„Сьогодні ми будемо говорити про роман Василя Барки, представника української діаспори в США, написаний 1958-1961 рр. Автор розкриває одну з найстрашніших сторінок в історії українського народу – розповідає про великий голодомор 1933р., що його він і сам пережив. Письменник створює символічний образ Жовтого князя, демона зла, який несе з собою руйнацію і спустошення, сіє муку й смерть серед людей”, - так розпочала заняття з української літератури наш викладач Євсюкова Ольга Іллівна.

 

Гортаємо сторінки роману, знаходимо жахливі назви місяців...

 

Грудень - трупень

Січень – могилень

Вересень – розбоїнь

Жовтень – худень

Листопад – пухлень

Лютий – людоїдень

Березень – пустирень

Квітень – чумень

 

Чи є ще на планеті народ, який знає таке страхіття!

 

У своїй передмові до книги автор розкриває ідею створення роману, причини, що зумовили його виникнення.

 

 „Для сюжету в романі „Жовтий князь” основа складалося з постійно збираних подробиць протягом четвертини віку: від часу самого лихоліття і до початку оформлення тексту в 1958 році ,”- зазначає автор.

 

Про голокост - штучний голодомор, влаштований українському народові більшовицькою Росією у 1932-1933рр., я вперше почула ще у дошкільному віці від бабусі Кулигіної Надії Іванівни , 1936 року народження.

Розуміння всеукраїнського масштабу трагедії, свідомо спланованої силами, ворожими українському народові, прийшло пізніше.

 

У багатьох селян ще в1931р. вилучили усе зерно. Узимку 1931-1932 рр. голод стукав у селянські хати...

 

Зачитує спогади свого дідуся Шуліки Федора Семеновича, 1914року народження, студент групи 1БО-26 Вакуленко Іван:

 

"Село Вокодаєве, Новоайдарщина... Зима 1932 року почалася рано, стійкі морози і великі снігопади створювали важкі умови для селян. Не вистачало продуктів харчування... Колгосп був повністю відрізаний від райцентру, продовольчих запасів для надання допомоги населенню в господарстві не було.

 

До багатьох родин „навідався” голод. Багато хто залишав свої домівки і виїжджав у міста Донбасу... Але не всім це вдавалося. Всіх, хто намагався протестувати чи висловити свою думку, загрожували виключити з партії чи арештувати".

 

Наприкінці зими 1933 року голод в Україні лютував. Як свідчать документи, люди в селах їли мишей, щурів, горобців, траву, борошно із кісток, кору дерев. За рік в Україні вимерло 10 мільйонів людей, а навесні 1933 року відмічено багато випадків людоїдства.

 

Села ставали безлюдними. У живих не було сил ховати померлих. У деяких населених пунктах над сільрадами вивішували чорні прапори: це значило, що мешканців тут вже нема. А в цей час на сусідніх залізничних станціях в елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба...

 

"Мій прадід, Дігтяр Іван Митрофанович, 1914 р. н. розповідав, що під вікнами хат йшли опухлі з голоду біженці, іноді з дітьми, вони падали й помирали на дорогах. Діти були страшні: на висохлих ніжках, величезні животи. Їх іноді підкидали до чужих хат, сподіваючись на диво, що вони можуть врятуватися. Напівживі від голоду жебраки з возиками, на яких тягли дітей і пожитки, були типовою картиною в українському селі протягом 1932-1936 рр."( Чубова Анна, гр. 1БО-26).

 

Згадує Старостенко Григорій Іларіонович - Красноармійський район Донецької області:

 

...За 5 кілометрів від нас була шахта №19, там тоді вугілля до стволу возили кіньми. Коли котрусь коняку вбивало обвалом чи калічило, її вивозили на кар'єр і обливали карболкою. Як же воно тяжко пахло! На шахті люди знали, що гине коняка, і один знайомий давав знати нашому батькові. От ми йшли до кар'єру всі: батько, мама і ми - і чекали, поки привезуть коняку. Коли фельдшер з міліціонером зроблять своє діло і від'їдуть, ми й інші люди виходили із засідки. Що ж там робилося, страшно згадати! Хто що урве, то його щастя. Батько біля тієї здохлятини нам подає шматки, ми в мішок і додому. Вдома їх довго вимочували, а потім солили в діжечці. І так вижили...

