Робота учня 6 класу

Кузьомівської ЗОШ І - III ст.

Сватівського району

 

 

 

Пам'ять - нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючі сторінки, де смертельним шрифтом вкарбовано слова: голод, голодомор. Ніби за безжальним розрахунком сатани було підрізане коріння українського народу.

 

Трагічна пам'ять про голодомор - то, і як чорний, незглиблений колодязь, у який можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити. Але мусимо подивитись в цей колодязь чесно, нічого не приховувати, аби очистити власні душі від скверни, самовисповідатись і покаятись, аби не поверталося найстрашніше за всю історію України, Штучне, насильницьке винищення людей.

 

Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок, і 933 рік - найчорніший час в історії України, У світі не зафіксованого голоду подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших країн. Жахливо навіть через 70 років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благовенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини, і іде в урожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди і села. Смерть бродила на шляхах, на полях, в хатах.

 

У кожної людини, в ті страшні часи, була своя доля, але я зараз розповім лише про одну долю з тисячів таких. Це наша односельчанка Діуліна Ганна Кирилівна.

На той час їй було лише 10 років. Вона з шести місяців разом з своєю старшою сестрою жила у дідуся і бабусі, бо батько помер, а мати вдруге вийшла заміж і жила в іншому селі. Про себе, а також про все, що відбувалося в ті часи, вона описала в своєму щоденнику

 

«... Після колективізації вирішили середняків обкласти налогами, в це-число і входив мій дідусь Гаврило, обложили раз дідуся: все зібрав, що міг, віддав. А сам працює в колгоспі. Але знову обложили так, що вже нічим було платити і потім виносять на збори: розпродати майно. Забрали останнє - корову, а більше нічого було брати, крім полотняних тржюк. Колгосп пообіцяв, що дітям красногвардіця будемо давати продукти, одежу, взуття. Але життя зовсім повернулося не так. Підходить весна 1933 року, саме найстрашніший голод. Дідусь іде працювати в радгосп «Комсомолець», щоб прожити як-небудь. Бабуся Настя пішла до доньки і зятя до Янголенкових, а прабабуся, якій 105 років було в 1933 році, сестра Ніна (14 років) і я залишилися в ободраній хаті, схожій на сарай і ніде нічого не було. Правда була бочка буряків наквашених і висівок півмітка, а ще тільки другий місяць зими починався. Як бути? Що робити? їмо цей буряк сирим, а у висівки добавляємо суху щирицю, збираємо її під снігом на полі. До кінця зими закінчується і це. Приходить дідусь до нас навідатися, ну а їсти немає чого і у нього немає нічого. І в одну із ночей, коли він був дома, заночував на лежанці, а ми спали з сестрою на печі, а прабабуся на полу, але вона вже була погана і бредила, і просила хліба, але ж його немає. І в цю ніч вона померла. Це був кінець лютого. Хоронити нікому, всі люди голодні, худі і пухлі уже були. Що робити? Дідусь збив як - небудь доски і кришку, поклав бабусю Саню у гроб, винесли в сіни і поставили під стійку.

 

Дідусь знов пішов у совхоз, а сестру забрали в дитяслі нянькою, а я залишилася одна в хаті та прабабуся в сінях, в гробу. Я виходила і часто заглядувала в гроб, і бачила, як бабуся уже почорніла. Потім прийшов дідусь навідатися іще раз і виніс бабусю у погріб, йому поміг сусід Єфименко Кирило. І знов дідусь пішов у совхоз, а я живу сама, ніхто нічого мені не дає, бо немає ніде нічого, люди були вже всі голодні. Як жила вже не знаю і чим я жила. Цим квасом та буряком у квасі. Ще збирала щирицю, кору з липи, товкла у ступі, мочила водою і пекла все це прямо на плиті, без сковороди.   Потім якось сільська рада розпорядилась вивезти бабусю на кладовище і зарити. Після цього підійшла вже весна. Дідусь Гаврило захворів і не міг ходити. Якось добрався додому, заліг в постіль , і говорить: «Дитинко, я всього чотири дня пролежу і помру, мені лише кружечку кваску» Подала я йому кружечку кваску., він поставив рядом з собою і не разу навіть не доторкнувся. Так чотири дні пролежав, а на п'ятий прийшла сестра моя Ніна с дитясель і залишилася зі мною спати. Вранці дідусь помер. Я зстрибнула з лежанки на землю, сіла, уклала руки в лохмату голову і заплакала. Запитую: «Ніно, що ж ми будемо робити?» А вона сказала: « Я піду до тьоті Моті за бабусею і тьотьою, а ти що-небудь   вари, там десь у погрібі один гарбуз був, ти його візьми і звари» Ніна пішла за 3 километри до тітки Моті, а я сама запалила піч, порізала той гарбуз з усим вмісті: і корки, і насіння, і варю та останню жменьку кинула туди висівок. Дідусь мертвий лежить поряд. Я не боялася, але раптом якось зацепила за ноги дідуся і мені здалося, що він увесь заворушився. Тоді мені стало страшно і я побігла до сусідки тітки Пріськи. Прийшов сусід дід Кирило і сидів у хаті, поки не прийшли бабуся з тіткою. Я побігла в сільраду, попрохати, щоб зробили труну. Головою сільради був Ананченко. Він дуже здивувався, коли почув, що дідусь помер. Каже: «Що дід Соболь помер? Та що ти, Галя! Та не може бути!» Він не повірив в це, бо знав, що дідусь був здоровий, кріпкий, але голод звалив. Потім дав двох чоловіків, вони збили труну і вклали дідуся в неї, запрягли биків і повезли тихенько на кладовище. Людей нікого не було. Ішла одна тітка Мотя, бабуся, Ніна сестра, та сусіди: бабка Пріська та дід Кирило. Ніхто не плакав, неговорив, всі мовчали. Так ховали дідуся. Те, що я зварила, не пам'ятаю навіть, чи їли те вариво чи ні.

