Керівник проекту:

Пивоварова Тамара Іванівна,

вчитель історії і правознавства

 

Виконавці:пошуковий загін «Слідопити»

 Золотівської багатопрофільної гімназії

м.Первомайська Луганської області

 

 

Історія людства – це дати. Дати народження і смерті, війн і мирних договорів, перемог і поразок. Та є в нашій історії дати, згадки про які змушують здригнутися і низько схилити голову перед пам’яттю невинних жертв.

 

Такими датами в історії українського народу є голодомори – штучні голодування народу, влаштовані комуністичним режимом. Протягом довгих років ці факти замовчувалися і робився вигляд, ніби нічого не сталося. Та прийшов час розплющити очі і сказати правду. Тому темою свого дослідження ми обрали голодомор 1932 – 1933 років.

 

Чому саме це питання стало темою для дослідження?

 

В історії українського народу радянських часів було три голодування: 1921 – 1922 рр., 1932 – 1933 рр., 1946 – 1947 рр. Найбільш масштабним за розмахом та наслідками був голодомор 1932 – 33 рр. Все далі від нас ті страшні часи, все менше свідків тих подій залишилося, тому ми поставили за мету звернутися до сторінок історії нашого краю, знайти очевидців тих подій, записати їх спогади і донести до сучасників.

Завдання, що вирішувались під час виконання проекту:

1.                   Дослідити причини, що призвели до голодомору 1932 – 1933 років.

2.                   Опрацювати наявну бібліографію з даного питання.

3.                   Знайти свідків голодомору і записати їх спогади.

4.                   Створити «Книгу пам’яті жертв голодомору».

5.                   Порівняти масштаби голодомору на території нашого краю з загальнодержавними і зробити висновки.

Робота розпочалась з опрацювання історичних джерел в шкільній та міській бібліотеках. Потім експедиційний загін вирушив на пошуки свідків подій. Ними стали звичайні мешканці, бабусі та дідусі гімназистів. Всього нами було опитано біля п’ятдесяти мешканців містечок Золоте, Гірське, селища Карбоніт, села Оріхове і записані їх спогади.

 

Вивчаючи монографії та історичні джерела, ми встановили, що причини всіх трьох голодоморів були схожі: засуха, недорід, низький урожай та політика більшовицькогоуряду, спрямована на виконання плану хлібозаготівель будь – якою ціною. Існують певні відмінності у масштабах та наслідках голодоморів.

 

Голодомор 1921 – 1922 років став надбанням громадськості як у Радянській Росії, так і за кордоном. Тому голодуючим була надана допомога американською організацією АРА, комітетом Нансена та іншими міжнародними організаціями. Щоправда, вона була спрямована здебільшого в райони Поволжя, що зазнали найбільших збитків, а про голод в українських землях мало де йшлося взагалі.

 

Небачені масштаби голодомору 1932 – 1933 рр. були зумовлені опором селянства проведенню колективізації. Радянське керівництво шляхом терору та репресій змушувало селян вступати до колгоспів.   Найбільше голод вразив південні та східні області України, де смертність подекуди сягала 18 – 20 % населення (І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України, т. 1. – К.: Видавництво «Генеза», 1993. – С. 148). Різні джерела називають число жертв голодомору від 3 до 10 мільйонів чоловік. Найбільш постраждали господарства заможних селян. Куркульським вважалось господарство, яке мало у своєму користуванні млина, олійню, круподерню , прибуток 300 карбованців на їдця. Саме за рахунок таких селян виконувався любою ціною план хлібозаготівель. За роки колективізації в Україні було розкуркулено і виселено 200 тисяч селянських господарств. У селян забирали не лише зерно, землю і худобу, а й ложки, миски, білизну, подушки, позбавляючи їх засобів до існування.

Хлібозаготівлі досягли апогею у 1932-1933 роках. У селян забирали все. Свавілля не знаю меж. На скарги ніхто не звертав уваги. Україну залишили без хліба.

