Науково-дослідницька робота

вчителя історії Краснодонської

міської  гімназії

 

 

 

Понад півстоліття трагедія 1933 року перебувала поза увагою істориків. Настав час звернутися до цієї раніше забороненої теми. Правда про голод, якою б вона не була страхітливою, потрібна не лише тим, хто пережив його, а й молодому поколінню  людей.

Про голод 1933 року у світі знали давно. Література на цю тему налічує сотні назв. Переконливої відповіді на питання про першопричини голоду не дається. Перелічуються різні фактори: дезорганізація виробництва, непосильні для селян хлібозаготівлі, надмірний хлібний експорт, небажання кол­госпників працювати в громадському господарстві, конфіс­кація властями продовольчих запасів у відповідь на цей саботаж. Проте неясно, якою мірою кожний з них вплинув на економічну катастрофу, яка сталася 1932 року і виклика­ла голод з мільйонними жертвами. Власне кажучи, голод навіть не розглядається, як результат економічних прорахунків. Організований голод-геноцид, спрямова­ний своїм вістрям проти українського народу як етносу. І останнє зауваження: аби зрозуміти, що трагедія голоду була результатом тодішнього політичного курсу, наслідком підміни ленінізму сталінізмом у перетвореннях у сільському господарстві, треба відкинути стереотипні уявлення про економічну політику і проаналізувати її, починаючи з пер­ших років Радянської влади.

 

Наприкінці серпня 1917 р. В. І. Ле­нін висловився за те, щоб партія пішла на поступки дрібно­буржуазному селу і задовольнила його вимогу про соціалі­зацію, тобто оголошення державних, поміщицьких, селян­ських та інших земель всенародним надбанням, їх безвід­платне відчуження і перехід у користування всіх трудящих на зрівняльній основі.  Склалася нова соціально-класова структура села. В. І. Ленін так коментував результати аграр­ної революції: «Селянство стало далеко більш середнім, ніж раніше, суперечності згладились, земля поділена в корис­тування далеко більш зрівняльне, куркуль підрізаний і в значній частині експропрійований — у Росії більше, ніж на Україні, в Сибіру менше».[1]

 

Соціалістичне будівництво у перші роки Радянської вла­ди здійснювалося на воєнно-комуністичних засадах. Система воєнного комунізму передбачала продуктообмін між міс­том і селом при забороні торгівлі, націоналізацію всієї про­мисловості, включаючи дрібну, встановлення практики замовлень-нарядів на державних підприємствах при макси­мальній централізації управління промисловістю, поступове згортання грошового обігу. Виникнення воєнно-комуністичної практики та ідеології пов'язувалося не лише з прогалинами в марксистській теорії на початковій стадії її розвитку, коли соціалізм по суті був лише доктриною, не підтвердженою життям, а й з необхідністю вистояти у складних умовах розгортання громадянської війни та воєн­ної інтервенції. Зокрема, у грудні 1920 р. з'явилися декрети про без­платність розподілюваних по картках продуктів, а також поштово-телеграфних і телефонних послуг. З початку 1921 р. безплатним стало користування житлом, водопрово­дом, каналізацією, газом та електрикою. Припинилося стяг­нення грошових податків. Радянський уряд прагнув налагодити «державну органі­зацію розподілу продуктів замість приватної торгівлі, тобто державну заготівлю і доставку хліба в міста, промисло­вих продуктів на село». [2]

 

В умовах роз­рухи у промисловості обмін між містом і селом набув фор­ми продовольчої розкладки, коли всі товарні лишки заби­рали у селян майже безкоштовно. Селянські маси реагували на продрозкладку скороченням обсягу вироблюваної продукції. І тоді, щоб запобігти цьому, VIII з'їзд Рад у грудні 1920 р. висловився за встановлення кожному селянському господарству обов'язкових завдань по засіву.  Коли переважна більшість поміщицьких маєтків була поділе­на між селянами, в організації колгоспів («різних форм това­риств дрібних землеробів») Ленін побачив єдино можливий шлях переходу від землеробства дрібного, товарного до землеробства великого, нетоварного— комуністичного. [2]

 

