попередніх років. Методи, якими вони намагалися подолати хлібозаготівельну і зернову кризу, призвели згодом до катастрофи. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізичними та моральними знущаннями з селян. За не виконання так званого твердого завдання їх позбавляли власного помешкання, худоби, землі, реманенту, господарських будівель, зерна, засобів до існування взагалі. Селян засуджували як кримінальних злочинців за не виконання обсягу хлібозаготівель, що неухильно збільшувалися. Уряд УРСР запевняв їх у невичерпних можливостях республіки. Зокрема, 28 квітня 1928 року голова Рад наркому України В.Я.Чубар доповідав В.М.Молотову про те, що Україна, „згідно нашої розверстки по округам", спроможна дати навіть 272 млн. пудів зерна. Внаслідок насильницьких заготівель, українським селянам бракувало хліба. Весною 1928 року у деяких південних районах вони просто голодували.

 

Заготівлі 1928 року показали, що навіть силою хліба не заготовити у 5,2 млн. селянських дворів. Селяни всіляко чинили опір, але переважно пасивний. Вони почали ховати хліб на „чорний день", репресивні заходи дратували селян, створювали вибухову соціальну ситуацію. Уряд вишукував нові форми і методи заготівель сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи „соціалістичної індустріалізації". І вихід було знайдено. Майже всі керівники партійних установ, особливо члени політбюро ЦК ВКП\б\, дійшли думки, що саме масова колективізація сприятиме подоланню зернової проблеми.

 

Ідея суцільної колективізації визріла у грудні 1927 р. Мета і завдання масової колективізації були прості й доступні кожному партійцю. Створення кількох десятків тисяч колгоспів замість п'яти мільйонів розпорошених селянських господарств, сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Ніхто з політичних лідерів і творців теорії масової колективізації не думав про її жахливі наслідки, про фізичний і духовний злам в українському селі. Колективізація мала розв'язати конкретне господарське завдання -прискорити темпи хлібозаготівель і вирішити проблему з сільськогосподарською сировиною для промисловості. Таким чином з'явилася друга, після продрозкладки, руйнівна сила, яка поступово штовхала селян до катастрофи.

 

Водночас з ним визріла політика масового розкуркулення - третій досить впливовий суспільно-політичний засіб тиску на селян. Ідея загострення класової боротьби насправді виконувала роль соціального каталізатора успішного виконання хлібозаготівель та колективізації. Політика економічного викорінювання „капіталістичних елементів" в українському селі, яку нестямно здійснювали уповноважені від партії і комсомолу, насправді знекровлювали соціальні підвалини нації – самодіяльні селянські господарства. Вони були основними виробниками продукції, а тепер стали об'єктом „класової ненависті" з боку пролетарської держави. Творці робітничо-селянської держави, про яку вони казали, забули про союз робітників і селян, про їхню дружбу і співпрацю. Вони розглядали сільське господарство як колонію „пролетарської промисловості", тобто вважали її сировинним придатком. Найбільшої руйнації зазнали господарства заможних селян, які жили з власної праці. Куркульським вважалося селянське господарство, яке мало у своєму користуванні млин, олійницю, круподерню, систематично використовувало найману працю, здавало в оренду машини з механічними двигунами, або ж таке, що мало прибуток 300 крб. на їдця, але не менше 1500 крб. на господарство. Уряд визначив соціально і політично неблагонадійними заможних селян, а насправді ідейно обґрунтував та узаконив" відверте грабування власного народу. За роки колективізації в Україні було розкуркулено 200 тис. селянських господарств, які переважно були виселені поза межі України. Архіви зберегли жахливі картини розкуркулення. Інколи розкуркулення нагадувало поспішну заготівлю худоби. Сільські активності складали списки на висілку та розкуркулення, а потім ретельно їх виконували.

 

Таким чином, упродовж 1928-1929 років було сформовано і водночас апробовано механізм творення майбутнього голодомору. Відбувалася своєрідна генеральна репетиція української трагедії, основними причинами якої стали - колективізація, хлібозаготівлі, розкуркулювання і масові репресії. Саме ці злочинні методи командно-адміністративної системи знекровили селянське господарство, позбавили його національної самобутності, привели до голоду.

