Пам’ять - нескінчена  книга,  в якій записано все׃ і життя людини‚ і життя країни. Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором.Читаєш і подумки здригаєшся від жаху.Особливо вражають сторінки‚ де викарбовано слова про голод. «Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду» А так вмирала вся Україна.

 

І сьогодні через 75 років‚ жахливо ступати болючими стежками страшної трагедії‚ яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю.

 

Літа 7441 від створення світу (літо1933 від Різдва Христового) був вУкраїні великий голод. Не було тоді ні війни‚ ні суші‚ ні потопу‚ ані моравиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав ‚ скільки невинного люду зійшло в могилу - старих‚ молодих‚ і дітей‚ і не народжених - у лонах матерів».

 

Йшов жовтень 1932 року‚ велика країна‚ яка обіймала одну шосту частину суші‚ готувалася до чергового свята річниці Жовтневої революції. Називалася та країна Радянський Союз‚ а на чолі її стояв великий Сталін-вождь світового пролетаріату. Частиною цієї країни була радянська Україна. Вона вважалася житницею Радянського Союзу‚ бо мала родючі чорноземи та працьовите населення. Українське селянство щоразу здавало державі багато хліба. Проте з кожним роком серед селян України дедалі більше зростало невдоволення хлібозаготівлями(так називалася здача хліба за безцінь державі)‚ примушенням селянства до вступу у колгоспи.

 

Ситуація в країні була досить складною‚ особливо на селі. На Україні суцільна колективізація повинна була завершитися восени 1931 року або на весні 1932 року. Фактично вона завершилася набагато раніше. Селян заганяли у колгоспи шантажем та погрозами. У 1932 році погодні умови склалися сприятливі і хліб ‚слава Богу‚вродив‚ українці працьовиті люди‚ не полінувались його зібрати. Але становище у країні було катастрофічним. Тому партійно-державна верхівка під керівництвом Й.Сталіна прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі.

 

 Отож‚ на Україну відправлено з Москви і Ленінграда так званих десятитисячників‚ кримінальних злочинців і морально негідний елемент. Як хижі зграї‚ вони ходили від хати до хати і шукали хліба. Пробивали залізними щупами підлоги‚ печі‚ стіни‚ скопували подвір’я‚ сади‚ городи‚ їздили по полях і все‚ що знаходили‚ забирали‚ залишаючи цілі родини без шматка хліба.

 

Чимало селян‚ яких влада називала «куркулями» та «підкуркульниками»‚були примусово виселені з України. Їхні господарства були зруйновані. Проте створені колгоспи потерпали від злиднів‚ їм не вистачало техніки‚ сільськогосподарських машин‚ тяглової сили‚ робочих рук. Врожаї низько знизились. Хлібозаготівлі державі знизились‚ а цього партійне керівництво допустити не могло.

 

Сталін та його оточення вважали‚ що врожаї знизилися через те‚ що українські селяни не бажають працювати і чинять державі опір. Було знайдено метод‚ як примусити селян вступати у колгоспи та привчати їх працювати як слід. Пізніше цей сталінський метод історики визначать як штучний голодомор 1932-1933 років.

 

За кілька місяців ці надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича‚ Молотова‚ Постишева викачали із сіл усі запаси зерна. У кожному населеному пункті були спеціальні бригади‚ які викликали по одному господареві ‚вимагаючи негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того‚ як селянин погоджувався. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років. Деякі селяни-бідняки накладали на себе руки.

 

Колективізація‚ яка перетворилась на комунікацію ‚ насильницьке запровадження колгоспного ладу‚ викликала опір. На селі з січня    до червня 1930 року було зареєстровано1500 терористичних актів проти представників влади.

 

Однією з форм селянського опору був масовий забій худоби‚ щоб вона не потрапила до колгоспу. Усього у 1928- 1932 рр. в Україні поголов’я худоби зменшилося наполовину. Щоб відновити його, потрібні були десятиліття. Події набули справді загрозливого масштабу.

 

Із спогадів рядянского вченого, колишнього учасника кампанії за колективізацію:

 

«Всілякий тиск застосували до середняків погрози, наклепи, примус. Хулігани тинялися коло їх хат, насміхаючись над ними. Листоношам наказано не доставляти пошту таким «одноосібникам», в окружному медичному центрі їм сказали, що лише колгоспників та їх родини можна приймати як пацієнтів.

 

Часто їхніх дітей з ганьбою виключали зі школи. Тавро «одноосібника», застосоване владою, дозволяло розглядати таку людину як злочинця».

 

Із звіта працівника місцевого парткому:

 

«Демонстрації мали характер відкритого бунту… Люди озброювалися вилами, сокирами, палицями, дробовиками, мисливськими рушницями… Часто виникали»жіночі бунти». Покарання – арешти, частіше розстріли.