 

Перші тривожні звістки про голод з'явилися навесні 1931 року, а восени 1932 голод охопив усі райони України. Від недоїдання і фізичного виснаження гинули жителі Житомирщини, Одещини, Вінниччини, Київщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Поділля та Волині. Селяни Харківської області їздили до сусідніх Курської та Воронезької областей за хлібом та порятунком, але на кордоні у них все забирали, позбавляючи всякої надії...

 

Небагато свідків тих подій залишилося, та нам вдалося знайти кількох. Ось що розповідає про ті часи мешканка м. Золоте

Черноус Пелагея Федорівна, 1925 р.н.:

 

 «… Страшні то були часи. Щоб не померти з голоду, ми разом зі старшим братом ходили на поле збирати гнилукартоплю. З липи сушили листя, потім перетирали його на муку і мати пекла млинці. Пізніше батько пішов працювати на цукроварню (десь під Попасною) і приносив додому жмих, що залишався після віджиму буряка, а мати з нього варила їжу. Тим і вижили. А багато людей померло тоді…»

 

Шеремет Любов Микитівна народилась 1941 року, та пам’ятає розповіді матері:

 

« … Восени 1932 забрали у нас все, навіть насіння для городу і те, що пряли. В першу чергу забрали зерно, потім ходили по двору, нишпорили по хаті, перевертали все, шукали, чи часом чогось не приховали. Кожен день приходили цілими бригадами і тикали скрізь залізними штиками…»

 

Хлібозаготівлі подовжувалися навіть у першій декаді лютого 1933 року, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства.

 

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи міжз’їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елемента – даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду чутки у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.

 

На щастя, нашому експедиційному загону не повідомили про жоден випадок канібалізму. Та число жертв голодомору . вражає.

 

Чи можна було уникнути голоду? Так, можна. Для цього потрібно було під час засухи підтримати селян, а не проводити конфіскаторську, репресивну політику щодо них. Але цього не зробили. Факти голодомору довго замовчувались владою, та часвсе розставив на свої місця.

Яких висновків ми дійшли під час виконання проекту, дослідивши питання голодомору і зібравши свідчення очевидців тих подій?

 

1. По-перше, явище голодомору у нашій місцевості не підлягає сумніву.

 

2. По-друге, причинами голодомору стали засуха та неврожай, а також політика сталінського керівництва, спрямована на виконання плану хлібозаготівель будь-якою ціною, ненадання селянам своєчасної допомоги.

 

3. По-третє, масштаби голоду в нашій місцевості були меншими, ніж в інших регіонах, через специфіку шахтарських населених пунктів, які за своєю природою були селянськими, заснованими на натуральному господарстві, а за адміністративним статусом – містечками та селищами міського типу з більш-менш розвиненою промисловістю. Тому жителі тут працювали на державних підприємствах і отримували за працю хліб.

 

І на завершення хотілося б висловити власне ставлення до результатів нашої експедиційної роботи. Дуже важко і боляче було слухати розповіді очевидців, які згадували події шістдесятип’ятирічної давнини зі сльозами на очах. І хоч більшість з них були тоді ще зовсім малими, перші дитячі враження назавжди закарбувалися в їх пам’яті. І не зітруться вже ніколи. Вони можуть не пам’ятати того, що було з ними тиждень тому, а про голодне дитинство розповідають так, ніби це було вчора. Нам не дуже вірилося в те, що все це сталося з нашими рідними, сусідами, знайомими. Проводячи цю роботу, кожен член експедиційного загону відчув те, що в історії називають «зв’язком поколінь» . І ми горді тим, що стали причетними до створення історії рідного краю.

 

 

1. С. В. Кульчицький “Трагедія голоду 1933” ; т-во “Знання” ;К. 1989;

2. С. В. Кульчицький, М. Котляр; “Довідник з історії України”; видавництво “Україна” ; К. 1996

3. І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України, т. 1. – К.: Видавництво «Генеза», 1993.

 

 

«… Страшні то були часи. Щоб не померти з голоду, ми разом зі старшим братом ходили на поле збирати гнилу картоплю. З липи сушили листя, потім перетирали його на муку і мати пекла млинці. Та голод брав верх над людьми, вони їли все підряд, ловили бездомних кішок та собак.

