Є в історії людства такі моменти, які не слід забувати. Кожен знає, якщо не пам'ятати свого минулого, не можна побудувати по-справжньому щасливого сьогодення. Історія нагадує, історія вчить, історія закликає не повторювати помилок, які чорною смугою лягли на нас. Голод- вічний супутник людства. Він виникає як не в тому, так в іншому куточку планети, затягуючи на той світ тисячі, а то й мільйони людей. На долю України випало багато страждань. Минають роки, але жорстокий літопис голодоморів й сьогодні заставляє наші серця стискатися від болю й жаху, від співчуття і гніву.

 

Ось чому тема голодомору є актуальною в наш час.

 

З цього приводу проводиться багато заходів. В нашу школу завітав робітник краєзнавчого музею міста Ровеньки. Лекція, яку прослухали діти "Голодомор 1932-1933 рр. на території нашого краю" дуже схвилювала і зацікавила їх, тому члени гуртків "Я-громадянин" та "Червона калина" вирішили зайнятися дослідницькою роботою з цієї теми.

 

Пропозиція гуртківців була винесена на обговорювання учнями школи та громадськістю. З цією метою було проведено анкетування.

 

Аналіз анкетування показав, що справа за яку беруться учні потрібна і актуальна.

 

Після того, як учні визначились з проблемою, вони активно почали діяти.

 

Був розроблений алгоритм дій:

 

Окрема група членів гуртків зайнялася пошуком наших земляків, переживших голодомор. З цією метою вони зустрілися з головою селищної ради Панасенко Н.В.Зустріч з ним була цікавою та корисною. По-перше, була отримана інформація, яка цікавила учнів, по-друге, вони придбали навики ділового спілкування, вчилися спілкуванню з представниками органів влади.

 

Наступний крок - це анкетування живих свідків голодомору.

 

Деякі свідки погодилися поділитися з нами своїми спогадами.

 

 

Ми жили в селі Свєчніков Донецької області. Я була ще зовсім маленька, але пам’ятаю, як мати журилася, що пшениця не вродила, горювала, чи вистачить харчів до нового врожаю. А ще батьки когось постійно боялися, каганець гасили дуже рано, прислухалися, чи не ходить хтось у дворі, і нам, дітям, наказували не говорити голосно. І тільки пізніше, коли я подорослішала, мати розповіла мені, що були люди, які забирали у селян харчі, а тих, хто не віддавав ждала жорстка кара. Сім’ї голодували. Нам, малим, постійно хотілося їсти, а вдома нічого не було. То ми ходили збирати ягоди та гриби. Колись ми наїлися молодих початків кукурудзи. Потім дуже хворіли. А дорослі були засмучені, бо ми зіпсували майбутній урожай. Ще я пам’ятаю, що мати вмовляла нас трішечки потерпіти, і що настане такий час, коли люди не будуть голодувати. І ми намагалися вірити у це. Потім мати поїхала на заробітки, тому що батько помер. В той час, багато людей самовільно залишали колгоспи і подавалися в міста чи райони, де було краще з харчами. Ми залишилися з бабусею. Мати, як могла допомагала нам. Завдяки цьому ми і вижили.

 

 

 

Після лекції "Голодомор 1932-1933 рр. на території нашого краю" я не зміг залишитися байдужим до почутого. Раптом я відчув, що просто повинен дізнатися, чи не торкнулося це лихо і моєї родини. Про голодомор я вирішив дізнатися у своїх батьків, дідуся і бабусі. Те, що я почув, перегорнуло моє життя, заставило по іншому подивитися на деякі речі, на історію своєї країни.

 

 

Увечері поговорив з мамою. Був дуже вражений її розповіддю. Виявилося, що моя прабабуся Гурняк Соф’я Федорівна пережила разом із своєю родиною в Тернопільській області селі Кривеньки тяжкі роки голодомору. Вона померла у 1985 році. У неї була дуже тяжка доля. В 1932 році їй виповнилося 22 роки, а в 1933 році прабабуся народила сина. Але дитина померла, бо була слабкою.

 

Старша її дочка Марія ( це моя двоюрідна бабуся ), постійно хворіла. Прабабуся, сама ледве жива, потай уночі ходила за колосками пшениці. Вона дуже боялася, тому що у той час за такі дії можна було потрапити до в’язниці чи лишитися життя.