Життя показало, що селяни не мирилися з продрозкладкою, забороною торгівлі, директивним плануван­ням посівних площ. У хлібовиробничих ра­йонах виник і поширився політичний бандитизм. Зростання продовольчих труднощів поглибило господарську розруху. Продрозкладка, як відзначав В. І. Ленін, «стала основною причиною глибокої економічної і політичної кризи, на яку ми наткнулися весною 1921 року». [3]

 

Рішення про заміну продрозкладки податком було прин­циповим кроком на шляху впровадження економічної полі­тики, яка суперечила марксистській теорії, але відповідала реальностям життя. У робо­ті «Про продовольчий податок», написаній 21 січня 1921 р., Володимир Ілліч зауважує, що кооперація, як форма тор­гівлі, вигідніша і корисніша, ніж приватна торгівля, тому що вона полегшує об'єднання, організацію мільйонів на­селення, а ця обставина, в свою чергу, є гігантський плюс з точки зору дальшого переходу від державного капіталіз­му до соціалізму. [4] У промові Володимира Ілліча на Всеросійській продо­вольчій нараді 16 червня 1921 р. вперше з'являється термін «нова економічна політика». Ленін визнав, що товарообмінні операції перетво­рилися у звичайну купівлю-продажу, торгівлю, а ринок зор­ганізувався у межах всієї країни. Виходячи з цього, він закликав господарників пристосуватися до ринку. Йшлося, насамперед, про зміцнення грошового обігу, організацію державної торгівлі, переведення націоналізованої промис­ловості на комерційний, або господарський розрахунок. [5]

 

На початку січня 1923 р. стаття «Про кооперацію» починалася з найважливішої тези: у непі Радянська влада зробила поступку селянину як торговцю; саме з цього ви­пливає гігантське значення кооперації. Саме в коопера­ції, заявив Ілліч, знайдено міру поєднання приватного інте­ресу з інтересами держави, міру підпорядкування приват­ного інтересу загальним інтересам, яка раніше була каме­нем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів. Звідси випливав висновок першорядного значення: в умовах дик­татури пролетаріату просте зростання кооперації тотожнє зростанню соціалізму. «А лад цивілізованих кооператорів,— уточнював Ілліч,— при  суспільній власності на засоби вироб­ництва, при класовій перемозі пролетаріату над буржуа­зією— це є лад соціалізму». [6]

 

Впроваджена В. І. Леніним нова економічна політика явище складне. В її основі  заміна продрозкладки подат­ком, дозвіл вільного продажу селянами товарних лишків, допущення в економіку приватного капіталу. У практичній ді­яльності Радянського уряду з 1921 р. було взято курс на відмову від воєнно-комуністичних методів управління під­приємствами, на заміну їх методами економічними, госп­розрахунковими. Яскравим прикладом зростаючого в народному госпо­дарстві впливу адміністративного начала служить зовні непо­мітна трансформація ленінського плану кооперування на­селення.

 

У травні 1922 р. В. І. Ленін запросив на посаду заступни­ка наркома фінансів відомого йому з часів підпілля здібно­го господарника М. К. Владимирова, який працював нарко­мом продовольства України». Перед ним ставилося конкрет­не завдання зупинити інфляцію і здійснити грошову реформу. У жовтні 1922 р. в обігу з'явилися забезпечені золотом банківські білети 10-карбованцевої вартості, які через червоний колір купюри стали зватися червінцями. У 1924 р. знецінений «держзнак» вилу­чили з обігу, грошова реформа завершилася, перші партії червінців з'явилися на зарубіжних валютних ринках. У 1926-1928 рр. було здійснено заходи, що означали в сумі встановлення валют­ної монополії. Перетворення червоного карбованця у внутрішню валюту дало можливість покрива­ти фінансові прориви найпростішим шляхом за рахунок паперово-грошової емісії. Проте ні горілчана монополія, ні емісія не могли бути головним джерелом доходу бюджету. Ця роль завжди належала сільському господарству. Випробували й відповідний механізм вилучення селянських коштів. На липневому (1928 р.) Плену­мі ЦК ВКП(б) щодо ролі селянства в нагромадженні коштів для індустріалізацій, Сталін сказав: «Воно сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості це, по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти це, по-друге. Це є додатковий податок на селянство в інтересах піднесення індустрії, яка обслуговує всю країну, в тому числі селянство». [7]

 

