Манько Аліна

Павлюк Марина

Кравченко Світлана

Кононенко Настя

вчитель історії

Пономарьова Ю.М.

Лиманська ЗОШ I-III ступенів

Старобільський р-н

 

Голодомор 1932-1933 рр., період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 — щогодини, майже 25 тисяч - щодня...

 

Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.

 

У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищий у 5-6 разів. У Донбасі - у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

 

Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5,7,9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про МІЛЬЙОНИ безневинних жертв. З урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.

 

Причиною голодомору стала політика сталінського режиму щодо українців як нації і, зокрема, щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади та забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення.

 

7 серпня 1932 р. з'явилась постанова ВЦВК і РНК СРСР „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення громадської (соціалістичної) власності". Розкрадання майна колгоспників каралось розстрілом, за пом'якшувальних обставин - позбавленням волі терміном не менше 10 років. Жменька зерна - стільки потрібно було суду, щоб засудити матір чи батька. Машина з скреготом, але запрацювала. 55 тис. осіб було засуджено на „колоски". З них до вищої міри покарання - 2100 осіб. Нічне стриження вручну колосків у полі! Зовсім новий вид збирання врожаю!

 

Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди у селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян йшли у міста, де на весні скасували хлібні карточкиі можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали.

 

Чорним смерчем пройшов голод і по нашій Луганській області. (На той час наша область входила до складу Донецької області).

 

Свідчення живих свідків подій 1932-1933 років свідчать, що на території Луганщини загинуло під час голодомору набагато більше 16 тис. селян.Вимирали цілі села у Новопсковському, Троїцькому, Біловодському, Харківському та інших районах Слобожанщини.

 

Можна простежити за архівними матеріалами, чим стала „чорна дошка" в колгоспі „Перемога" на Старобільщині в січні 1933 року. Зі списку трудівників господарства одним розчерком пера було виключено 44 чоловіки і половину з них вислано на Північ і до Сибіру.

 

На початку 1933 року репресії досягли апогею. 10 лютого було знято з роботи голову Старобільського райвиконкому Коденказа те, що не впорався із хлібозаготівлею. А невдовзі все населення району окремою постановою мобілізували очищати шляхи від снігових заметів, аж до міста Сватового. Тоді ж у Старобільськ прибула колона автомашин, які мали вивезти останні запаси хліба. На той час залізниці в Старобільськ не було і хліб відправляли майже за 60 км. У місто Сватове.

 

На снігоочищення виганяли голодних, уже опухлих селян, які, щоб дістатись на роботу, мали осторонь прокладати для себе нову дорогу. Виняток з документу, який свідчить про правдивість цього факту:

 

 

 

 

3.                 

 

 

 

 

 

У 1988 році Конгрес США, а у 1989 р. Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932-1933 рр. Актом геноциду проти української нації. На вересень 2003 р. офіційні документи з приводу голодомору прийняли у Бельгії,США, Канаді, Аргентині і Країні Басків (Іспанія).

 

Проблема визнання голодомору 1932-1933 рр. В Україні злочином проти людства розглядається на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН.

 

15 травня 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду.

 

Проводячи дослідження, ми дуже велике значення надавали свідченням тих людей, які пережили голодомор 1932 - 1933рр. Це літні люди, у яких все життя за плечима. Дехто з них не все пам'ятає, але страждання голодом пам'ятають всі. Григоренко Іван Федотович - людина похилого віку, ветеран Великої Вітчизняної війни, завжди спілкується з нами, розповідав не раз і про страхіття війни, та про голод — не зміг, розплакався.

 

Хвилюючими є спогади і інших свідків. Зокрема ми хочемо поділитися розповіддю Череватої Євдокії Федорівни, Войтової Парасковії Кирилівни, Курячої Олександри Пилипівни, Павлюк Катерини Пилипівни, Сириці Мотрі Іванівни, Гончарова Петра Олексійовича.

 

На погляд цих людей голод був викликаний в першу чергу тим, що урожай забирала влада, а другою причиною став не зовсім добрий врожай літа 1932 року. Люди ніяк не оборонялися, бо дуже боялися влади, боялися за своє життя. Приходили зерно та інші харчі забирати так звані активісти" - це люди з сільської влади та з артілі. Приходили без зброї, ввечері, вночі, коли всі були вдома. А от арештовували зі зброєю. Так, у Череватої Євдокії Федорівни батько був бригадиром у колгоспі. Діток малих, що „пригнали виконувати будь - яку роботу" прижальовував - видавав по стаканчику зерна. Посадили Федора Мосійовича за це.

Все, що забирали в людей, називали - усуспільненим майном.

 

Свідки розповідають, що гірше за все було сім'ям, яких проголосили куркулями — в них забирали все. А ось сім'я Войтової Варвари Митрофанівни, хоч і була великою - мати і шестеро доньок - вижили всі. Батько родини помер раніш, то пожаліли, мабуть, роботящих дівчат, що працювали від зорі до зорі в колгоспі, залишили корову та й буряки вродили - на тому й тримались, а ще сироту відходили. Сирота - хлопець довго приїздив „ з Донбасу" (з Донецька) в гості. Лише було й тим, у кого одна дитина, а батьки в колгоспі.

