Відзначаючи раз у раз річницю Голодомору 1932-1933 років, ми з новою силою усвідомлюємо, що цілеспрямована злочинна акція проти українського народу не є історичним минулим, вона й зараз болить і нагадує про себе.

 

Не звільняється пам”ять, відлунює знову роками.

Я зітхну. запалю обгорілу свічу,

 

 Помічаю : не замки-твердині, не храми –

Скам”янілий  чорнозем – потріскані стіни плачу.

 

Піднялись, озиваються в десятиліттях,

З далини, аж немов з кам”яної гори

 

Надійшли. Придивляюсь: Вкраїна, ХХ століття

І не рік, а криваве клеймо – „33”

 

Кінець 30-х років ХХ ст. позначився значними змінами у сільському господарстві – активно проводився процес колективізації, створювалися колгоспи. Більшість з них були дрібними і економічно-слабкими. Колективізація привела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Протягом 1930 – 1932 рр.

 

збір зерна зменшився майже вдвічі. Цього все ж таки вистачило, щоб прокормити сільське населення, проте уряд Радянського Союзу продовжував вимагати виконання непомірно високих планів хлібозаготівлі. І вже в кінці 1932р почався голод. Свого апогею він досяг взимку та навесні 1933 року, коли після конфіскаційних обшуків, селяни були позбавлені всього їстівного.

 

Причинами голоду стали:

 

1.Встановлення Сталіним та його командою занадто високих планів хлібозаготівлі.

 

2. Партійне керівництво України від самого початку не дало Сталіну та його команді зрозуміти, що ці плани занадто високі.

 

3. Однак їх неухильно виконували, доки не почався голод.

 

4. Українське керівництво вказувало на це урядовцям Сталіна, а вилучення зерна все одно тривало .

 

5. Хлібні пайки були запроваджені в містах, а на селі нічого подібного не було.

 

6.Окрім того велику роль відіграли : колективізація, розкуркулювання, денаціоналізація, що привели до справжнього геноциду.

 

Про байдужість режиму до людських страждань свідчить ряд проведених у 1932 році. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах та у приватників. Того ж місяця було введено в дію ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання державної власності. Кожні два тижні бригади робили повні офіційні обшуки. Врешті, у селян забрали навіть горох, картоплю, буряки.

 

„Голод” – жахливе чорне слово, від якого холоне душа. Хто його ніколи не зазнав, той і уявити не може, яких страждань завдає голод. Що може бути гіршим для чоловіка, голови родини, як відчуття власної безпорадності перед лицем жінчиних молитов, коли вона не може знайти їжу для голодних дітей. Нема нічого страшнішого для матері, ніж вигляд її кволих діток, які від голоду вже розучилися посміхатися.

 

Якби ж то було тиждень чи місяць! Але ось уже багато місяців у більшості родин нема що поставити на стіл. Усі льохи виметені, жодної курочки в селі не зосталось, з”їли навіть бурякове насіння. Майже завжди першими від голоду помирали чоловіки, потім жінки ,а потім діти.

 

Рятуючись від голоду, селяни тікали в міста, але й там часто вмирали просто. На вулицях. Намагаючись зберегти дітей, вони залишали їх біля лікарень, на вокзалах. Щоб перепинити втечу селян, навколо сіл, на дорогах до міст виставлялися військові загони. Голод 1932 -1933 рр. закарбував у свідомості селян на декілька поколінь вперед соціальний страх, політичну апатію, пасивність.

 

Село стала роз”їдати глибока моральна ерозія: заможні селяни лишилися всього, що було ними надбано нелегкою працею, а всіх колгоспників зрівняли з жебрацькими трудоднями, загубивши природну мету „вибитися в люди”.

 

Селяни, не маючи чого їсти, пекли хліб з висівок, з домішками трави, варили юшку з бур”яну , їли бруньки тощо. У зв’язку  з нестачею хліба, як масове явище відмічається вживання в їжу різних сурогатів, у тому числі шкідливих для життя . поряд з сурогатами в масовому порядку відмічається вживання у їжу м”яса кішок, собак, сорок, горобців, а також дохлих коней і корів, які в одних випадках розтягувалися після падежу, а в інших – викопувалися із скотомогильників. У селах зникли корови, коні, вівці, кури і качки, не видно ні собак, ні котів, ловили та їли все, що колись рухалось та бігало...