З приводу розриву в цінах, або, як тоді казали, розхилу «ножиць цін», у колективному керівництві партії розгоріли­ся дискусії. Л. Д. Троцький, Л.Б. Каменєв і Є. Г. Зінов'єв вважали, що з селян треба брати багато, аби забезпечити максимальні темпи розгортання промисловості («надіндустріалізація»). Й. В. Сталін стояв за помірний розхил «ножиць». Інші члени колективного керівництва, що склалося у 1923 році (М. І. Бухарін, О. І. Риков і М. П. Томський), схилялися до введення «відновлювальних» цін, які цілкови­то повертали селянам витрати на виробництво хліба. У кін­цевому підсумку група Бухаріна підтримала центристську позицію Сталіна. У резолюції XV з'їзду ВКП(б) «Про дирек­тива по складанню п'ятирічного плану народного господарства» відзначалося, що відмова від залучення селянських коштів до будівництва індустрії означала б уповільнення темпу розвитку і порушення рівноваги на шкоду індустріалі­зації країни. [8]

 

Справа в тому, що п'ятирічка ще у формі директив XV з'їзду ВКП(б) мала фундаментальний недолік: «ножиці цін». Селяни не давали на це згоди і взимку 1927—1928 ро­ків практично припинили підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза. В постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву», яку розробляли апа­ратним шляхом, ставилося завдання ліквідувати куркуля «як клас». Винятково жорстокі нормативні акти по розкуркуленню вводилися в дію взагалі без обговорення. Якщо на партійній конференції дебатувалося питання про те, прий­мати чи ні куркулів до колгоспів, то в цих актах висувалася зовсім інша дилема: висилати чи не висилати розкуркулені селянські сім'ї в райони країни, непридатні для ведення сільського господарства. При цьому куркульськими вважа­лися всі найзаможніші в даному населеному пункті госпо­дарства безвідносно до того, чи мали вони експлуататорські ознаки. А нерідко перед селянином-середняком поставала й інша дилема: або вступати до колгоспу, або виступати противником колгоспу і тому бути розкуркуленим.

 

Як політик Сталін володів «магією слів». Сталін переміг під прапором боротьби за прискорену ін­дустріалізацію країни. Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, він негайно перейшов до авантю­ристичної ліівацької політики «стрибка» в індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального будівництва більше не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозра­хунку промисловість самостійно заробляла порівняно неба­гато. З бюджету важка індустрія країни одержала в 1928/29 р. 512 млн. крб, у 1929/30 - 1395 млн., у 1931—5737 і в 1932 р.— 9078 млн. крб., а всього за п'ятирічку — 16622 міш крб при власних коштах 3371 млн крб. [9]

 

ЦК ВКП(б) у постанові від 5 січня 1930 р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» висунув завдання здійснити суцільну колекти­візацію в артільній формі з перспективою дальшого зрос­тання рівня усуспільнення. Наркомзему СРСР доручалося виробити «примірний Статут сільськогосподарської колгосп­ної артілі, як перехідної до комуни форми колгоспу». Че­рез місяць Наркомзем опублікував примірний Статут, в яко­му не було прямих вказівок на необхідність організовувати присадибне господарство, тому в ході колективізації стали усуспільнювати корів, дрібну худобу й птицю. Подібна прак­тика зустріла найшаленіший опір селянських мас. Сталін відступив, розцінив неувагу до присадибної ділянки як лі­вацький перегин і в статті «Запаморочення від успіхів», опублікованій «Правдой» 2 березня 1930 р., звинуватив у цьому перегині місцеву владу. Поступившись у тому, що торкалося особистого госпо­дарства колгоспника, Сталін узяв реванш на громадському господарстві колгоспу. Ще навесні 1928 р. він замислював­ся, як встановити такий порядок, за якого колгоспи здава­ли б весь товарний хліб «під загрозою позбавлення субси­дій і кредитів з боку держави».[10] Допускалося, що колгоспники можуть вільно розпоряджатися результатами своєї праці і зробити вибір між субсидіями та можливістю продати хліб на рин­ку. У «рік великого перелому» торгівлю хлібом на ринку було заборонено. Обмолочений хліб просто з колгоспних токів почали вивозити на зсипні пункти та елеватори.

 

 

Початок форсо­ваної колективізації збігся з фактичною   забороною   торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу, колективному або ін­дивідуальному господарству. З літа 1930 р. поширилася практика твердих зав­дань щодо здачі всіх «лишків».