 

Американський журналіст Ісак Дойчер записав із вуст високопоставленого чиновника ОДПУ:

 

« Я – старий більшовик. Я працював у підпіллі проти царя, а пізніше брав участь у громадянській війні. Чи я все це робив для того, щоб тепер оточити села кулеметами й наказати своїм підлеглим не розбираючись стріляти в натовпи селян? Ні, ні. Й ше раз ні!»

 

Голодні 1932 – 1933рр. не назвеш геть неврожайними. Продаж і вивезення зерна закордон протягом голодних років становили     3млн. т. Таким чином , це не могло принципово змінити продовольчий баланс країни. Голод закінчився у 1934 році. Не було його й у 1936 р., коли врожай був значно менший (на 15 – 120%), ніж у 1932 чи 1933 рр.

 

Тут постає ряд запитань: чому виник страшний голод? Чи не можна було його уникнути? Адже дані свідчать, що в деякі роки врожаї були ще меншими і набагато, ніж у 1932 – 1933 рр.

 

Відповіді на поставлені запитання жорстокі, але прості.

 

Голод був заздалегідь спланований державою в особі Й. Сталіна та його вірних «однодумців». Це був акт геноциду проти українського народу й пройшов ряд етапів:

 

1)                   впровадження продовольчої розкладки ,

 

2)                   примусова суцільна колективізація,

 

 

3)                    штучне створення умов для голодомору, як засобу упокорення селянства.

 

Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, гени досконалості фізичної й духовної, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мисленних людських чеснот і талантів. Обривався вічно живий ланцюжок поколінь:

 

Українському народу, якого ніколи не щадила доля, було завдано смертельного удару.

 

Наслідком таких спланованих дій став страшний Голодомор 1932 – 1933р.,  який не обійшов і наш рідний край -  с. Проїждже Старобільського району, Луганської області.

За свідченнями очевидців урожай у 1933 році був не гіршим, ніж у попередні роки, але зерно пішло на продрозкладку, яку запроваджували неодноразово. Забрали також і посівне зерно. А потім одна за одною почалися нескінченні реквізиції «мішків» по дворах. Було виметено все під мітлу. Всілякі вузлики, які висіли на горищах і хижках., були забрані спеціально виділеними людьми, яких у народі називали «штрикачами». Вони ходили із загостреними металевими піками і скрізь  вишукували зерно та інші продукти. Очолювали ці групи уповноважені, які ходили в шкіряних куртках, пальтах і галіфе. Були на них хромові чоботи, обов’язково зі скрипом. Уповноважені були при наганах.

 

Заходили до хат з посоловілими очима і трьохповерховими матами на вустах. Заховане знаходили скрізь, бо дуже ретельно виконували обов’язки новоспечених місцеві «активісти». Ретельність їхня не знала меж вони не тільки лазили по погрбах і ямах, криницях і колодязях, скиртах і печах, а також і за іконами. Все це робилося, що робітницький клас голодував, що йому не вистачає хліба. Але насамперед хліб ішов на експорт, для того, щоб країна мала валюту для закупівлі за кордоном машин і обладнання для швидкої індустріалізації країни. Але треба було і не забувати селян-годувальників країни.

 

75 років пройшло з тих пір. Більшості з нашого покоління ще не було на світі. Багато деталей забулося і стерлося з пам’яті наших односельчан. Та нехай вони забули імена та прізвища декого із загиблих, але страхіття голоду не забуте, як не забуто, і тих, хто його спричинив, і тих,  хто ретельно виконував злочинні вказівки.

 

І тих, хто на словах виконував їх, а насправді захищав, як міг, допомагав, полегшував їх долю. В серцях і душах односельців цей страх живе й до нині. І до цього часу не дає багато кому говорити всю правду. Люди і досі не вірять, що про це все тепер можна говорити відкрито, а не пошепки, не озираючись, чи ніхто не підслуховує.

 

За свідченням старих людей (Бахтин Микина Іванович, який в той час працював секретарем сільської Ради, був після репресований) в Проїжджому померло від голоду 384 чоловіки. А Леонтьєв Олексій Володимирович, який після війни працював секретарем сільської Ради, називає ще більшу цифру – 736 чоловік. Точних даних ніде не має.

 

Але надмірний неофіційний підрахунок дає саме першу цифру. В живих не має з цих названих людей нікого. Та все більш достовірна цифра 384 чоловіки, бо цифра 736 чоловік включає людей, які були репресовані та вислані на Соловки та інші місця. Це були так звані «куркулі» і «підкуркульники».

