Що сталось з тобою, рідне село?

Здається, тут горе давно залягло,

І дзвін поминальний не чути ніде, -

Зате на могилах лиш вітер гуде.

То голод і лихо заповнили вщерть,

Складала в покоси невільників смерть -

То був тридцять третій…

 

Мало знайдеться в історії не тільки Укра­їни, а й світу таких жахливих трагедій, як голодомор 1932-1933 pp. Український голодомор узагалі слід роз­глядати окремою сторінкою нашої історії — на своєму шляху український народ зазнав чимало трагічних ви­пробувань, однак усе, що випало на його долю у той нібито мирний час, затьмарило своїм жахом навіть во­єнне лихоліття. Спланований і реалізований комуністич­ним режимом голодомор та масові політичні репресії поставили під знак запитання саме існування нації.

 

Це — не перебільшення. Голодомор став національ­ною катастрофою. Тільки протягом 1932-1933 pp. загинула п'ята частина сільського населення України. За різ­ними оцінками штучний голодомор забрав від семи до десяти мільйонів життів. Люди вимирали цілими села­ми. Демографічні, соціально-економічні, історико-культурні наслідки тодішніх злодіянь Україна відчуває й досі.

 

Жорстока влада не залишала цим людям вибору. "Маємо визнати, — констатує Президент України у звер­ненні до українського народу, — це був геноцид. Цілеcпрямований, ретельно спланований геноцид проти українського народу. Ми повинні пам’ятати, яку ціну – жахливу ціну – заплатив український народ за право жити''.

 

Понад півстоліття трагедія 1933 р. перебувала поза увагою істориків. Настав час звернутися до цієї раніше забороненої теми. Правда про голод, якою б вона не була страхітливою, потрібна не лише тим, хто пережив його, а й молодому поколінню.

 

Про голод 1933 р. в світі знали. Література на цю тему в західних країнах налічує сотні назв. До піввікової річниці конгрес США утворив «Комісію по голоду на Україні», яка провела і задокументувала опитування багатьох очевидців.

 

Переконливої відповіді на питання про першо­причини голоду американська комісія не дає. Перелічуються різні фактори: дезорганізація виробництва, непосильні для селян хлібозаготівлі, надмірний хлібний експорт, небажання колгоспників працювати в громадському господарстві, конфіскація властями продовольчих запасів у відповідь на цей саботаж. Проте неясно, якою мірою кожний з них вплинув на економічну катастрофу, яка сталася 1932 р. і викликала голод. Власне кажучи, голод навіть не розглядається на Заході як результат економічних прорахунків. Комісія конгресу США тяжіє до ірраціонального уявлення про організований голод-геноцид, спрямований своїм вістрям проти українського народу як етносу.

 

Жахливим злочином проти власного народу став штучний голод 1932 – 1933 рр. За механізмом творення і страхітливими наслідками його слід занести до книги трагічних дат в історії людства. Він посів би гідну першість серед злочинів, вчинених фашистами за роки другої світової війни.

 

Голод 1933 р. – не історична минувшина. Він живе у пам'яті очевидців, жагучим болем відгукується у їхніх скронях.

 

Голодували здебільшого селяни. Гнані голодом, вони залишали рідну домівку, землю, свого феодала, шукаючи порятунку у містах. Цікаво, що за Литовським статутом 1529 р. самочинний вихід селянина з маєтку свого пана вважається природним «… естли бы хто в голод челядь свою невольную выбыл з двора проч, не хотяче их переховати, а они бы сами в голод перекормилися, таковые вжо не мают бытии невольными, але вольны». Отже з кріпацької неволі селян звільняла кістлява хода голодомору. Допомогу надавав і уряд. Відомо, що під час голоду 1891 – 1894 рр. уряд царської Росії не залишився байдужим до голодуючих селян. Було створено комітети порятунку, привернуто увагу суспільства до стихійного лиха. Селяни, аби вижити у скрутний час, об’єднувалися у різні хліборобські артілі. Допомогу надавали письменники, лікарі, вчителі, священики. Гуртом здолали стихію, приборкали її наслідки.

 

Важкими для селян України видалися 1921 – 1923 роки. Від голоду загинули сотні тисяч чоловіків. Людські страждання викликали співчуття у міжнародної громадськості, яка відгукнулася на поклик голодуючих селян матеріальною допомогою. Уряд не приховував наслідки лихоліття, а, навпаки, сприяв їхньому подоланню. Діяла Центральна комісія допомоги голодуючим, яку очолював Г. І. Петровський. Допомагали міжнародні організації, всесвітньо відомі письменники, вчені. Зокрема, в Україні діяла Міжнародна комісія Червоного хреста, яку очолював Ф. Нансен. Він передав голодуючим дітям свою Нобелівську премію. Його підтримав Анатоль Франс, який теж пожертвував своєю премією. Не залишилися байдужими до людських страждань Бернард Шоу, Ромен Ролан, Теодор Драйвер, Анрі Барбюс, Герберт Уельс, Альберт Ейнштейн та багато інших діячів культури. Вони сприяли діяльності Міжнародної комісії Червоного хреста, яку справедливо називали – «Місією Нансена». Надходила допомога від робітників США, Канади, Німеччини, Чехо-Словаччини. Міжнародний комітет робітничої допомоги переказав тоді 40 тис. доларів і відвантажив Україні 20 тракторів. Діяла Американська організація допомоги (АРА), а також інші міжнародні організації в Європі та Америці.