 

Восени 1929 року бурхливими темпами відбувалася суцільна колективізація. Цей рік став роком великого перелому. Його ціна жахлива -понівечене селянське господарство, сотні тисяч депортованих, мільйони загублених. У непристосованих для утримання приміщеннях масово гинула худоба, а з нею - і остання надія на порятунок. Той селянин, якому вдалося зберегти корову, зберіг від голоду власну родину. За роки колективізації поголів'я худоби в Україні скоротилося майже вдвічі. Продовольча база республіки зазнала непоправних втрат, а від так голод проник до міст. У колгоспах внаслідок масової колективізації 4,5 млн. чоловік виявилися зайвими, тобто не зайнятими у виробництві. Якщо похилих батьків і малолітніх дітей колись утримували працездатні члени селянської родини, то у колгоспах їх позбавили такої можливості. Саме вони не отримували тих рятівних сто - триста грам хліба на працюючого.

 

Від колективізації постраждало кожне селянське господарство в Україні. Дехто з дослідників висловлюється однозначно, що причиною голоду є колгосп, тобто конкретна сільськогосподарська артіль як форма господарювання. Проте не слід ототожнювати суцільну колективізацію самою формою колективного господарювання. Колгоспи, враховуючи їх рутинний матеріально-технічний стан і кріпосницький внутрішній порядок, не зменшили обсягу виробництва зерна порівняно з 20-ми роками. Україна мала достатньо хліба, щоб нагодувати свій народ. Не колгоспи призвели до голоду, а продрозкладка, яку вони виконували. Колгоспи були своєрідною формою масового вилучення зерна, а суть хлібозаготівель становила саме „розверстка". Задля цього була вигадана дворазова система оплати праці в колгоспах за вироблену кількість трудоднів: аванс і повний розрахунок наприкінці року.

 

Двічі на рік селянин мав одержувати символічну плату, а в голодні роки її свідомо затримували у багатьох колгоспах України. Розрахунки затримували цілком свідомо, відповідно до постанови уряду. 20 листопада 1932 року Роднарком України ухвалив постанову „Про заходи підсилення хлібозаготівель", якою заборонив видавати зерно колгоспникам на трудодні у колгоспах, що не виконували державного плану. Хліб повертали з домівок колгоспників, які одержали його за роботу в колгоспі, вивозили навіть насіннєві фонди. В березні 1933 року 48% колгоспів України, не розрахувалися з колгоспниками...

 

Мільйони селян залишилися без хліба. У липні 1933 року, коли масово гинули селяни, ЦК КП /Б/ У та РНК УРСР підготували проект постанови „Про порядок видачі хлібних авансів у колгоспах з врожаю 1933 року на внутрішньоколгоспні потреби". Від тепер категорично забороняли будь-які витрати хліба на громадське харчування. Кожен колгоспник мав приносити хліб з собою.

 

Голод був спричинений ізоляційною політикою уряду, що призвела до масових загибелі людей. Зокрема, 6 грудня 1932 року Раднарком УРСР ухвалив постанову „Про занесення на чорну дошку сіл, які саботують хлібозаготівлі". До 6 сіл України було припинено постачання продовольства, а селян попередньо позбавили засобів до існування. Згодом така сама доля спіткала селянське господарство і колгоспи 80 районів України, до яких теж заборонили постачання продуктів харчування. На залізницях чатували патрулі, навколо сіл діяли заслонні загони військ НКВС. Без довідки сільської ради селянин не мав права залишати село. Його затримували і повертали до місця проживання, що нагадувало резервацію.

 

Хлібозаготівельні, розпочаті у січні 1928 року за розкладкою, досягли свого злочинного апогею у 1932-1933 рр. У селян і колгоспників, в одноосібних і колективних господарствах забирали не тільки зерно, а іншу сільськогосподарську продукцію. Свавіллю не було меж. Селяни скаржилися, але на їхні листи не звертали уваги, вони були позбавлені не лише засобів до існування, а людських прав.

 

Валові збори зернових зменшувалися. Оскільки знекровлювалися продуктивні сили сільського господарства, а обсяги хлібозаготівель зростали. З валового збору 1932, що становить 12,8 млн. тон вивезли 7 млн. тон. Україну залишили без хліба. Наявного зерна ледве вистачило б для посіву. Весною 1933 року колгоспам видали 417 тис. тон насіннєвої допомоги. Зерно завозили таємно аби не бачили голодні селяни. Голодомор стався тому, що упродовж 22 місяців селян систематично позбавляли хліба та інших засобів до існування. Село переживало страшне лихоліття, перетворюючись на руїну. А вилучений в українських селян   хліб вивозили за кордон, щоб на виручену валюту придбати там обладнання новобудов першої п'ятирічки, а для соціалістичних колгоспних ланів - імпортні трактори.