 

Читаємо далі роман "Жовтий князь" :

 

"Жінка розуміє, що прийшла за останнім, і скрикує, бо вже все забрано, як і землю. Розпорядчик лютує, називає їх підкуркульниками, хоч вони бідні й не дотяглися навіть до середняків. Він грозить, що покаже, як дійсно буває забрано".

 

"А на подвір'ї Катранників бригада вганяє в землю щупи, копає лопатами, розхитує кожен стовпчик, дошукуючись захованого зерна чи чогось їстівного. В хижі все перевернули, забрали навіть квасолю, що була залишена на насіння, хліб зі столу, бурячки червоні з діжки".

 

У романі реалістично зображено нещастя в сім`ї селянина, його страдницького побуту в холодній хаті; розпачливі пошуки хліба...

 

Гине селянська родина, загибає українське село.

 

Моя одногрупниця Кириченко Ксенія зачитує спогади свідка голодомору 1932-1933 рр. Неліпи Онисії Андріївни – Городищенський район на Черкащині:

 

"У тридцять третьому було стільки горя, що й на воловій шкурі не спишеш... У Серафима Горідька було троє хлопців. Малий збігав до Литвинки, по сусідству, Вона йому вряди-годи молочка давала, Та ось раз пішов, а додому нема! Кинулись до неї. Питають – вона зам’ялась, язик заплітається. Почали шукати – в казані тільки нігтики плавають..."

 

Нанизується епізод за епізодом. Перегукуються живі свідки та персонажі роману.

 

„Ось комісія під’їжджає до чергової хати. Виходить опухлий хазяїн з дітьми, у яких пообдувалися животи. Жінка лежить мертва у сінях. Обшукувачі хотіли ввійти у хату, але, побачивши живі примари, відсохнулися і вибігли з двору.”

 

„У місті – скрізь черги, Під парканами мертві. У магазині „Торгсін” (торгівля з іноземцями) всього повно. Тільки де ті іноземці? Навкруги лише бідні своєземці пухнуть з голоду. Люди несли сюди свої коштовності – у кого що збереглося – золоті серги, персні, царські червінці, столові прибори зі срібла. У кого цього не було, того грубо й швидко виштовхували, як тварину.”

 

Мільйон українців пройшли жорстокий шлях на Голгофу голодної смерті. Селяни не усвідомлювали, що здійснюється страхітливий план винищення українства, але це зуміли деякі політики, дипломати.

 

Консул королівського посольства Італії в Москві Граденіго доповідав 31 травня 1933р. про голод в Україні, стверджуючи, що цей голодомор "уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції...", ...сучасне нещастя спричинять  колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У дуже близькій майбутності на можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані тим самим про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм.

 

Неможливо сьогодні назвати бодай приблизну цифру заарештованих , фізично знищених і насильно вилучених з культурного, наукового, громадського і політичного життя України. Та найбільші втрати понесло селянство (5 млн. за свідченнями Роберта Конквеста ( книга "Жнива скорботи"), а в інших джерелах - до 10 мільйонів).

 

Урожай 1933 року видався невиданий: ніби казковий. Важкі колоски ждали женців. Але їх не було, бо народ повимирав. Не допомогли й прислані із заводів і фабрик. Коли зерно почало дозрівати, шукачів ставало все більше, а напади сторожі - все лютіші. Спійманим давали 10 років таборів. Так і догнивав урожай на пні аж до Різдва.

 

В аудиторії запановує глибока тиша. Про що думають мої ровесниці? Що відбувається в їхніх душах? Постають картини, одна жахливіша іншої. Ми в далекому , страхітливому тридцять третьому...

А за вікном буяє, вирує життя! Не дай, Боже, цьому повторитися! Лунають рядки, як акорди, роману "Жовтий князь":"... земля, як жива, прокидається і ніби заглядає в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена світлою вогкістю, дихає м'яко і з ясним смутком, навіть з незвичайною зворушливістю, обіцяючи врожай, - після злигоднів викинеться добрий колосок ...".

 

Воскресає людська пам'ять. Запалено поминальну свічку...

 

Україна з "чужого" минулого йде у своє Майбутнє...