 

Поставки товарної продукції державі оголошувалися для колгоспів першою заповіддю. Ціна була заниженою, а через інфляцію незаба­ром стала взагалі символічною. Що ж до обсягів, то тут панувала невизначеність. Держава не вступала у податкові відносини з колгоспами, за яких наперед визначалася част­ка продукції, що підлягала передачі хлібозаготівельним ор­ганам. За винятком насіннєвого, продовольчого і фуражного фондів хліб мав надходити лише державі. В. М. Молотов заявив на Третій Всеукраїнській конференції КП(б)У в лип­ні 1932 року, що головною проблемою є правильна роз­кладка хлібозаготівельного плану. Повернення до непопулярного воєнного комунізму тер­мінологічно маскувалося. Поняття «продрозкладка» замінювалося поширеним терміном «план». Перша колгоспна весна 1930 р. була обіцяючою. Украї­на одержала непоганий урожай. Напередодні жнив зроби­ли орієнтовний підрахунок: 1 355 млн. пудів. На 23,5 млн. чоловік сільського населення треба було утворити продовольчий фонд з розрахунку по 16 пудів на людину  376 млн. пудів. Посівний, фуражний і страховий фонди скла­дали 515 млн. пудів, резервний - 35 млн. Виходячи з цих нескладних підрахунків, хлібозаготівельний план визначив­ся в 430 млн. пудів. Потім його збільшили до 440 млн., 472 млн. і, нарешті, до 490 млн. пудів. До 1 червня 1931 р. заготівлі з урожаю 1930 р. дійшли до 477 млн. пудів проти 310 млн. за попередній сезон. Було здано по 4,7 центнера з гектара - рекордний показник товарності за всі роки Ра­дянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити «стрибок» в індустріалізації. Селян результати першого року суцільної колективізації привели в шоковий стан. Хоч грізне слово «продрозкладка» не вживалося, в колгоспне село повертався напівзабутий побут десятирічної давнини. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготі­вель був мізерний, а заробітки в громадському господарстві  злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розра­ховувати в основному на присадибну ділянку. Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930 р. адміністративний тиск на одноосібників став вважа­тися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально става­ло дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обклада­ли «твердим завданням» та високими податками, тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932 р. на Україні колективізували майже 70 % селянських госпо­дарств з охопленням понад 80 % посівних площ. Колективізація супроводжувалася експропріацією за­можного прошарку селянства і руйнуванням розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого розростання кризових явищ. Найістотні­шим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громад­ського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

 

Економічні результати колгоспів і радгоспів прямо залежали від якості керівництва, планування, організації виробництва, обліку і оплати праці. До початку суцільної колективізації в колгоспах панува­ла «поденщина». Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників у сім'ї. Колгоспцентр СРСР у директиві від 6 червня 1930 р. «Про оцінку і облік праці в колгоспах» висловився за впровадження нової економічної категорії трудодня, який давав змогу враховувати не тільки кількісні, а й якісні результати роботи. У 1932 році переважна більшість колгоспів перейшла до організації праці за трудодня­ми. Проте в самому порядку нарахування їх існувало бага­то недоліків. Один з найсерйозніших - дискримінація праці польових працівників, викликана насамперед бюрократи­зацією управлінської сфери через відсутність справді демо­кратичних норм у примірному Статуті сільськогосподарської артілі. У 1930 і 1931 роках у колгоспах створювалися тимчасові бригади на період сільськогосподарської кампанії. Не­постійний склад бригад і незакріпленість робочої худоби, реманенту, земельних ділянок тягли за собою знеособлення і зрівнялівку.

 

При аналізі причин дезорганізації колгоспного виробни­цтва не можна відкидати неготовності основної маси кол­госпників до колективної праці. Дрібнобуржуазна психоло­гія середнього селянина, який раптово для себе опинився в колгоспі, нерідко виявлялася в низькому рівні дисциплі­ни, безвідповідальному ставленні до усуспільненого майна й худоби, байдужості до всього, що було за межами влас­ної присадибної ділянки. І все ж безуспішність спроб реалі­зувати в масовому масштабі заходи щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів, якії добре себе заре­комендували в передових артілях, пояснювалася, насампе­ред, не особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки. З одного боку, селяни не могли почувати себе господа­рями у власному колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не ставала власністю колективу. З іншо­го боку, вони знали, що колгоспи утворені шляхом об'єд­нання їхніх власних засобів виробництва. Колізія розв'язу­валася просто: колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському господарстві, до її оприбуткуван­ня і вивозу. У 1932 р. крадіжками займалися від 65 до 90 % колгоспників. Крали, щоб забезпечити себе продуктами харчування або щось заробити продажею. На ринку, який існував практич­но нелегально, ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої п'ятирічки зросли в 30 разів. [11]