 

Маловідомою сторінкою в історії голодомору є створення та діяльність торгсинів — закритої системи торгівлі з іноземцями. З самого початку магазини торгсину обслуговували іноземні представництва, запрошених для спорудження промислових „велетнів першої п'ятирічки":; туристів і громадян, які проживали в СРСР та отримували грошові перекази з-за кордону.

 

Від серпня 1931 року до початку 1932 року торгсини   обслуговували переважно іноземців. Весною 1932 року вони становили лише 2% відвідувачів магазинів, тому що через „колосальні черги" іноземці фізично не могли потрапити до магазину. Радянський уряд дозволив користуватися системою торгсину громадянам робітничо-селянської держави. Саме вони -робітники і селяни - понесли так зване „побутове золото", аби придбати крихту хліба чи жменю борошна. Гнані голодом українські хлібороби, віддавали спекулянтам від держави сімейні реліквії, обручки, хрести, сережки, щоб, бодай, на місяць відгорнути смертну годину. Хлібозаготівельні плани, що Москва становила Україні, доповнили, ще й планами „золотозаготівель".

 

В Україні, якщо всебічно проаналізувати соціально-економічні та політичні причини голодомору 1933 року, було вчинено акт геноциду. Дослівно „геноцид" - вбивство роду чи племені. Дехто з істориків називає трагічні події 1932-1933 рр. селяноцидом, тобто вбивством селян штучним голодом, що також є історично обґрунтованим. Зарубіжні дослідники голоду в Україні давно з'ясували і юридично обґрунтували той факт, що в українському селі протягом 1932 – 1933 рр. мав місце геноцид.

 

Фізичну розправу над селянами комуністична партія виправдовувала доцільністю проведення суцільної колективізації, тобто так званою соціалістичною рекомендацією сільського господарства. Колективізація викликала у селян природний супротив, оскільки вони прагнули іншого -самостійного господарювання. Загальноукраїнського руху опору не було, тому що в селян штучно поділили на соціально протилежні групи - бідняків і куркулів, зіткнувши їх між собою.

 

Дії владних структур були протиправними, каральні заходи застосовували до селян, які не вчинили злочину, а просто відмовились вступати до колгоспів, здавати свій хліб, якого здебільшого у них не було. Колгоспників і селян-одноосібників судили не за злочини, а за переконання, за відому скоритися тоталітарному режимові.

 

Незаперечним фактом геноциду в українському селі, крім глобальних соціально-демографічних наслідків голодомору, стали масові випадки так званого „самосуду", яких допустилися активісти сільських рад, уповноважені з хлібозаготівель, окремі члени районних органів радянської влади.

 

22 серпня 1932 року Укрколгоспцентр заборонив колгоспам видавати хліб на громадське харчування. Згодом з'явилися постанови обласних партійних комітетів, якими теж заборонялося видавати хліб для громадського харчування в колгоспах. Категорично заборонялося утворення будь-яких натуральних фондів, які зараховували до плану хлібозаготівель. Постановою заборонялося видавати натуральні аванси у колгоспах, що не виконують хлібозаготівельний план, але дозволялось повертати „незаконно розданий хліб".

 

Навіть жахливі наслідки голодомору 1933 року не зупинили уряд України від застосування репресивних заходів, що зайвий раз підкреслює свідому акцію геноциду. Масове голодування селян розпочалося у грудні 1931 року і тривало до вересня 1933 року, тобто голод не вщухав упродовж 22 місяців. Про жахливий стан українського села свідчать факти масового людоїдства. Люди гинули від фізичного виснаження, отруєння, вбивств, самогубств.

 

Архіви зберегли сотні і тисячі фактів поїдання вкрай виснаженими голодом селянами - дистрофіками власних дітей. Усі ці жахливі картини голодомору, яких досить багато, зайвий раз підтверджує геноцид проти власного народу.