 

Після похорону бабуся з тіткою пішли в Квітковку, Ніна сестра пішла в дитяслі няньчити дітей, а я залишилася знову сама в пустій, великій, схожій на сарай, хаті. Прийшла вже весна, майже розтав сніг, просихати стали доріжки, в артілі розпочалися: польові роботи. А голод з кожним днем більшав. Люди їхали в поле пухлі, худі, страшні, і така ж була і худоба, на якій потрібно було працювати на полі. Свині в артілі дохли з голоду і інша худоба також дохла, але воно не пропадало, люди тягли додому, варили і їли. Це ті люди, які там працювали, а яким не було доступу до дохлого, то самі здихали. От іде людина на роботу і десь серед дороги помирає, або просто в колхозному сараї, перекинувся в ясла до коней і там помер. У колгоспі давали тому, хто міг працювати по 200 грам прілої кукурудзи і висівок з вівсом на половину. Варили в загальному котлі, і давали по одному тільки ополоничку, ріденьке таке.

 

Сестру взяли в няньки, а я ж у ляльки велика, а у няньки мала. Ото й сиджу в цій страшній хаті одна. Було піду до   сестри до дитяслів, а вона мені трішки крихіток назбирає у соточку та молочка пополам з водою, та в вікно викине з сторони садка, я візьму заховаюся в кущі, вип'ю, а соточку бросаю там же. Ніна забирає її. і через декілька днів я знову приходила до неї. Кожного дня вона боялася давати їсти, щоб її за це не вигнали з ясель.

 

Та в яслах була біда, діти умирали кожного дня з голоду, тому що їх збирали по селах і по лісах, а вони вже були пухлі і не могли вижити.

 

Уже стало сонечко припікати, я вийду на підвалині і сиджу, мені потрібно в школу йти, але я уже не могла йти. Одного разу вчитель Іван Володимирович Чухрай запитав дітей: «Чому Галя Соболева не ходить в школу?» І послав дітей узнати. Прийшли двоє дівчат, а я сиділа на призьбі, проти сонечка і уже дуже погана була. Дівчата розповіли вчителю про мене, а він сам прийшов в той же час до мене і говорить: "Галю, завтра вранці прийди до школи. Ми в школі почали затірку варити , так вот ти приходь вранці, тобі Тетяна Кирилівна давати трішки у першій зміні і після обіду в другій зміні". І взяв мене за руку і повів до себе у квартиру і дав мені малесенький коржичокі небагато супу. Сказав: «На сьогодні хватить, а то щоб не вмерла».

 

І стала я ходити до школи, я тоді вже в 3 класі була. Стала два рази в день їсти затірку, але вона така вже була рідка, що ніяк не можна було впійматизатірку. Хлопці навіть видумали такийвірш: "Сидить баба Пріськау кутку. Варе затірку рідку,Іван Володимирович біга, та свистить, Нічим затірку мастить".

 

Нам з дітьми було замало затірки. Почали діти пухнути з голоду. Бувало таке, що вийдемо на перерву, посідаємо під школою проти сонечка, а у клас не вертались. Запита вчитель:»А де Борковський Іван?» А ми відповідаємо: «Він під школою сидить, він помер». Одного разу я пішла до матері в Наугольнівку,пішки 12 км. 'Гам їсти також було нічого, в хаті 6 дітей і такі ж голодні, як і я. На другий день я пішла додому, але коли прийшла, заморена, переночувала в своїй хаті і опухла зовсім. Глазами нічогоне бачу. Прийшлавранці сусідка Луценко Катерина і гукає мене. Побачивши мене, вона злякалася, бо я була пухла. Через хвилин п'ять повернулася, принесла мені на тарілціпшона грам 200 і муки так же. Сказала все відразу не їсти. Я її послухала і раза за 3-4 з'їла. А з'їсти хотілося відразу все.