 

Загалом, приховати щось було неможливо, закопували жменьками зерно, якщо людям вдавалося вкрасти та якось донести його додому. Їли все підряд салат, рогіз, жолуді (навіть муку з них робили), лободу, кропиву, кріп, хрін, терен, глід, шипшину, кору варили з дуба, чай з гілочок вишні, буряки, забудьки, їжаків, кішок, собак, птахів.

 

В нашому селі було два колгоспи, які на той час були спасінням, бо кожного дня працівнику видавався стаканчик зерна чи крупи. Звісно, цього було замало та цінилося куди більше за золото. Людей „ агітували" йти до колгоспів, ті — йшли. Декому вдалося виїхати до великих міст, хто там працював - вижили.

 

Випадків людоїдства свідки в нашому селі не пам'ятають.

 

Люди мерли цілими сім'ями, особливо взимку 1933 року. Розуміли, що вмирають і діти. В одній сім'ї, що проживала напроти Войтових, хлопчик, дивлячись на сестричку казав: „ Хоч я і умру, встати не можу, та не хороніть мене з отією „ бомбою", яка ж вона страшна!". На другий день діток не стало ... Спотворені тіла, обличчя, страх в очах — до цих пір в пам'яті свідків голодомору. Хоронили людей ті, хто міг, в основному родичі. Ховали на кладовищах, їх було - 2. Зараз на сільському кладовищі височіє великий хрест - пам'ятник жертвам Голодомору.

У нашому селі завжди була церква і завжди там поминають тих, хто помер від голоду.

 

Пройшло багато часу та ветеран Великої Вітчизняної війни Гончаров Петро Олексійович до цих пір боїться сказати зайве: „Боюсь і мені не соромно, бо власть є власть, що захочуть, те й зроблять! На війні зрозуміло,що воюєш проти чужинців, а у 1933-му році - свої проти своїх. Моторошно..."

 

У кожного було бажання вижити все одно люди ділилися останньою крихтою з тими, хто цього потребував. „ Ділилися буряками, зернятками, - говорила своїй онучці Войтова Варвара Митрофанівна. - А брат мій, Яків, при колгоспі був. Було приїздить, в віконечко в одній долоні щось протягне. І треба швидко було те взяти, щоб ніхто нічого не запідозрив. А з сусідами і лободою ділилися".

 

Мотря Сириця розповідала: „ Мій чоловік ( тоді ще - майбутній) працював на мельниці, де видавали деякий пайок, і влаштував туди на роботу й мене. Люди у нашому селі почали пухнути з голоду й помирати один за одним. Я дуже боялася, що Григорій мене покине, я залишусь без роботи і тих харчів, що нам там давали, і теж опухну і помру...

 

З нашими сусідами теж скоїлось лихо. Одного вечора їхня сім'я вечеряла, як звичайно, картоплею в мундирах. Коли раптом до їхньої хати увірвався підрозділ НКВС. Вони забрали все, що тільки знайшли з харчів, навіть оту варену картоплю. Коли вони вже виходили, старший побачив дитину з картоплиною в руці, що боязко ховалася за спідницею. Він підійшов до маленької, вирвав у неї з руки останній харч і роздавив своїм чоботом..."

 

Куряча Олександра Пилипівна розповідала про голодомор зі слів родичів, односельців. Їй на період голоду вдалося виїхати з мамою та батьком „ за той берег Дніпра" в західну Україну. Каже, що такого голоду, як в рідному Лимані там не було .

 

У сім'ї Крамар Надії Данилівни було семеро дітей, але нажаль , двоє з них померло. Залишилося чотири сестри і брат: Євдокія, Любов, Микола, Галина та Надія. Надія Данилівна була найменшою дитиною в сім'ї. Під час голодомору сім'я жила в селі Дубовівка. Діти допомагали матері по господарству як могли. „ Одного разу, - згадує Надія Данилівна, - коли не було чого їсти, Микола разом з Євдокією знайшов в лісі їстівні гриби, яких було кілька штук. Діти принесли ці гриби додому, але їсти їх було не можна. По - перше, вони були сирі і їх потрібно було приготувати, а по - друге, після того, як людина довго не їла, багато їсти було не можна. Мати приготувала нам ці гриби - один на чотирьох".

 

Таким чином, як говорить Надія Данилівна, завдяки цим грибам їхня родина врятувалася від голодної смерті.

 

Трагічні сторінки історії українського народу досліджувати необхідно. Без вивчення і розуміння минулого немає у країни майбутнього.

 

У  шкільному музеї Лиманської ЗОШ І-ІІІ ст. створено куточок «Пам`яті жертв Голодомору 1932-1933рр.». Пошукова робота триває, поповнюється архів музею.

 

Школярі доглядають за пам`ятним знаком  жертвам Голодомору, що в селі Лиман.

 

1. Підручник «Новітня історія України. 10 клас» Ф.Г. Турченко

2. Довідник для абітурієнтів та школярів. І.В. Кульчицький, В.С.Власов

3.Журнали «Історія України» Шкільний світ № 41,листопад 2007р.,

№ 13, квітень 2008р.

4.Свідчення очевидців.