 

Жахливою подією в історії людської цивілізації постає голод 1931 – 1933 років. Чому впродовж чверті століття в Україні сталося три голодомори: 1921 – 1923, 1931 – 1933, 1946 – 1947 років? Звідки така усталена послідовність? Як могло статися, що аграрна республіка, яка до жовтневого перевороту 1917 р. годувала власним хлібом народи Росії та вивозила його за кордон, люто голодувала? Якась дивна випадковість, а, можливо, й злочинна закономірність. Повернемося до самої історії творення голоду, аби відповісти на ці запитання. Розпочнемо відразу визначення причин голоду.

 

Голод був спричинений насильницькою суспільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Він не був викликаний розбурханою стихією, а зумовлений широкомасштабними політичними, соціально-економічними і антигуманними експериментами ВКП(б) та уряду СРСР. Дехто з дослідників, особливо зарубіжних, вважає, що голод був викликаний «боротьбою нації проти нації», яка призвела до «добробутного існування російської нації». Ми не заперечуємо антиукраїнської спрямованості голоду, але далекі від думки, що російські селяни «нажилися» з чужого лиха. Творці голодомору, а це велика армія партійної й державної номенклатури, яка була багатонаціональною за своїм складом, не відстоювала інтересів якоїсь однієї нації, а дбали насамперед про зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії. Помилково ототожнювали партійно-державну номенклатуру держави тоталітарного типу з російським селянином чи робітником, вчителем чи лікарем, з великим народом. Він теж зазнав великих втрат від тоталітарної системи, яка не визнавала нічого іншого, окрім власних політичних догм та ідеологічних міфів. Вожді новоявленного режиму займалися розбудовою «комуністичного царства», тобто суспільства для бідних і пригноблених, яке, власне, й вивершили.

 

Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто свідомо організований тодішнім політичним керівництвом. Така оцінка причин національної трагедії не викликає заперечень і сумніву. Важко погодитися з думкою дослідників про те, голод був насамперед спланований задля фізичного винищення саме українських селян. Історики не знайшли архівних документів, які б підтвердили заплановану сталінським режимом терористичну акцію. Такого рішення не виявлено, - можливо, його не існує взагалі. Однак, ретельне вивчення великої кількості архівних джерел, особливо документів про діяльність Політбюро ЦК КП(б)У і Політбюро ЦК ВКП(б), а також республіканського і союзного урядів, дає усі підстави для висновку, що голод в Україні – це свідома акція імперських сил проти власного народу. Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини сільському господарстві, яку українські селяни не сприйняли, тому що від діда-прадіда займалися хліборобством на власній землі.

 

Основною причиною голоду стала розверстка, яку повторно запровадили у січні 1928 р. ще 15 грудня 1927 р до ЦК КП(б)У надійшла телеграма від  А. Мікояна про необхідність прискорити хлібозаготівлі в Україні до союзної комори. А 28 грудня відбулося засідання комісії Політбюро з хлібозаготівель. Генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. М. Каганович, що був присутній на цьому зібранні, запропонував відрядити на село комуністів для форсування темпів хлібозаготівлі. Він доручив В. П. Задонському розібратися «з дефектами хлібозаготівель». 30 грудня приїхав до Харкова секретар ЦК ВКП(б)

 

В. М. Молотов, який теж вимагав від Політбюро ЦК КП(б)У форсування темпів хлібозаготівель. Саме тоді для України визначили план у обсязі 265 млн. пудів. У райони заготівель зернових культур виїхали усі члени Політбюро ЦК КП(б) У надійшла депеша, текст якої написав А. І. Мікоян за дорученням самого Сталіна. Від уряду України вимагали упродовж доби розверстати мінімальні січневі завдання для кожної округи та села. А 7 січня Політбюро ЦК КП(б)у обговорило відразу три телеграми: від Сталіна, Молотова і Мікояна. Вони вимагали збільшення плану зерно заготівель для України на 30 млн. пудів. Таким чином, ще до поїздки Сталіна до Сибіру, яку пов'язують з початком запровадження так званих «надзвичайних заходів», українські селяни знову зустрілися віч-на-віч з «продрозверсткою». Офіційно її називали хлібозаготівельним планом, а у документах з грифом «таємно» вживали термін - «розверстка». Відомо, що до хлібозаготівельної проблеми, які виразно виявилися у 1927р., призвела волюнтаристська соціально-економічна політика більшовицького уряду упродовж десяти попередніх років. А методи, якими вони намагалися подолати хлібозаготівельну і зернову кризи, призведуть до катастрофи.

