Повільно гортаю сторінки газети… Який чудовий вересневий вечір! Духмяно пахнуть стиглі яблука і кавуни, в повітрі легко гойдається павутинка бабиного літа, а на городі палахкотять животрепетним вогнем айстри і жоржини. Яка краса! І раптом… мої думки обриваються, я читаю вірш, який привертає увагу жахливістю слів, вражає трагічною силою:

 я ще не вмер”

 

 

 

Замига Микола

 

Мені здається, що такого ніколи не могло бути, бо це протиприродньо, це страхітливо, це не по-людськи: Голодомор.

Мені стає страшно від одного лише слова, бо якщо розглянути етимологію цього слова, то воно означає: морити голодом. Морити – виснажувати, мучити, доводити до знемоги. Виходить, що одні люди морили голодом інших! І хто ж додумався до такого звірства, кому в голову могла прийти така дика ідея, а головне - за що ?! Ці питання не давали покою довго, я не знаходила собі місця, аж поки не зрозуміла: треба довідатися про це страхітливе явище якомога більше. Я відвідала міський краєзнавчий музей, мені допомогли: надали всі матеріали, які були в них: це і газетні статті, різні книжки, проте жодних свідчень про голодомор в нашому краї. Із уроків з історії України я дізналася, що Східна Україна була охоплена голодомором. То чому ж ніде не можна знайти відомостей про наш край в ті страшні часи? Тоді я звернулася до своїх викладачів, друзів, родичів, до всіх, хто хоч щось знав про голодомор у нашому краї. І, треба сказати, що не одну мене хвилювали ці питання. І те, що мені довелося почути, вразило мене набагато більше, ніж той, прочитаний мною вірш.

 

Кажуть, тривалий і сильний голод робить одних людей схожими на звірів, інших – позбавляє розуму, а переважна більшість голодуючих стають байдужими до всього, крім їжі. Деякі молоді люди не розуміють, як можна створити штучний голод. Але люди придумали багато різних засобів масового знищення: механічні, хімічні, біологічні, радіаційні. Голод – один з таких засобів, найдешевший, найдієвіший. До того ж, голодом можна не тільки знищувати людей, а, виявляється, й “перевиховувати”, змінювати їх бажання, цілі, почуття і настрої. Постає питання: для чого це робилося, з якою метою? Як відомо, колективізація в Україні проходила дуже важко. Замість одного року, запланованого Москвою, зайняла всі чотири – з 1929 по 1933 рік. Волелюбні українські селяни, як могли, чинили опір, не бажали йти в рабство, і лиш примусовими методами їх, нарешті, вдалося загнати в колгосп. Це дуже розлютувало Сталіна, він вирішив знищити українців як націю. Але треба було мати якусь основу. Він назвав українських селян індивідуалістами, а, значить, ворогами радянської влади – куркулями. Сталін в кінці грудня 1932 року сказав, що для того, щоб примусити селянина працювати в колгоспі, треба відібрати на користь держави все, що у нього залишилося – зерно, картоплю, овочі. Щоб селянин не мав де змолоти борошна, надавити олії, наказав позакривати в селах млини, знищити домашні жорна, заборонити базари, ярмарки, продаж будь-якої продукції землеробства, “із’ять із домашнєго пользованія домашнюю птіцу, скот, всьо, что являєтся істочніком і прєдмєтом пітанія”. Всі вказівки Сталіна було виконано.

 

“Ми пошлі сознатєльно на голод, ибо нам нужен бил хлєб”, - так говорив К.Ворошилов. Мені соромно, що наш обласний центр колись називався “Ворошиловградом”. Мені соромно за тих, хто довів людей до голодомору. Я думаю, що їхні родини не вмирали від голоду, та й самі вони в той час були не голодними!

 

Забирали все, навіть з печі варену картоплю в “мундирах”, іноді безжалісно роздавлюючи її своїм керзовим чоботом на очах у голодних, вмираючих людей. Саме про це згадує Зінченко Михайло Іванович, 1923 року народження, колишнього мешканця села Левченки Драбівського району Черкаської області, якому в ті страшні часи було 10 років, але він добре пам’ятає Голодомор, бо й сам був пухлий через нього. Рятувались від голоду, як могли: їли котів, собак, ховрахів, дохлих корів.

 

Він сам бачив, як люди, знесилені від голоду, рвали на шматки здохлу тварину. Страшно було дивитися, як люди накинулися на те м’ясо. Гірше тварин. Іноді тут же вмирали.

