Науково-дослідницька робота

учня 11 класу Новоохтирської СШ

Новоайдарського району

 

Молитва за убієнних голодом

 

Хто се? Чий голос щоночі «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, мамусю, ненечко! Крихітку хлібця». Хто водить запалими очима – криницями, очима у які перелилися всі страждання, муки й скорбота роду людського. Чий це мільйоноголосий стогін у мені?

 

Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози нашого народу. У ній ні дна, ні берегів, а тільки вогники поминальних свічок…

 

Небо, поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих. Місяце! Сили дай помираючим. Саде! Сотвори диво, плоду дай помираючим. Земле! Жита дай, гречки дай, дай просу не в липні дай, а у весняну пору дай!

 

Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів. Прости небо! Прости земле! Простіть зорі. Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля нашого народу. Ту моторошну дику ніч, усі жахи не бачені від сотворіння світу, простіть!

 

Прости народе божий. Прости цю прокляту Землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, поминальних свічок не світили. Ми покарані за безпам’ятство. І до нас озвалося лихо. Прости нас роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий.

 

Господи! Страждання, муки й горе нашого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи…

 

Голод 1932 – 1933 рр. став для українців тим, чим голок ост для євреїв і різанина 1915р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить до сьогодні.

 

Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявив: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932р. перевищував 1931р.» Як указують Р.Конквест і Б.Кравченко, врожай 1932р. лише на 12% був меншим середнього показника 1926 – 1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв заготівлі зерна у 1932р. на 44%. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним.

 

Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1931р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом’якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» каралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.

 

Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухне з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялось, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій , один партійний активіст так пояснював мотиви, що тоді керували ним:,, Ми вірили, що Сталін мудрий керівник…Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь- який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології.

 

 

Книга-меморіал « 33-й. Голод» доносить до нас страшну правду того часу. Очевидці, на долю яких судилося вижити згадують те, що не в силах самі забути довіку.

 

Федот Безкровний: «Хліба не стало ще до нового року.»

 

Антоніна Гурська: «Ті маленькі рученьки, простягнуті до бога… Маленький братик, умираючи, просив бозю дати хоч одненьку картопельку.»

 

Ліда Важинська: «Опухлий п’ятирічний Романко , син Іллі Гайдамаки казав перед смертю, що з’їв би такий буханець хліба, як хмара.»

 

Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов’язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім’я справи.

 

Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких зависали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства.

 

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зерно заготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості.

 

Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

 

Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздратований результатами перепису 1937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису).

 

Радянські архівні матеріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними.

 

Важко остаточно визначати кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3 – 6 млн. чоловік.

 

У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те, що згідно з першим п’ятирічним планом «Україна…мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Правди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна – вирішальний фактор зернозаготівель». Відтак перед республікою ставилися непомірні великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27% загальносоюзного врожаю зернових, проте, виконувала аж 38% плану зерно заготівель. Б. Кравченко стверджує, що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.

 

З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику – з усіма її страхітливими наслідками – швидкими темпами, ніж в інших республіках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк і колишній партійний активіст: « Було ясно, що Москва покладає на Україну великі сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала проти України.

 

Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас».

 

Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму. Зрозуміло, що пов’язаність націоналізму з селянством не оминуло пильності радянського керівництва. Сталін казав, що «селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання… По суті, національне питання є селянським питанням». У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це ототожнення, заявивши: « спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб… знищити соціальну базу українського націоналізму – індивідуальне селянське господарство». Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволив голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії.

 

Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідомості Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду. Якби стали відомими всі масштаби трагедії, то, цілком очевидно, це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити Москва як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада забороняла відкрито говорити про голод в СРСР.

 

Хоч деякі газети на заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замовчувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на заході важко було повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допомоги, на Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом

 

подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард Шоу та колишній прем’єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Сталіна, московський кореспондент газети «Нью-Йорк Таймс» Уолте Дуранті неодноразово всвоїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах допускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн. чоловік0. «За глибину, об’єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів х СРСР у 1932 р. Дуранті нагородили Пулітцерівською премією.

 

Хоч західні уряди й знали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до викладеної в одному документі Британського міністерства закордонних справ: «Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії, аналогічної тій, що з’явилася в пресі… Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним».

 

До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в питання про голод. Як зауважив Р. Конквест, «Ганебним було не те, що вони виправдовували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали подивитися фактам в обличчя».

 

Не обійшов стороною голод і наше село. На території села Новоохтирка мешкає близько 20 осіб, які пережили голодомор 1932 – 1933 рр. Спроможними дати свідчення виявилось лише шість.

 

Але головне те, що мені вдалося винести з цих спогадів, це той факт що: 1) голод в нашому селі був, але масового мору не спостерігалося; 2) всі діти шкільного віку були розподілені і закріплені за трьома виробничими  бригадами. З’явилась велика кількість людей йдучих течією через село у пошуках їжі. В надії обміняти промислові товари на харчі. Голодомор був неочікуваним.

 

Зі спогадів Максимової Полини Федорівни. Голодомор 32-33 років пам’ятає гарно. В цей час Полина Федорівна була одруженою жінкою, мала дітей, працювала на фермі. Свою розповідь починає з того, що голод був несподіванкою, почався раптово, рік хоч і неврожайний, але нічим особливим не відрізнявся від таких же років. Але восени колгоспники майже нічого не отримували на трудодні, зимувати було нізчим. Полині Федорівні доводилось, рятуючись від смерті, носити з ферми буряк, він і став основою харчування її сім’ї. діти були слабкі, росли дуже повільно, постійно хвораючи. Поліна Федорівна разом з маленькими дітьми збирали біля річки щавель, козельки, квітки кульбаби, з них готували їжу. Доводилось молоти жолуді і замінювати ними муку. Саме страшне, що доводилось чути цій жінці: «Мама, хочу їсти!».

 

Зі спогадів Толстоп’ятенко Олександри Іванівни. Було дуже важко, їли рослинну їжу. Пам’ятає слабких змучених людей, які тяглись через село. У людей було забрано все зерно, навіть з дахів домівок позабирали позаторішнє зерно, пшеницю і кукурудзу.

 

Зі спогадів Ярової Єфросинії Корніївни . І перший і другий голодомор наступили раптово. Обидва були важкими, але голод 32-33 років пережили значно важче. Люди перешли на рослинну їжу. Збирали жабрій, щавель, перетирали до рідини, перемішували з висівками і смажили, годуючи цим в першу чергу дітей. Навіть такої їжі не вистачало. Зерна у селян не було. Його навіть не видали восени на трудодні. Збирали зерно на полях, хоча і дорослі і малі боялися покарання відповідно до Закону про п’ять  колосків. Дітей, яких впіймали на полі, наглядачі били  нагаями, а дорослих мешканців села – заарештовували і ув’язнювали. Коли нарешті з’явився хліб, його можна було з’їсти зовсім мало. Не витримуючи, люди переїдали хліба і вмирали.