 

… Пізніше батько пішов працювати на цукроварню (десь під Попасною) і приносив додому жмих, що залишався після віджиму буряка, а мати з нього варила їжу. Тим і вижили. А багато людей померло тоді…»

 

 

« …Народилася я у 1941 році, та про голод 1932-33 розповідала мені мати…

 

Восени 1932 забрали у нас все, навіть насіння для городу і те, що пряли. В першу чергу забрали зерно, потім ходили по двору, нишпорили по хаті, перевертали все, шукали, чи часом чогось не приховали. Кожен день приходили цілими бригадами і тикали скрізь залізними штиками. Одного разу мати навіть побилась з одним із загону, який забрав у них останню муку.

 

…Батько хворий пішов сторожувати у сад, а мати і бабуся пололи капусту у колгоспі. Над ними стояв солдат, і давав відпочити п’ять хвилин за годину роботи. Жінки, котрі здоровіші, відпочивають, а мати бабині рядки підгонить. А хто норму не виконав, тому в обід хліба менше дають. Важкі то були часи, та вижили мої батько, мати і сестра.

 

А потім народилась я. почалась війна батько пішов на фронт, та й не повернувся, а мати залишилась з п’ятьма дочками.

 

…За рік по війні знову почався голод. Було мені тоді шість років, та змушена я була вставати разом із сонцем і йти в найми до багатих людей. За день давали мені склянку молока та шматочок хліба. Сама я не з’їдала, а несла додому і ділилась з меншою сестрою. Мати і старші сестри працювали на свинарнику.

 

Нам дуже хотілось ходити до школи, та не було навіть одежини, щоб вдіти…»

 

 

« Цю історію розповіла моїй бабусі , Глуховій Марії Олександрівні, її мати, Мичак Марія Григорівна, а бабуся переказала мені, як вони пережили голод 1933 року. 

 

« … Сім’я була у нас велика: батько, мати і дев’ятеро дітей. Старші діти допомагали батькам, чим могли: працювали в полі, доглядали менших братиків і сестричок. Я була в сім’ї найстаршою, у 1930 році вийшла заміж, народила двох діточок…

 

 Настав страшний 1933 рік. Сім’ю нашу вигнали з хати, все, що було, забрали: хліб, продукти, речі. Менших братика і сестричку я забрала до себе, а інші поїхали на шахту до міста Кадіївки (нині Стаханов). Чоловік мій теж поїхав, і залишилась я сама з малими дітьми.

 

Їсти було нічого, братик, сестричка і мої двоє діток опухли з голоду і померли. Я написала листа чоловікові, він приїхав і забрав мене до Кадіївки. Там я прийшла до тями, трохи відгодувалась, а згодом народила доньку – Марію…»

 

 

«… У нашому селі великого голоду не було. Люди ходили в Росію міняли одяг на продукти. Працювали у колгоспі «Червоний сніп», який потім передали радгоспу Гірському. Я працювала бухгалтером. У колгоспі давали пайку. Їли траву. Із кукурудзи, трави та кропиви робили млинці, які називали «метерженики». Так і вижили, хоч і важко було дуже. У нашому селі, принаймні, ніхто не вмер з голоду…»

 

 

« Родом я з донських козаків. Народився у Сибіру, там пройшло моє дитинство. Жили ми непогано, було у мого діда і батька три кобили, три корови, вівці, поросята. Аж поки не почали створювати колгоспи. Здали все в колгосп, і залишились ні з чим.

 

1929 рік видався неврожайним. Голод почався у Сибіру. Батько мій був комісаром загону по виявленню колчаківських банд, тому за ним почали слідкувати бандити, жити стало небезпечно, і наша сім’я на початку 1930 року виїхала до Сталінграду.

 

Жили ми у великому бараку на 30 сімей, який називався гуртожитком.

 

Батько працював на тракторному заводі. Ми, діти, ходили до їдальні, видовбували з снігу мерзле картоплиння, мати з нього потім варила їсти.