 

Трохи легше було тим, хто працював у колгоспі: для них іноді варили поганеньку юшку, варили затірку, пекли такий-сякий хліб. Годували колгоспників один раз у день, але того не вистачало. Коли в юшці плавав густенький комочок, то батьки його не з”їдали , а загортали у хусточкуй й  несли голодним дітям. Під час роботи не говорили ні про що, тільки про харчі.

 

Українське село перетворювалося на пустку, люди дичавіли, їх гнітив страх , добрі звичаї заступили жорстокість та страх перед смертю. Пухли старі та малі, вимирали роди та села. Смерть чатувала на шляхах, на полі, в хатах. Здавалося, її кістлява рука вдень і вночі не випускає своєї кривавої коси.

 

Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними. За переписом населення 1926 року, дітей, віком до 4 років виявилось 16%, тобто у голодний 33-й їм мало б виповнитися по десять років. Та не судилося...

 

Багато людей закінчували своє життя самогубством. Майже завжди повішенням. Деякі божеволіли...

 

Були випадки, коли люди різали та варили трупи, та найстрашніше було те, що деякі багатодітні навіть вбивали власних дітей та варили їх, божеволіючи, або щоб врятувати від голодної смерті хоча б одного з них... У багатодітних сім”ях, коли помирали діти ,а інші були настільки кволими , що не було надії на можливість їх виживання, голодні й немічні батьки, клали до могили навіть ще живих, щоб потім не копати нової...Такі випадки траплялись і в нашому селі. „Наташка ,яка жила без чоловіка, вночі , щоб ніхто не бачив, одкопала з могили свою дочку Райку і з”їла, так казали , та ніхто не бачив. А в сім”ї Стогніїв, що мали 8 дітей, у могилу до трьох померлих дітей вкинули й четверте – зовсім кволе від голоду :” Все одно, воно вже не виживе...”Так розповідала про тяжкі часи голоду Мичка Марія Степанівна.

 

Боїться не глуму, не хижого звіра,

Боїться не смерті у сум – неврожай,

 

А крику дитини, яку вона з”їла:

- Не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай!

 

Як сталось – не знає, як бути – не знає,

Провал, божевілля – сокира і ніж,

 

Та жах пам”ятає і крик пам”ятає:

Не ріж мене, мамо, мамуню, не ріж!...

 

Ці випадки канібалізму зустрічалися у селах навесні 1933року. Де серед 60 млн. чоловік, незворотними жертвами голодомору стали 7,5 млн. осіб.

 

Помирали людина за людиною, гинули цілими сім”ями, нікому було й ховати. Відомо, що одну з сімей, що жили поодаль від сусідів, та вмерли майже всі разом, просто вкинули до погреба й прикидали прямо у дворі. Крім того, була одна бричка, на якій їздили два спеціально призначені чоловіки .”Їздили по селу і збирали мертвих. Назбирають, скільки зможуть, викопають ямку, викидають мертвих, присилять землею, і все... А як сил не було , ото найдуть де несуть ямку, вкидають у неї, прикидають як-небудь. А хто з родичів були ще живі, то ховають на кладовищі, або в садочках...”

 

За жінок, чоловіків, дітей;

За малих, дорослих і старих

Не співала півча похоронна,

Не лунали дзвони за впокій...

Ні труни, ні хрестів, і ні тризни.

 

Прямо в яму, навіки віків.

Чорна сповідь моєї Вітчизни,

І її затамований гнів.

 

Пам”ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людей, і життя країни.

 

І сьогодні, через 75 років, жахливо ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю.

 

Сонце сходило над висохлими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало Землю.Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули на обширах України важкі сніги весни 33-го року, являючи світові трупний сморід, апокаліптичні видива, і всі задаються питанням: ”Чи була того року весна?”

 

Цей сніг, як сон, прийшов – розтане.

Здимить і в хмару перейде... Весна.

 

Село лежить в тумані.

Голодний рік. Голодний день.

 

Іде – не йде, повзе по мертвих,

Й хвалити Бога, хоч повзе.

 

Весняний дух живих – нестерпний

До сонця зводить все живе.

 

Й воно і молиться , і плаче,

Й радіє сонцю і воді.

 

Якби він знав, коли б побачив –

Сини ростуть на лободі.

 

Сини радянської держави!

Та ЗНАЄ вождь, усе він ЗНАЄ...

 

На 2008 рік у нашому селі залишились свідки голодомору 1933 року, серед яких Мичка Марія Степанівна(була ще зовсім малою й багато що знає з розповідей матері), Вербицька Марія Михайлівна, Кущєва Олександра Григорівна, Гребенік Євдокія Яколівна, Смішлива Лампія Олександрівна.