 

Подружжя Гончарових Іван Федорович (1916р.н.) і Ганна Федорівна(1918р.н.) розповідають: «Я працював на третій бригаді рядовим, після окупації німцями був головою сільської Ради, потім комбайнером. Бригадиром у той час був Іващенко Панько Трохимович, голова колгоспу - Носачов. Голова сільської Ради – Шовкун Стефан із Штормового.

 

1932 рік був урожайний. Соняшник приорювали, бо тоді сівалок не було. Після його збирання людям видали оплату натуру, але потім її відібрали. У районі був якийсь Третяк, заарештований як ворог народу, а за що і де він дівся не знаю. Люди почали вмирати взимку, особливо багато вмирало весною , коли всі запаси були забрані поїдені. Мертвих людей звозили в амбар на Панському хуторі. Ям не копали, бо земля була мерзла , а люди дуже слабі. Коли весною із ям були вибрані кормові буряки, туди почали складати мертвих, як-небудь їх прикидали землею. Чиясь нога мерзла стирчала із землі, так її хтось одрубав сокирою і загорнув у землю. Завгосп Ткаченко Федір Гаврилович віз буряки на свиноферму. Я попросив у нього буряк - не дав і сказав: «Ти як здохнеш, мене не судитимуть, а якщо здохне свиноматка – засудять».

 

 На четвертій бригаді був бригадиром Павло Губенко, член ВКП(б). Такий був вірний і чесний, нічого не брав, а коли в колгоспі виписали йому макуху, то було вже пізно - він помер.

 

У нас вмерла мати, ми її ховали з братом Тимохою (1913 р. н.), самі копали яму. Коли вморилися, пішли відпочити до комор, а вони були біля кладовища, де тепер стадіон. Там був завгосп Ткаченко Федір Гаврилович, у якого попросили хліба. Не дав, та ще й вилаяв.

 

Бабич Григорій Никифорович був комірником і все чув. Коли завгосп пішов, то він дав нам півхлібини, яку ми з’їли сидячи в ямі. Потім продовжували копати яму. Труну батько зробив зарання. Віз труну на возі. Сам сидів на ній і лускав насіння. Мені дав хтось жменю. Я не витримавши голоду, почав лускати насіння. У той же день пішов в ніч пасти волів. Там хоч їсти давали.

 

На Буграх жила сім’я Іваненка Івана: дві дочки, два сина, дружина. Всі вмерли. Коли дід Верман приїхав забирати трупи, то дочка Тетяна ще була жива. Так він і її забрав, промовляючи і матюкаючи: «Що я і завтра буду їхати сюди? У мене інші лежать».

 

 Під амбарами, які стояли високо на каменях, десятками сиділи люди. Робили у підлозі дірочки і точили зерно, яке тут же і їли, бо додому нести ніяк. Бабич Григорій залишився під амбарами, бо були слабі, щоб іти додому. І всі ці люди – трударі.

 

« Оце так заробив минулого року 400 трудоднів, а доводиться вмирати з голоду» - скаржився Шевченко Санько.

 

Уповноважений Журба, одягнений гарно, тепло, кричав на селян, що не виконують норми, якось зустрічає в полі Шевченко Марію, а та плаче: «Чого плачеш? – питає Журба.

 

«Та сім’я вмирає, щось за хвороба з’явилася у хаті.» «Зроби дезінфекцію хлоркою» - говорить уповноважений. Голоду не признавали, люди боялися вголос про це говорити, бо боялися знищення, репресій.

 

 Голова сільради Шовкун Стефан ходив перепитувати по хатах, хто вмер, так і сам не вірив, що хати залишилися зовсім порожні. На Буграх вимерли всі сім’ї.

 

Вимерла сім’я Скрипника Харитона (7 чоловік), Закутка Прокопа, вимерли всі, він один лишився.

 

А Оляна Дмитриченко, яка жила на Краснопланівці, у якої багато дітей і всі дівчата – одну зварила. Правда це чи не правда, а так говорили люди. За це її ніхто не судив, бо не до того.

 

За свідченням Глушкової Одарки Степанівни (1910р.н.), у 1932 році урожай був добрий, але забрали все, навіть посівне.

 

Взимку заставляли перемолочувати старі скирти соломи. Голова колгоспу Носачов говорив:

 

«Що намолотите, то й буде ваше». Але крім дрібних шматків льоду, не було нічого. Весна 1933 року була ранньою. Коли виїжджали в поле, то варили людям кашу, давали хліб. Якщо не було хліба, то давали макуху по 0,5 кг, риби солоної по 0,5 , вода після риби пилася добре. Старші люди пухли від голоду, ледве вилазили з хат і їхали в поле, аби хоч пайок заробити. Та виконувати важку роботу вони не могли, дозволяли таким людям палити бур’ян, якого тоді багато розвелося в полях. У цих бур’янах і помер Припутень Платон Іванович, наш сусід, а в нього було п’ятеро дітей. Вмер чоловік у розквіті літ, йому не було й сорока років.

