Всеукраїнський конкурс науково-пошукових робіт
Робота учениці 11-Б класу
Кіровської міської
багатопрофільної гімназії
Марченко Яни
Знала наша українська земля і добрі часи, панували на ній добро та любов, відчували люди себе щасливими. Але не так уже і багато було таких днів, коли сонце всміхалося у вікно нашої історії. Пам'ятає наша земля і криваві бої, і несправедливе розкуркулення, і зречення батьків, і страшні вбивства заради встановлення справедливості чи підступних заколотів. Пам'ятають матері про смерть своїх дітей, про їхню зраду, про розпад родин - усе пам'ятають. Багато трагедій пережив український народ, але неможливо ні з чим порівняти той страшний голодомор 30-х років. Він був зроблений штучно, щоб знищити більшість українців, які славилися своїм волелюбством і не хотіли миритися з новим порядком володарювання. Щоб ніколи ми не змогли забути про ті страшні події, українські письменники написали багато своїх правдивих творів. Наче крик душі, залишилися їхні книги, навічно увійшовши в історію нашої літератури, нашого життя.
Після того, як я прочитала декілька творів з української літератури, в яких висвітлювався голодомор у всіх своїх страшних фарбах, я вирішила заглибитися в історію свого рідного народу. Ті факти, про які я дізналася, настільки шокували мене, що я навіть не можу уявити собі ті жахи, які люди пережили в ті часи. Людина мого покоління не знає тих страхіть і не згадує тих часів, але ми повинні схилити голови перед нашими прабабусями і прадідами. Моя бабуся 1925 року народження Носкова Надія Яківна розповіла мені деякі жахіття того часу. Коли я вперше слухала цю історію - я плакала, адже це жахливо. Ось що розповіла мені бабуся: « Я народилася 6.06.1925 року. Сім'я була велика: батько, мати і шестеро дітей, ще були дід і баба - батьки мами. Я була найстарша, потім Поля(1926 р. н.), Марія(1928 р. н.), Настя(1929 р. н.), Паша(1930 р. н.) і наймолодша Явдошка(1932 р. н.), яку мама весь час носила на руках.
То були страшні часи. У нас забрали все, що тільки можна: корів, коней, сіялку, овець, всі знаряддя праці, а головне - зерно. Батько, звичайно, був незадоволений такою політикою, висловлював це місцевій владі. Потім його забрали. За що конкретно - не пам'ятаю.
До нас прийшла бригада - «отряд» О. Мірошниченка, яка забрала залишки зерна, одяг, овочі (гарбузи, кабаки). Мама просила залишити хоч гарбузи (вони були мерзлі, бо лежали надворі, а вже було холодно), бо в неї ж шестеро дітей і двоє літніх людей. Але один з них сказав, що тим уже «не заїсися». Потім мама встигла обмотати мене і Полю(старших) хустками, ще якоюсь одежею і відправила нас у садок за річкою. Інший одяг заховала в грубу, але вони й там його знайшли.
Починалась зима, а у нас зовсім нічого було їсти. Першим захворів(у нього і раніше був кашель) і помер дід. Його поховали у труні(він сам зробив її давно і тримав на горищі), все як і має бути. Потім померла баба. її вже ховали без труни, просто закутали в рядно і вкинули в яму. Потім померли молодші сестри: Марія, Настя(вона пообгризала собі руки), Паша, Явдошка. Перша, мабуть, померла наймолодша Явдошка, бо я пам'ятаю, як вона плакала вночі, потім уже ніхто не плакав. Як їх ховали, я не пам'ятаю, мабуть, мені не показували. Залишилися я, мама і Поля. Ми були пухлі від голоду, але кожного дня ходили на поле працювати, допомагали мамі. Адже пайок давали не на сім'ю, а тільки на працюючого.
Страшно згадувати те, що було. Був такий жах, що кожен день закарбувався в пам'яті, згадуються й день і ніч. Люди скрізь лежали, як мухи побиті. Сморід був неймовірний. Багато сусідів і знайомих на нашій вулиці померли. А у 1933 році виживали як могли. Збирали траву, лободу, лопухи, гнилу картоплю й пекли млинці, варили Яшку з гнилої квасолі чи кропиви. Бувало, наріжемо лопухів, покидаємо в юшку і дивимося. Збирали глей з дерев і їли, мололи зерно на жорнах і варили кашу. їли горобців, голубів, котів, дохлих та живих собак. Коли ще була худоба, то її спочатку поїли, потім поїли домашніх тварин. Деякі їли навіть своїх дітей. Одна наша сусідка прийшла додому, а її чоловік від сильного голоду з'їв їхню доньку - немовля. Ця жінка з'їхала з глузду.
Старі люди ще терпіли, а діти не могли, а діти не могли, бігали скрізь. Просили дати їм хоч що-небудь. Старі віддавали все малим. Взуття не було, ноги у всіх були страшні, подряпані. Діти рвали акацію, каштани товкли.
Карток не було, люди збирали все, що у них було, і обмінювали на хліб чи квасолю. Люди пили багато води, щоб хоч трохи наповнити шлунок, тому животи і ноги порозпухали, шкіра налилася водою. Отак тоді люди і жили...»
Така історія нікого не залишить байдужим, адже все це було насправді, але радянський режим заперечував факт існування голоду. Природно, що загибель мільйонів людей влада намагалася приховати. Засоби масової інформації мовчали. Радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з-за кордону, твердячи, що вигадки про голод навмисне поширюють вороги СРСР. Колишній прем'єр Франції Едуард Ерріо, який на той час подорожував по Радянському Союзі, заявив на цілий світ, що ніякого голоду в країні немає. Про це свідчать дві обсягові статті про голод 1932-1933 років у Радянській Україні, які опублікував паризький щоденник «Ь'огсіге», в той час, коли на Україні гинули цілими сім'ями люди. Але тепер, коли немає радянського керівництва і багато білих плям висвітлені, ми знаємо, що факт голодомору залишається незаперечним і свідком цього є свідчення мільйонів людей, які пережили це страхіття. Ми повинні пам'ятати і поважати нашу історію хоча б для того, щоб ніколи більше не повторити помилок минулого.
У 1997 році у Франції вийшла «Чорна книга комунізму». Автори зосередили свою увагу на найважливішому «питанні без відповіді»: чому комуністи уникнули покарання за масові вбивства? На це запитання частково відповідає англійський публіцист П. Джонс: «Провина вмерла у комфортабельних ліжках чи живе у добре влаштованих пенсіонерах і навіть тих, хто при владі».
Комуністи досконало оволоділи мистецтвом маскувати свої дії, змушували критиків мовчати. «Можна обдурювати деяких людей весь час, можна обдурювати всіх людей деякий час, але не можна обдурювати всіх людей весь час». Цей крилатий вислів американського президента А. Лінкольна особливо актуальний, коли ми говоримо про Голодомор 1932-1933 років в Украйні.