 

Лампія Олександрівна – найстарша людина нашого села. Вона народилась у 1919 році у великій сім”ї.у .В родині було сім чоловік , п ятеро дітей батько й мати . Батька звали Сидоренко Олександр Максимович 1898 р., мати Сидоренко Христя Семенівна 1898 р. В сім” ї були самі дівчата , Лампія Олександрівна була найстаршою , її сестри Ольга 1921 р. Поліна 1925 р. Марія 1929 р. Євдокія 1931.

 

 Лампія Олександрівна була свідком трьох великих голодоморів – 1921р.,  1932-1933рр., 1947р.

 

1921р. причиною був неврожай . На цей час вона була єдиною дитиною в родині , і їй пощастило вижити , завдяки травам , вони збирали і їли забудьки , молочай. Люди ходили на поле збирати гарашки , там їли їх і не дійшовши додому помирали.

 

1927 р. черговий з”їзд ВКП проголосив нове завдання – колективізацію. Не оминула вона і наше село . Було створено два колгоспи ім. Будьонного і ім. Шевченка. Розпочалася боротьба з „куркулями” .

 

Її далекий родич дядько Федько був сином куркулів , яких  під час колективізації відправили потягом до Сибіру , але він втік і повернувся в село і потрапив до сиротинця , який знаходився за річкою під горою . Лампія Олександрівна розповіла , що їхні сусіди Орина і Петро померли , залишивши трьох дітей . То вони попри те , що мали своїх п’ятьох дітей , взяли до себе трьох сусідських і вигодували . А вижила родина Сидоренко завдяки корові . Батько наказував матері , щоб вона робила сметану , бо вона кисленька. Також довелося материн костюм обміняти на хутір Роздолля ( народна назва Копані ) на 5 буряків , та виявилося , що 3 – було добрих , 2 – негожих.

 

Їм навколо садиби довелося вирубати всі фруктові дерева , бо за них доводилось платити податки і віддавати врожай .А коли колгосп розживався зерна, то на родини роздавали по 1-2 кг. На  тракторній бригаді варили затірку , то люди з посудом  ходили собі взяти . Там був чоловік  Шовкопряд , то його за таку допомогу засудили на 10 років ув” язнення. Судили навіть за те, що в кишені знаходили жменю зерна. 

 

В ті роки доводилось тяжко працювати . З 365 днів робітник повинен відпрацювати 280, якщо хоч 1 день був відсутній на роботі, то і трудовий рік не зараховувався. Якщо спізнишся на 15 хв. могли засудити. В нашому селі був такий випадок . Жінка спізнилась на 30 хв. через те що ховала померлого сина , то її засудили на 1,5 роки. На 1,5 роки був засуджений також Дмитро Землянський.

 

Після голодомору 1932-1933рр. родина Сидоренко поступово відходила. Але в 1943 році помер батько . Взимку перевозивши дрова з лісу він застудив легені . У віці 45 років він залишив цей світ А мати померла ще в 1941р, була вбита німцями .

Голодомор 1947р. був зумовлений неврожаєм . Його свідками були діти Лампії Олександрівни. Дітям в той час доводилось тяжко працювати . Її донька Ніна з початку села аж до кінця носила   молоко де робили перегон .

 

Закінчивши розмову з Лампією Олександрівною вона висловила нам побажання :”Я бажаю вам ,щоб ні ви ні ваші діти і внуки не знали такого горя.”

 

Повернувшись додому ми не змогли забути її розповіді. Нас переповнювали почуття жалю, тривоги. Ця розповідь залишиться в нашій пам”яті. І викарбується в душі такі слова : „ Голодомор не мав ні жалю, ні милості, ні серця.”

 

Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але в його пам”яті Живе й нині прокляття тих, хто збиткувався над його долею і життям Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

 

Світ мав би розколотися надвоє. Сонце мало б перестати світити, Земля – перевернутися від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по ній зі своїми тривогами і надіями.

 

Ми, покоління, яке народилося через багато десятиліть після тих страшних років. І про ті нечувані безчинства дізнаємося тільки з книг і розповідей бабусь та дідусів. Ми – єдині спадкоємці всього, що було. То ж пам’ятаймо великомучеників нашої тяжкої, історії, згадаймо мільйони українських людей, які загинули мученицькою смертю від голоду, пам’ятаймо тисячі синів і дочок України, життя яких проковтнула чорна машина репресій та голодомору!