 

Пухлих і мертвих людей знаходили в ярах, бур’янах. Звозили до кладовища. Роздягали перед тим, як кинути в яму, щоб одяг не пропав а дістався іншим, бо його було мало. Звичаїв похоронів не дотримувалися, було все якось не по-людськи.

 

Буцаєва Уляна Тихонівна (1912р.н.):

 

« У той час працювала виконавцем у конторі, яка знаходилась у Біленковій хаті. По весні це було, добре пам’ятаю, послав мене голова колгоспу до Припутня Платона Івановича додому - дізнатись чому на роботі немає вже три дні, а дружина його Якилина Петрівна відповідає: «Він же в степу палить бур’ян.» А він в цей час лежав мертвий у бур’янах. І ніхто не знав, що він помер, де він лежить, бо це нікого не хвилювало, в кожного було своє горе.

 

Їсти в степу давали, хто працював, але цього вистачало тільки для того, щоб людина сяк-так трималась на ногах. А сім’я їла, що могла, тому ходили на болото по шпичаки, рогіз; в ліс і на річку – по лопуцьки, лободу. Бодай би такого більше ніколи не було. А за пісні та музику й згадувати не треба, село жило глухо, навіть гавкоту собак не було чути.

 

Для виконання наказів «зверху» на селі створювалась комісія незалежних селян (КНС), в яку входили уповноважені, міліція, місцеві активісти, комсомольці. Забирали все, що можна було брати. Під час розкуркулень забирали макітри, глечики, все до нитки. Звозили до сільради. Міняли на горілку, харчі, а потім пили , збираючи у церкві влаштовували оргії. Комісія ця ладна була, забрати все і хоч як-небудь дошкулити, зобидити і зневажити справжніх господарів і голодранців. Земля у них більше пустувала, ніж давала урожай.

 

А ось спогади Ковальова Романа Григоровича (1911р.н.): «Ходили в поле красти кукурудзи в качанах, бо вона в зиму зосталася незібрана. Ходити треба було по 10 км. на лиманські і булавинівські поля. Ось цим і годував свою сім’ю. Об’їжджали на конях, ганялися за людьми,  доганяли, відбирали, людей катували. Та ми не боялися їх, бо сім’я хотіла їсти.

 

Ми ходили по 2-3 чоловіки, так було безпечніше, та й об’їждчик не чіпав, бо нас було більше. Далеко було ходити, багато не принесеш. Та мало кому зараджувала кукурудза. Багато людей мерло. На одному кутку Вершині , налічувалось 71 чоловік. 14 дворів виселили, як куркулів і підкуркульників. В інших позгрібали і повимітали з горищів і квасолю столітньої давності, яку вже й миші не точили.

 

Семен Мартинюк розповідає, що в кінці 1933 року йому доводилось переїжджати через Старобільщину - одну з найбагатших закутин української землі. Села стояли майже пусті; подвір’я і вулиці позаростали високим бур’яном, озима лишалась на степу нежата. Ось він пише далі: - Пізніше мені знов довелось бути в цих місцях. В опустілі села навезли росіян, але багато з них повернулося назад.

 

Одним з мотивів було те, що тут треба було багато працювати і не лише чоловікам, а й жінкам, які в своїх лісах до цього не звикли.

 

В результаті зумисних дій влади голодна Смерть щодня забирала тисячі невинних життів. Особливо великою була смертність серед дітей. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіло близько двох третин учнів.

 

Зрештою влада заборонила репресувати смертність від голоду та приховувала Голодомор від світової громадськості.

 

Голод не був наслідком засухи чи неврожаю, а став результатом цілеспрямованої політики комуністичного режиму.

 

Шляхом тотального вилучення харчів, блокади сіл і цілих районів, заборони виїзду за межі голодуючої України, репресій незгодних з сталінським режимом створив  для українців умови, несумісні з життям.

 

Такі дії влади є злочином проти людяності і відповідають визначенню геноциду у Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року. На цій основі 28 листопада 2006 року за ініціативи Президента України Віктора Ющенка Верховна Рада прийняла Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», яким Голодомор визнано геноцидом українського народу.

 

Немає в світі вищих братських могил, заповнених останками героїв своєї Батьківщини, ніж в Україні. Та їх імена нікому не відомі.

 

Немає в світі вищих братських могил, ніж ті, що заповнені останками безвинних жертв голодомору в Україні.

 

«Імена їх, Ти, Господи, знаєш …»