 

Колгоспники застосовували своєрідну тактику саботажу хлібозаготівель: намагалися приховати при обліку справжні розміри врожаю, залишали зерно в соломі при обмолоті, щоб згодом потайки перемолотити її другий раз для себе. Ці випадки набрали масового характеру. Замість того, щоб покінчити з виробничими відносина­ми, які змушували колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення обрали шлях репресій. ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932 р. прийняли постанову «Про охорону майна державних під­приємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громад­ської (соціалістичної) власності». Відповідно до цього зако­нодавчого акту розкрадання майна колгоспів і кооперати­вів каралося розстрілом, а за пом'якшуючих обставин  позбавленням волі на строк не менше 10 років. 22 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про боротьбу з спекуляцією». Спекуляція каралась ув'язненням в концтаборі на строк від 5 до 10 ро­ків без права застосування амністії. Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського господарства повною мірою виявився 1931 р., коли в колгоспи об'єдналася більшість сільського населення України. Однак дезорганізація і деградація громадського виробництва колгоспів не позначилася на поставках держави: їх стягували залізною рукою. Зате рівень життя колгоспни­ків, який залежав від «залишкового» принципу оплати праці, катастрофічно зни­жувався. Уже в перші місяці 1932 р. в багатьох сільських районах вичерпалися запаси продовольства, насамперед хліба. Над колгоспниками зависла загроза голоду.

 

Справді, в сільському господарстві України спостерігав­ся катастрофічний стан. Посівна кампанія затяглася до кінця червня і все ж недосіяли понад 2 млн. гектарів, відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадник бур'янів. Через те, що просапних культур не обробляли, частина посівів загинула.

 

На Третій конференції КП(б)У доповідач і промовці вка­зували на те, що в ході хлібозаготівель 1931 р. на керівні кадри районів і сіл здійснювався величезний адміністратив­ний тиск. А самі плани були нестабільні. Нерідко з колгоспів, які перевиконали свої зобо­в'язання, вивозився насіннєвий фонд для виконання зустріч­них планів. Основна вада заготівель в резолюції конферен­ції характеризувалася чітко: «План хлібозаготівель розвер­стано на райони і колгоспи і проводили його не організо­ваним порядком, а за «принципом» зрівнялівки, проводили механічно, незважаючи на стан кожного окремого району, кожного окремого колгоспу». Єдиним для 1932 року нововведенням у взаємостосунках між містом і селом був дозвіл торгівлі для колгоспів, кол­госпників та одноосібників за цінами вільного ринку. Дозвіл колгоспної торгівлі за ці­нами, які складалися на основі попиту і пропонування, озна­чав легалізацію вільного ринку. Отже, зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом була офіційно визнана неспро­можною. Проте на поточну ситуацію постанова не вплинула. Адже торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933 р.

 