 

Колись, гуляючи з сусідською дитиною Миланьой, побачила у них на вікнах по кусочку чорного хліба. Я знала, що це за хліб. То давали трактористам, які стояли на квартирі з Нижньої Дуванки, які працювали в колгоспі. На день їм давали по 500 г хліба. Кожен з них свій кусочок хліба клав окремо на вікно. Але ж я була голодна, мені так хотілося хліба. Я один кусочок украла, в кармані винесла. Пішла додому, закрила двері на засув, залізла на піч, і почала їсти хліб. Боялась зразу весь з'їсти, щоб не вмерти. Щипала, щипала і так увесь, поки не з'їла.

Тракторист, той у кого я украла, помітив пропажу, їм легко було вичислити, хто вкрав, прибіг до хати і стукав у двері і лаявся, і кричав, що вб'є мене за той хліб. Наївшись, я заснула, і спала майже добу. Прийшла сестра, мене розбудила. Я їй розповіла все, почала плакати, потім ми плакали разом з нею.. Сестра сказала, щоб я ходила в школу, і не боялася, що мене вб'ють. Ніхто мене не трогав після крадіжки.

 

Ходила я до школи, а після школи мене часто звала поняньчити хлопчика бабуся - мати голови с/ради Ананченка. Так я заробляла коржик і кружку молока в день, це для мене була підтримка від смерті.

Одного разу до мене прийшла бабуся Настя, її вигнав зять, бо їсти було нічого. Ми з нею назбирали чорних, гнилих груш і почали товкти в ступі, щоб потім напекти коржів. Після обід а, я пішла няньчити хлопчика і на цей раз мені дали скибочку хліба і кружку молока. Я молоко випила, а хліб понесла бабусі. Бабуся плакала, коли побачилатой кусочок хліба. Потім дядько вигнав і мою тітку з дому. І вони з бабусею пішли десь на шахти, як вони говорили. А я знов залишилася сама.

 

Почали садити огороди. Вчитель Іван Володимирович взяв наш огород і посадив попалам половину нам картошкой і гарбузами, а половину йому картошкой, цибулею і гарбузами. Я ще не наїдалася і була дуже слаба. І піду на город то там, то там і вирию з ямок картошку на нашій половинці, напечу в печі, а бувало і сирою з'їм. Коли зійшла картошка, то у Івана Володимировича вся зійшла, а у нас багато кущів не було. Він став думати: «Чому так? Картопля вся була гарна.» Стало мені тоді соромно, заплакала я і призналася: «Іван Володимирович, це я повитягувала і поїла картоплю». Він подивився на мене і сказав': « Ну, нічого, Галя, скільки вродить, хватить. Молодець, що сказала.»

 

Але ще до врожаю було тяжко і довго чекати на нього. Люди лопатами копали поля, худими волами і кіньми обробляли і сіяли як могли, сажали, що могли, тому що і насіння не було на посадку.

 

Вже наросла трава, кропова, лопуцьки, корні з лопуцьок і все що попадеться: листя з липи, ховрашків і інших звірків люди їли, яких і не можна було їсти.

 

Ось і я якось пішла копать корішді за село. І раптом наткнулася в бур'яні на їжака. Принесла додому і почала думати, як же його зарізати, ніяк не могла. Колола вилами і не могла заколоти. Потім я його посадила в солому в пічі і затопила. Він почав пищати і все. Я його осмалила, потім помила, розрізала і узнала, що то була їжачиха, бо всередині було шість їжачат. Я зварила їжака і їла м'ясо, також позвала сестру. І разом з нею ми з'їли цього їжака.

 

Ось так продовжувалися дні і ми вже стали виживати за рахунок трави, свекли. Але до нового врожаю багато хто ще помер.

 

Померла і моя бабуся Настя, вона заробила хлібину і везла її нам з сестрою. Так її і знайшли на полі з хлібиною, мертву.

 

Ми з сестрою як узнали, то дуже плакали, бо вона заміняла нам матір, яка нас покинула і жила з іншою сім'єю. Не всі очевидці голодомору мають сміливість і силу оповісти й сьогодні правду, як це зробила Діуліна Ганна Кирилівна. А треба розповідати, щоб ми знали! Щоб більше таке не повторялося. Як ніде, може, стогне від трупів українська земля. Від кісток, похованих без трун, у спільних могилах. Від зойків закопаних напівживих. Жоден убивця не повинен знайти місця ні на цьому світі, ні на тому.