 

 

Почався голодомор. Люди вмирали як мухи. Хоча в жодній книзі реєстрації про смерть не писалося, що помер від голоду. Слово голод заборонялося навіть згадувати. Писали так: “виснаження”, “ББО” – большиє бєзбєлковиє отьокі”, “хвороба шлунково-кишкового тракту”, а у більшості людей – невідомо. Так пише Тамара Поліщук, заслужений працівник культури України, член Асоціації дослідників голодомору, директор краєзнавчого музею Харківської області. Проте, я думаю, що саме так писалося у книгах реєстрації про смерть по всій Україні, де був голодомор.

 

Вмирали цілими родинами. Іноді вимирали цілі села, тоді над сільрадою вивішували чорний прапор, що означало – живих в селі немає. Людей, що вмирали від голоду, збирали підводами, вивозили і скидали в одну яму, іноді туди потрапляли іще живі люди, а коли вже ховати було нікому, трупи лежали там, де їх застала смерть, тому довгий час над селами України стояв трупний сморід.

 

На стіні у рамці. –  такі віршики створили люди на згадку про ті страшні часи.

 

Які страшні муки випали на твою долю, Україно! За що?

 

А страшні факти людоїдства!!!. Це ж треба довести людину до такого!

 

Сталін звітував перед світом: “Жить стало лучше, жить стало вєсєлєє”. Який цинізм, яка жорстокість!

 

Я вважаю, що про це треба говорити, це повинні почути всі, бо це наша історія, наше минуле, а без минулого не може бути майбутнього. Так думаю не тільки я, так думають мої однолітки, студенти Первомайського індустріально-педагогічного технікуму, яким не байдужа історія рідного народу, студентам, які хочуть знати правду про ті страшні часи, бо впевнені, що Голодомор 1932-1933 років в Україні назавжди залишиться в пам’яті українців однією з найстрашніших сторінок нашого минулого.

 

Ця сторінка сприймається суспільством передусім на емоційному рівні. Але в той же час Голодомор – це історичне явище, яке відбувалося у конкретний час, у конкретному місці і є наслідком дій конкретних осіб.

 

Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-1933 рр., то вони одностайні в тому, що стосується ходу подій: масштабний голод розпочався наприкінці літа 1932 року, досяг свого піку до початку весни 1933 року та завершився на початку літа 1933 року. Саме за цей менш ніж календарний рік в Україні загинули мільйони людей.

 

Нині є очевидним, що Голодомор 1932-1933 років в Україні був результатом спланованих системних заходів та виступив одночасно інструментом знищення соціальної бази народного опору Радянській владі в Україні, всесоюзної індустріалізації, застереженням Українському радянському урядові проти намірів проводити порівняно самостійну політику.

 

Кількість прямих та непрямих жертв Голодомору точно встановити на сьогодні досить важко. Між істориками тривають дискусії, скільки саме людей загинуло: 5, 7, 9 чи 10 мільйонів? Але так чи інакше йдеться про МІЛЬЙОНИ безвинних жертв. Для порівняння: сучасне населення Данії складає 5,2 млн. осіб, Австрії – 8 млн.; Болгарії – 8,5 млн.; Бельгії – 10 млн.; Угорщини – 10,3 млн. Тобто, під час Голодомору зникла ціла європейська країна.

 

За даними вчених, найбільш постраждали від голоду тодішні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У нинішніх Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів, у Донбасі – у 3-4 рази. Фактично голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України.

 

Звичайно, відповідальність за це повинен нести весь тоталітарний сталінський режим з його розгалуженою каральною машиною. Але було кілька головних дійових осіб, які спровокували Голодомор або ж не відвернули його, хоча могли і повинні були це зробити. Це:

 

Йосип Сталін – Генеральний секретар ВКП(б), перша особа у комуністичній ієрархії.

 

В’ячеслав Молотов – голова Раднаркому СРСР, тодішнього радянського Уряду. Безпосередньо відповідав за хлібозаготівлі в Україні.

 

Лазар Каганович – у 1925-1928 рр. – секретар ЦК КП(б)У, 1928-1939 рр. – секретар ЦК ВКП(б), вірний соратник Сталіна, спеціальний посланець, який керував хлібозаготівлями на Північному Кавказі та здійснював ревізії в Україні, зокрема на Одещині.

 

Павло Постишев – у січні 1933 р. направлений в Україну як 2-й секретар ЦК КП(б)У з особливими повноваженнями. Головним завданням, яке поклав на нього Сталін, було «безумовне виконання плану хлібозаготівель». Після виконання цього «плану» Постишев став головним ініціатором і безпосереднім керівником репресій проти української інтелігенції.

 

Станіслав Косіор – у 1928-1938 рр. – перший секретар ЦК КП (б)У, фактичний керівник Української РСР.

 

Влас Чубар – у 1923-1934 рр. – Голова Раднаркому УРСР, тодішнього радянського уряду. Друга особа серед керівників України.

