Голод 1932-1933рр.став для українців тим, чим був голок ост для євреїв і різанина 1915р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить до сьогодні. Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: „Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932р: перевищував 1931 рік „

 

Не звільняється пам’ять,

Я зітхну... Запалю обгорілу свічу

Помічаю: не замки – твердині, не храми -

Скам’янілий чорнозем-

потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори надійшли

Придивляюсь: „Вкраїна, двадцяте століття”.

І не рік, а криваве клеймо:

„Тридцять три”.

 

Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій, як голодомор 1932-1933 років. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років ХХ століття, не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Підґрунтя голодомору було закладено 1927 року. Саме тоді радянське керівництво знову звернулося до практики примусових заготівель сільськогосподарської продукції. Так, хлібозаготівельна криза 1927-1928рр. Перероблювалось екстраординарним засобами: з допомогою обшуків, величезних штрафів, розпродажу майна неплатників податків і боржників хлібозаготівель, депортації найнепокірніших у віддалені регіони країни. Усі ці акції з арсеналу „воєнного комунізму” проводилися місцевими органами влади під суровим наглядом ДПУ. Лише на Дніпропетровщині під час хлібозаготівель 1928 року було віддано під суд 1200 громадян, а понад 3 тисяч сімей виселено. Опора на незаможників, стимулювання владою їхньої боротьби з рештою селянства породжували зловживання, почуття безкарності. Тільки впродовж 1928р. було арештовано 33 ти. Куркулів. Листопадовий пленум ЦК ВКП 1929р. прийняв резалюцію про початок колективізації рішучими методами. На пленумі було підкреслено: Україна повинна протягом дуже короткого періоду показати приклад організації великомасштабного колективного сільського господарства”.

 

Голод, який поширювався протягом 1932р, набув найстрашнішої сили на початку 1933 року. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п’яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1.7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з номенклатурних кухонь. Наймоторніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства.

 

І в радянські часи знаходились небайдужі люди, які намагалися сказати правду та привернути увагу громад кості. Письменника Василя Барку дуже тривожило, що радянська влада змушувала українців забути і не згадувати про страшний 33-й. Він і сам був свідком тих подій, коли приїхав до брата на Полтавщину; спостерігав голод на Кубані. Пізніше, за кордоном зустрічав багатьох очевидців, які розповідали йому про страшні події.

 

Основою для роману „жовтий князь” послужили спогади одного земляка, який описав долю близької йому родини. Письменник дав цій родині прізвище Кат ранників, але все, що судилось уявою письменника пережити цій родині, він бачив на власні очі, пережив сам. Бачив він, як гниють під дощем гори зерна, як божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, як німотно мовчать хати. Часом доходить до абсурдності – забирають навіть крупи для каші немовлям, витрушуючи їх з колисок. Ці немовлята першими стануть жертвами „жовтого князя”. Чорною, буряною хмарою провисла над селом кампанія викачування хліба. Посивіла, затьмаривши людям сонце, та й покотилася далі Україною. А тут залишилася руїна, перша кров, смерть, бо непокірних відразу ж карали. А в душах більшості – таке саме спустошення, як і по дворах, страх перед невідомістю: як тепер вижити?

 

Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору – від 3.5 до 5 млн. Чоловік, є й інші дані – 8-9 млн.чоловік.

 

Як указують Р.Консвест і Б.Кравченко, врожай 1932р. лише на 12 % був меншим середнього показника 1926-1930рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики і попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932р. на 44%. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним.

 

Через відсутність відповідних засобів транспорту велика кількість заготовленного збіжжя або псувалося, або ж його знищували щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше. Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню кількість тракторів, щоб компенсувати настачу коней і волів. Та виробництво тракторів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були вже поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; до 1932р. площа посівів на Україні зменшилася на одну п’ту. Наче цього було мало, у 1931р. Південь України охопила посуха.

 

Усі ці чинники призводили до неповинного погіршення становища. Але вирішальним із них була безжальна політика зерно заготівель. Нагально потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на скрутні умови, нав’язувати селянам великі плани заготівель. Експропріювали навіть насінне зерно, необхідне для сівби наступного року. Попри всі ці заходи під кінець 1932р. вдалося зібрати лише 70% запланованого. Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідомості.

 

У 1933р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зерно заготівель із гордістю заявляв: ”Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди”.

 

Наслідки голодомору не обмежуються демографічними втратами населення. Дослідники намагаються з’ясувати економічні, політичні, морально-етичні й соціально-психологічні наслідки жахливої трагедії ХХ ст.. колективізація і голод започаткували „розселянювання” України. Цей процес має не лише кількісні, тобто соціально-демографічні показники, а й соціально-побутові. Від голоду загинули цілі покоління, а відтак було загублено історичну пам’ять нації, оскільки повмирали батьки, що не встигли передати досвіду від свого діда-прадіда.

 

А тому наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять про всіх невинно закатованих, пам’ять про тих, хто не дожив, пам’ять про тих, хто недолюбив, пам’ять про живи і ненароджених. Ніхто не має права про це забути.