Сталін сліпо вірив у дієвість обов'язкових постанов, не­залежно від того, чи відповідають вони реальним інтересам і відносинам. Він думав, що проблему жнив 1932 р. можна розв'язати прийняттям закону, в якому були б передбачені заходи проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 5 липня 1932 р. «Про збиральну кампанію 1932 р.» висувалася вимога запроваджувати скиртування: своєчасно скошений і заскиртований хліб міг тривалий час зберігатися в полі. З метою заохочення колгоспни­ків дозволялося вже при обмолоті видавати аван­си в рахунок натуральної частини доходів у обсязі 10-15 % фактично обмолоченого хліба [12]. У 1930 р. селянський сектор здав державі 393 млн., а в 1931- 395 млн. пудів хліба. На такому фоні план у 267 млн. пудів здавався здійсненним. Та не слід забувати, що колгоспне виробництво розхи­тувалося продрозкладкою третій рік. Узагальнені дані про втрати за 1931 р. у масштабі республі­ки було названо на Третій конференції КП(б)У. Як вважали П. П. Любченко і Г. І. Петровський, втрати хліба під час жнив у діапазоні 100—150 млн. пудів. С. В. Косіор називав цифру 120 - 150 млн., О. Г. Шліхтер 150 млн., М. О. Скрипник близько 200 млн. пудів. Будь-яких, навіть приблизних даних про втрати у 1932 р. не існує. У 1932 році втрати врожаю позначилися вже не тільки на життєвому рівні колгоспників. До 1 листопада від селянського сектора України надійшло лише 136 млн. пудів хліба. Це викликало ско­рочення і без того низьких норм видачі продуктів за карт­ками для робітників та службовців. Різко зменшився хліб­ний експорт, що призвело до майже десятикратного збіль­шення дефіциту зовнішньоторговельного балансу порівняно з 1929 р. Зростання короткострокової заборгованості обумовило появу на західних валютних ринках чорної біржі радянських векселів. Прострочення платежів загрожувала непередбаченими наслідками, із поточних рахунків іноді до­водилося розплачуватися валютою, одержаною від прода­жу національних художніх цінностей. Саме тоді з головних музеїв країни назавжди пішли за кордон сотні творів вели­ких художників.

 

Висновки

 

Голод 1933 р. був наслідком спроби здійснювати соціа­лістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Розуміючи що серед частики партійних працівників зберег­лася ностальгія по системі і методах воєнного комунізму, В. І. Ленін попереджав: «Така політика була б дурістю і са­могубством тієї партії, яка спробувала б її.  Дурістю, бо ця політика економічно неможлива; самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминуче краху»[15]. Здавало­ся, Сталін і ті керівники партії, які підтримали його, змогли подолати економічну неможливість і політичну небезпеку курсу на суцільну колективізацію шляхом придушення противників воєнно-комуністичних методів у партії і в селян­ських масах, опір щодо використання всіх форм державно­го примусу, протиставлення різних за майновим станом про­шарків селянства під лозунгом загострення класової бо­ротьби в міру просування до соціалізму. Проте примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка при­звели до глибокої деградації сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодовно обійшлася країні й народові.

 

Список використаних джерел

 

1. Ленін В.І. X з'їзд РКП(б), 8-16 квітня 1921 р. Доповідь про заміну розверстки натуральним податком 15 березня // Повне зібр. творів.-Т. 43.-С. 52.

2. Ленін В. І. Економіка і політика в епоху диктатури пролетаріа­ту // Повне зібр. творів.-Т. 39.-С 257.

3. Ленін В. І. Нова економічна політика і завдання Політосвіт // Повне зібр. творів.-Т. 44.-С. 151.

4. Ленін В. І. Про продовольчий податок // Повне зібр. творів.- Т.43- С. 206-207.

5. Ленін В. І. VII Московська губпартконференція, 29-31 жовтня 1921 р.- Доповідь про нову економічну політику 29 жовтня. // Повне зібр. творів.-Т. 44.- С. 199, 207-208.

6. Ленін   В.   І.   Про   кооперацію   //   Повне   зібр.   творів.- Т.   45.- С. 355.

7. Сталін Й.В. Твори. - Т.11.- С. 157.

8. КПРС в резолюціях…-К., 1980-Т. 4.-С. 32.

9. Кульчицкий С. В. Внутренние ресурсы социалистической индустриализации СССР.-С. 126-127. 

10. Сталін Й. В: Твори.- Т. 11- С. 88.

11. Барсов А. А. Баланс стоимостных обменов между городом и деревней.-М., 1969.- С. 108.

12. Правда.-1932, 6 липня.

13. Бондаренко В. В. Развитие общественного хозяйства колхозов Украины в годы довоенных пятилеток.- К., 1957.- С. 123.

14. Кульчицький С. В. 1933х трагедія голоду.- К.: Т-во «Знання» УРСР, 1989. - C.48.

15. Ленін В. І. Повне зібр. творів.- Т. 43 - С. 203.

16. Афанасьева В.Г., Смирнова Г.Л. Урок дает история. - М.: Полиздат, 1989.

17. Кульчинский С.В., Курнаков Ю.О., Коваль М.В. История Украины. - К., Освита, 1995.

18. Субтельный О. Украина. История. - К.: Лебедь, 1994 г.