 

Навесні 1931 року вийшов урядовий указ про паспортизацію. Кожен за місцем народження повинен був отримати паспорт. Наша сім’я змушена була збиратись знову до Сибіру за паспортами. Навесні 1932 року ми вирушили в путь. Дорогою батько захворів. Давали себе знати старі рани (він воював у Першій світовій війні, був під Іпром у 1915 році, коли німці вперше застосували газову атаку). Ми (я, дві сестри і брат) у якомусь місті (назви вже не пам’ятаю) пішли на базар щось продати і купити поїсти. Було мені тоді дев’ять років. Пам’ятаю, на вулицях лежали люди. Я не розумів, чому вони лежать, думав, що сплять. Спитав у бабусі, що плакала, і вона відповіла, що вони вмерли з голоду. Їх грузили на підводи і кудись везли.

 

Два тижні батько пролежав у лікарні, потім зустрів старого товариша, що запросив його з собою на Донбас. Так ми потрапили до міста Гірське.

 

Тут був розпал голодного 1932 року. Батько влаштувався працювати в пожежну охорону. Ми, дітлахи, збирали на полі у колгоспі колоски, хоч часто нам за це перепадало від об’їждчиків. Так ми пережили і 1933 рік.

 

Потім була війна, яку я, хлопчисько, що тільки закінчив школу, пройшов з-під Сталінграду через всю Україну, звільняв Угорщину, Австрію».

 

 

 

«…Багато довелося мені пережити: і революцію, і громадянську війну, коли йшов брат на брата, і голодомор, і Велику Вітчизняну…

 

Та найжахливіші спогади залишились від голоду 1932-1933 років. Їсти зовсім не було чого. Усі продукти, що були у населення, забирала радянська влада. Тому їсти доводилось лободу, щоб не померти з голоду. Собак, кішок, голубів на вулицях не було – усіх поїли. Діти бігали в поле, ловили ховрашків…

 

…Того страшного року помер мій синок Іванко…»

 

 

«… Сумні і голодні то були часи, та люди використовували всі засоби, щоб вижити. Дуже допомагав колгосп, великим підспілям були городи і присадибні ділянки, багато людей пішло працювати на шахту. Люди ходили кожен день на поле збирати колоски. Багато збирати не дозволяли, лише по чашечці. Їли різні трави, птахів, тварин. Так і пережили голод, померлих у селі майже не було…»

 

«…Важко було, не приведи Боже, особливо у 1933 році. Їсти не було нічого. Було, зварить мамка відерний чавун, кине туди скляночку крупи кукурудзяної, і все… Не було ні картоплі, нічого. Сядемо їсти, їмо-їмо, животи вже тріщать від води, а їсти все хочеться…

 

У колгоспі поля садили. Як тільки починала колоситись пшениця, ми збирались і вночі таємно ходили на поле стригти колоски. Одного разу пішли ми з братом Миколою і дівчиною, що жила у нас на квартирі, Алою, збирати колоски. Поле було за Іванівкою кілометрів за чотири, де зараз поворот на Тошківку. Залізли у пшеницю аж усередину, щоб не побачив об’їждчик. Бо колоски збирати не дозволяли, навіть після того, як збирали врожай. Якщо хтось попадався, то били сильно, могли забити навіть до смерті, і ніхто за це не відповідав…

 

Стригли ми колоски і складали до невеличких полотняних сумок, що висіли на боку. Раптом я почула цокіт копит. Це був об’їждчик. Ми кинулись тікати. Бігли через кладовище, на яке навіть вдень боялись ступити ногою…»

 

«…Народилась я у Астраханській області, Володарському районі, селі Цвітному. Жилося дуже важко, і батьки виїхали до Золотого. Мені було 8 років у 1933, але я не ходила до школи, бо треба було допомагати батькам у колгоспі. Люди помирали просто по дорозі з роботи додому. Взимку їх навіть ніхто не хоронив, засипало снігом. А весною піонери та комсомольці збирали їх та ховали у братських могилах.