 

Після розмови з мамою довго не міг заснути. Як страшно жити, коли на очах у матері помирає її дитина! Якою безпорадною відчувала себе моя прабабуся! Який страшний був час!

 

 

Ходив допомагати по господарству своїй двоюрідній бабусі Бойчук Марії Іванівні. Після роботи за чаєм вона ось що мені розповіла: «В селі всі страшно голодували. Від постійного недоїдання я багато хворіла, а потім – туберкульоз. Вже й ніхто не сподівався, що я залишуся живою. Але, як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Мене поклали у міську лікарню. В їдальні робила тітка Ганна, яка була дуже доброю людиною. Кожен раз після обіду вона заводила мене на кухню і давала теплого молока та додаткову порцію їжі. Це мене і врятувало».

 

Сьогодні після цієї сумної розповіді подумав: «Нехай Бог береже тих людей, які знаходять душевні сили у лиху годину допомагати іншим».

 

 

До нас на Новорічні свята приїхали дідусь з бабусею. Я дуже рад, бо скучив за ними. Люблю коли вони діляться зі мною своїми спогадами. Ось і сьогодні почув від бабусі ( Глибокої Стефанії Іванівни ) багато цікавого.

 

«Половина нашого села вимерла в ті лихі сорокові роки. Багато селян виїздило на заробітки до інших місць, допомагаючи таким чином родині. Мені було лише одинадцять років, і я з іншими односельцями вирушила до сусідньої області. Чому мати мене відпустила? А що було у той час робити? Чи смерть, чи хоч яка-небудь надія. Більше ніж півроку я тяжко працювала далеко від дому. Але коли повернулася з заробленими харчами, мати плакала і весь час мені дякувала».

 

Коли я це почув, то згадав рядок із вірша «… у пам’яті довга робота…». І це дійсно так. Не можна забувати про голодомор, тому що цей жах не повинен повторитися.

 

Гуртківці відвідали музей міста Ровеньки та зустрілися з Т.О. Афоніною-Єфременко, науковим співробітником музею, яка надала нам цікаву інформацію про голодомор 1946-1947 років на території Луганської області.

 

Наприклад, ми дізналися, що керівники Ровеньківського району повідомляли у лютому 1947 року: «Имеется много случав в семьях истощений от недостаточного питания, из обследованных 513 семей имеется случаев 102 истощений, остальные семьи также нуждаются в дополнительном питании дабы не допустить случаев смертности».

 

Ми також мали можливість подивитися на фотоматеріали, документи, листи, спогади людей, плакати тих років.

 

Досліджувати тему голодомору дуже важко. Водночас так чи інакше голодомор торкнувся майже кожної родини. З тих жахливих подій промайнуло вже три чверті століття. Кількість свідків голодомору зменшується. Ми не повинні допустити, щоб пам’ять про голодомор згасла в історичній пам’яті. Дуже важливо, щоб інформація про голодомор передавалася від старшого покоління до молодшого.

 

Під час цієї дослідницької роботи ми: 

 

-дізналися про наслідки голодомору 1932-1933рр., 1946-1947рр.,

 

-навчилися співпрацювати з органами влади та громадськістю,

 

-познайомилися з живими свідками цих подій,

 

 -навчилися обробляти, зіставляти,   упорядковувати матеріал, проводити анкетування.

 

Дослідницька робота навчила нас не залишатися байдужими до тих людей, які пережили голодомор.

На цьому наш пошук не зупиняється, тому що тема голодомору на території нашого краю досліджена нами недостатньо

 

 

1. Портрет темряви. Свідчення, документи і матеріали у двох книгах. – Видавництво М.П. Коць. – Київ,1999.

2. Український Голок ост 1932-1933. Свідчення тих, хто вижив. Том 1. – К., Вид-во Києво-Могилянської академії,2003.

3. З архівів радянських органів держбезпеки //  Нова Доба. – 2007. - № 4. –С.16-23.

4. МАН:підготовка науково-дослідницьких проектів //Бібліотека «Шкільного світу». – Київ, «Редакції загально педагогічних газет»,2005. – С.41-45.

5. Науково-дослідницька діяльність учнів// Бібліотека журналу «Історія та правознавство». –Харків, Видавнича група «Основа», 2006. – С.62-66.

6. Ф.Г.Турченко.Новейша історія України.10 клас. Київ, «Генеза»,2003. – С.294-300.

7. http://www.golodomor.org.ua/