 

Мендель Хатаєвич – у 1932-1933 рр. – 2-й секретар ЦК КП(б)У. Також мав «особливі повноваження» стосовно хлібозаготівель.

 

Станіслав Реденс – керівник ГПУ УРСР. Саме він «відпрацьовував» перші справи, пов’язані з Голодомором.

 

Всеволод Балицький – повноважний представник ОГПУ в Україні, який потім очолював ГПУ УРСР. Фактично саме він ініціював більшість наказів, за якими голодних селян або осіб, які намагалися допомогти їм, засуджували до смертної кари через вигадані звинувачення. Також відіграв одну з провідних ролей у винищенні української інтелігенції.

 

Роль цих осіб в організації Голодомору в Україні була різною. Якщо Сталін був головним ідеологом розправи, Каганович, Балицький і Постишев проявляли найбільшу активність, то деякі українські керівники, особливо Чубар, намагалися інколи подавати голос на захист голодуючих селян. Однак їхні дії не були послідовними і навряд чи могли бути успішними. Бо за Голодомором стояла СИСТЕМА. Тих, хто намагався їй хоч якось заважати у проведенні терору, як, наприклад, народний комісар освіти Микола Скрипник, самі ставали жертвами цього терору.

 

Звичайно, згадані особи нічого не змогли б зробити самотужки. Їм активно або пасивно допомагали сотні тисяч соратників, значна частина яких вірила, що вчиняє правильно.

 

 Дехто й досі намагається представити Голодомор 1932-1933 рр. як «збіг об’єктивних та суб’єктивних обставин»: посухи та «перегинів на місцях». Але факти свідчать зовсім про інше. Насамперед, посухи дуже рідко призводять до голоду у таких масштабах. До того ж, посуха не може призвести до повного знищення врожаю, через посуху з селянських господарств не може повністю зникнути худоба та птиця, все, чим можна прохарчуватися. Все це зникло завдяки «зусиллям» активістів, які відбирали в людей останнє.

 

Про те, що урожай в Україні був, переконує хоча б той факт, що радянський уряд масово продавав збіжжя та інші сільськогосподарські культури за кордон. Наприклад, є свідчення, що в 1932-1933 рр. у Польщі українськими буряками годували свиней, бо цих буряків було багато і вони були дуже дешеві.

 

Факти переконують, що «випадково», через «перегини на місцях» не вивезеш за кордон сотні тисяч тонн продовольчих товарів. Ті, хто стверджує подібне, вочевидь, грішать проти істини, бо для вивезення продовольства у таких обсягах потрібне ПОЛІТИЧНЕ РІШЕННЯ.

 

Крім цього, за свідченнями очевидців, в окремих регіонах України тоді, коли від голоду щодня вмирали тисячі людей, майже на повну потужність працювали спиртові заводи, які переробляли дорогоцінний хліб на горілку. Так сталінський режим добував додаткові ресурси для проведення індустріалізації.

 

 Про те, що дії більшовиків були свідомими, свідчить ще один характерний факт. Восени 1932 – взимку 1933 року, коли вже всі зрозуміли, що в Україні справжній голод, тоталітарна влада не лише не припинила примусове відбирання їжі або хоча б прийняла допомогу інших країн, а навпаки, всі сили кинула на те, щоб ізолювати голодуючі райони. Армія, загони НКВС оточили українські міста (бо селяни намагалися врятуватися там від (бо селяни намагалися врятуватися там від голодної смерті) та залізничні станції. Мешканцям сіл забороняли виїжджати в інші регіони СРСР. Цьому сприяло запровадження паспортної системи, яка фактично вдруге закріпачила українських селян. Спеціальними розпорядженнями було заборонено продаж залізничних квитків для них. Такі дії важко пояснити якимось збігом обставин.

 

Отже, аналіз фактів доводить, що тоталітарний сталінський режим діяв свідомо і за чітким планом. Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових підприємств. Всіх невдоволених знищували: розкуркулювали, висилали, просто страчували за вироком «трійок» буз суду і слідства. На місце знищених голодом або репресіями українських селян привозили нових, з Росії, Білорусії...

Все це призводило до страшних наслідків в масштабах нації. Українці мільйонами вимирали. Ті, хто вижив, підірвали своє фізичне та психічне здоров’я. В їхні душі назавжди закрався страх голоду. Через переселенців змінювалася етнічна структура населення України. Все це істотно підірвало життєвий потенціал нації.

 

Українці повинні знайти в собі мужність визнати і переконати інших, що нація стала жертвою страшного злочину, який ніколи не повинен повторитися. Ми вважаємо, що це справжній геноцид проти українського народу. Ми маємо усвідомити, що сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи. Але нас могло б бути набагато більше...