 

Голодне лихоліття, яке випало на долю Українського народу, найболючіше вразило дітей. Вони були найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 грам хліба на працюючого. Соціально-економічні експерименти тоталітарного режиму над селянами, масові репресії проти інтелігенції, хижацьке розкуркулювання і голод викликали нову хвилю безпритульності дітей. Великим юрбами, ніби голодні галчата, зліталися вони до великих міст для порятунку, а виснажених голодуванням немовлят приносили батьки.

 

У кожному з 55 тис. сіл помирали сотні дітей. Селян довели до такого стану фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м'ясом інших, які зосталися. Жахливі картини голодомору зберегли архіви і спогади очевидців. Вони опубліковані на сторінках періодичної преси, а також вміщені у збірках документів і матеріалів.

 

Ганебними і злочинними стали випадки відвертого вбивства дітей за розкраданням так званої „соціалістичної власності". Судові і позасудові органи чинили безкарно глум над селянами, масово забивали дітей, які піднімали з колгоспного поля кільканадцять колосків. Голодні і до нестями виснажені діти полохливо лущили недостиглі зерна, жадібно їх поїдали. Від надмірного вживання недозрілої білкової клейковини не витримували їхні виснажені шлунки... – вони помирали кілька годин поспіль. А коли нещасні потрапляли до рук партійно-радянських активістів, то відразу ставали жертвами свавілля.

 

Штаби трагедій, що винищувала цілі покоління, змусили уряд замислитися над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей. Раднарком УРСР переглянув свої закони про припинення централізованого продовольчого постачання дитячих установ. Було трохи збільшено мережу притулків та ясельних будинків у містах.

 

Чутки про діяльність комісії доходили до сіл. Селяни сподівалися, що у містах приймуть їхніх дітей до ясел. З усіх районів України привозили дітей до Харкова і Києва. На вулицях міст з'явилися десятки - тисяч безпритульних дітей.

 

Таким чином, дитяча смертність значно розширює соціально-демографічні горизонти жертв голодомору, а відтак засвідчує його глобальний характер і катастрофічні наслідки для українського народу, що позначились на сучасній демографічній ситуації в Україні, глибоко проникли у підсвідомість цілого покоління, нагадуючи час від часу про себе жахливими картинами.

 

Дослідники не вивчили ще належним чином економічних, демографічних, соціально-психологічних та морально етичних наслідків голоду в Україні, з здебільшого історики займаються підрахунками кількості жертв голодомору, але вони виходять за межі лише демографічних втрат населення.

 

Про голод, особливо за кордоном, написано багато книжок і різних статей. У них висловлюються досить суперечливі думки стосовно наслідків голоду, особливо кількості жертв. На Заході про голод почали говорити у 1933 році, хоч інформація з'явилася ще й раніше. Однією з перших, хто писав про голод у той час, була кореспондент англійської газети „Манчестер гардіан" Малькольм Магеридж. Газети Західної Європи друкували різні матеріали про голод України, а також про стан її сільського господарства. Повідомлення друкували французькі, бельгійські, швейцарські, німецьку газети. У них теж йшлося про десятки тисяч жертв голоду. Інформація про демографічні втрати населення України надходила від іноземних дипломатів, які працювали в СРСР.

 

Узагальнюючих даних про убієнних штучним голодом українських селян не виявили, але існують цифри жертв по окремим областям. За архівним підрахунками можливо відтворити поіменно сотні тисяч померлих селян. Навіть за опублікованими архівними матеріалами можна встановити факт масової смертності.

 

Дослідники голодомору не обмежуються демографічними даними населення. Дослідники повинні з'ясувати економічні, політичні, морально-етичні і соціально-психологічні наслідки жахливої трагедії XX століття.

 

Навіть найдостовірніша статистика не спроможна передати жахливі картини голодомору. Вони ще й досі терзають душі очевидців трагедії, жагучим болем постають у їхній пам'яті. Мені вдалося поспілкуватися з людьми, які пережили це лихоліття. Спілкуючись з ними, я помітив в їхніх очах великий смуток і біль. Вони розповідали про події 30-х років з такими подробицями, неначе все це трапилося лише вчора. Всі ці роки вони мовчали, боючись гоніння, вдавали, що все буде добре, що вони йшли до світлого майбутнього, долаючи труднощі та перешкоди, забуваючи всі біди.

 

 

Незважаючи на свій вік (6 років) Катерина Петрівна назавжди запам'ятала події 1932-1933 років. Вона жила в сім'ї, яка складалася з 10 чоловік. Сім'я мала 40 десятин орної землі, присадибну ділянку, волів, корів, коня та іншу худобу. Всі зранку до ночі працювали на полі. Але під час колективізації та розкуркулення все одразу забрали: землю, зерно, худобу, реманент та навіть одяг. Траплялося й таке, що місцеві активісти навіть чекали, коли родина змолоте жито, щоб потім його забрати. Так восени всі жителі села залишилися без продовольства, бо забрали навіть городину. Багато людей, не бажаючи йти до колгоспу, відправлялися працювати на авторемонтний завод. Сім'ї на той час були дуже великі і тому тієї мізерної платні, яку отримували на заводі, не вистачало. Тому багато людей йшли красти зерно, яке було звезене з усієї округи до закритої церкви. В місті люди тижнями стояли в чергах за шматком хліба, деякі в чергах і помирали. В місті траплялися випадки канібалізму. Люди від голоду, розпачу просто божеволіли. В той час, коли народ масово вимирав, місцеві активісти та партійні керівники жили добре, вони користувалися забраним людським добром. Частіше всього місцевими активістами були люди, які раніше наймалися працювати, не маючи своєї землі, а потім зароблені гроші пускали на вітер. Але найбільше вражала кількість безпритульних дітей. На них ніхто не звертав уваги. Вони крали їжу, намагаючись вижити. Одного разу наглядачі за зерном безжально побили дітей, зловивши біля купи пшениці. Дехто з підлітків через слабкість помер.

 

 

В 30-х роках майже всіх селян примусили йти працювати до колгоспу. Люди йшли на роботу через те, що могли там щось поїсти. Молоді чоловіки часто тікали до міста, та багато з них вже ніколи не повернулися додому. Дітей колгоспників віддавали до ясел. Часто вони там і помирали, їх ховали, навіть не повідомивши батьків. Люди їли все, що траплялося, полювали на дрібних тваринок. Якщо у селянина находили хліб, який він ховав на „чорний день", то його за це жорстоко карали. Люди так звикли до смерті, що вже ніяк на неї не реагували, а сприймали як закономірність.

 

Голодне лихоліття 1933-го не історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка жагучим болем пронизує пам'ять багатьох поколінь. Надто багато безіменних могил залишено в Україні. Відходять у небуття очевидці голоду, а відтак згасає і народна пам'ять про жахливий злочин.

 

Треба говорити про минуле задля майбутнього: безпам'ятність породжує бездуховність, а вона, як ракова пухлина, роз'їдає тіло і душу нації - перекреслює історію,- руйнує соціокультурну самобутність народу. Ми, як історична нація, повинні зберегти пам'ять про українських хліборобів -безвинно убієнних рукотворним голодомором. Маємо зробити це не лише задля відтворення історичної правди, а насамперед для нашого прозріння, розкріпачення суспільної свідомості і також за для того, щоб у такий спосіб покаятись за довготривале замовчування злочину. Трагічні уроки минулого повинні нас вчити стати історичним фактором єднання нації навколо її одвічних цінностей.

 

Ідея написання наукової роботи у мене визріла давно. Я часто чув розповіді своєї бабусі про голодне лихоліття 1932-1933 рр. На мій подив, про цей геноцид мало де згадувалося. Але демократичний лад незалежної України дає можливість вивчати власну національну історію. Працюючи над роботою, мені вдалося критично поглянути на нас всіх людей різних національностей, які живуть на Україні та за її межами. Вдалося з іншого боку поглянути на нашу історію та зрозуміти, що ми не маємо права возвеличувати себе над іншими людьми, забувати свої помилки чи виправляти їх за рахунок цілої нації.

На жаль, через обмежену кількість документів місцевих архівів та велику відсутність очевидців того далекого лихоліття, мені не вдалося докладніше та глибше висвітити цю трагедію. Але це вже є початком. Я маю перспективу продовжити роботу над темою, щоб вшанувати пам'ять убієнних голодом. Виховати усвідомлення необхідності побудови суспільства для людини, в якому голодоморам не може бути місця.

 

 

1. О.М. Веселова, В.І.Марочко, О.М. Мовчан –

„Голодомори в Україні 1921-1923-1932-1933-1946-1947 і злочини проти народу".

2. Інформація взята з мережі Інтернет.

3. Спогади очевидців.