 

Продрозкладка, яку запровадили у 1928 р., мала певну відмінність від своєї попередниці, що діяла у роки громадянської війни. Відтепер вона супроводжувалася новими репресивними заходами, а боротьба за хліб знову стала боротьбою за соціалізм. План вважався виконаним лише тоді, якщо кожне село чи окреме господарство вивершили особисте «тверде завдання». Кругова порука земельної громади втрачала своє рятівне значення. Така система хлібозаготівель за розкладкою виснажувала кожне селянське господарство, штовхала його на межу відчаю і голоду. Запровадження так званих «надзвичайних заходів», тобто масових репресій до конкретних виробників сільськогосподарської продукції, означало кінець нової економічної політики. Вона втратила своє регулювальне значення за умов командно-адміністративного втручання у сільськогосподарське виробництво, у справи кожної селянської родини. Неп замінила нова система визиску, яка викликала переляк у селян.

 

Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізичними та моральними знущаннями над селянами. За невиконання так званого «твердого завдання» їх позбавляли власного помешкання, худоби, землі, реманенту, господарських будівель, зерна, засобів існування взагалі. Селян судили ніби кримінальних злочинців за невиконання обсягів хлібозаготівель. А вони неухильно збільшувалися. Уряд УССР, аби вислужитися перед своїми московськими покровителями, запевняв їх у невичерпних можливостях республіки. Зокрема, 28 квітня 1928 р. голова Раднаркому України В. Я. Чубар доповідав у Москві В. М. Молотову про те, що Україна «згідно нашої розверстки по округам» спроможна виконати навіть 272 млн. пудів. Зерно, яке заготовили в Україні, становило 42 % союзних хлібозаготівель.

 

Внаслідок насильницьких заготівель зерна в Україні селянам бракувало хліба. Навесні 1928 року у деяких південних районах селяни просто голодували. Зокрема, у листах секретарів окружкомів партії Одещини йшлося про те, що у березні 1928 р. селяни «буквально голодують». Про факти голодування говорив у листопаді 1928 р. голова ВУЦВКу Г. І. Петровський, який виступив тоді на пленумі ЦК КП(б)У. З України вивезли 4, 1 млн. тонн, тобто четверту частину валового збору, але розкладка по - сталінськи залишила селян без хліба у багатьох селах південних районів України. Заготівлі 1928 р. показали, що навіть силоміць хліба не заготовити у 5, 2 млн. селянських дворів. Селяни всіляко чинили опір, але переважно посильний. Навчені гірким досвідом попередніх років, особливо подіями 1920 – 1922 рр., українські хлібороби не довіряли державним обіцянкам і закликам. Вони почали ховати хліб на «чорний день». Розкладка пробуксовувала, а репресивні заходи дратували селян, створювали вибухову-соціальну ситуацію. Уряд вишукував нові форми і методи заготівлі сільськогосподарської продукції, аби забезпечити шалені темпи «соціалістичної індустріалізації». Про відступ ніхто не говорив, а тактика і стратегія комбінованого наступу проти села поступово виступала у головах кремлівських «мрійників». Вихід було знайдено. Майже усі керівники усіх партійних установ, особливо члени Політбюро ЦК ВКП(б), дійшли думки, що саме масова колективізація сприятиме подоланню зернової проблеми.

 

Ідея суцільної колективізації визріла у грудні 1927 р., яку досить завуальовано подали у своїх промовах Й. Сталін і В. Молотов. Вони говорили про те, що для партії немає завдання найважливішого, ніж виробниче кооперування селянських господарств. Вождів непокоїла природна волелюбність і самодіяльність українських селян. Здійснення суцільної колективізації, на їхню думку, сприяло б не лише подоланню хлібозаготівельної кризи, а й зміцнило б економічні підвалини соціалістичної держави тоталітарного типу. Соціальна колективізація перетворювала самодіяльних українських селян на підневільних кріпаків-колгоспників, тобто нової соціальної суспільності, яка слухняно б виконувала різні державні замовлення. Відомо, що ХV з’їзд ВКП(б) не ухвалював курсу на суцільну колективізацію, а рішення його відповідали вимогам і принципам непу. Однак, сталінське визначення необхідності «виробничого кооперування» означало поступову підготовку партійних і державних структур до нового економічного і соціального стрибка.

 

Кінцева мета масової колективізації була проста і доступна кожному рядовому «партійцю». Створення декількох десятків тисяч колгоспів замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Зерно легше і швидше вилучити у колгоспів, ніж у мільйонів селянських господарств. Ніхто з політичних лідерів і творців теорії масової колективізації не думав про її жахливі наслідки, про фізичний і духовний злам в українському селі. Проголошена партією соціалістична реконструкція сільського господарства означала насправді створення державного секрету економіки на селі. Колективізація мала розв’язати конкретне господарське завдання – прискорити темпи хлібозаготівель і вирішити проблему з сільськогосподарською сировиною на промисловості. Отже, ідея масової колективізації фактично визріла у грудні 1927 р., а наступного року її визнали за доцільну.

 

 

А от що згадують наші земляки, жителі с. Садки.

 

 

 

 

 

Широку правду про Голодомор в Україні першим сказало далеке зарубіжжя. І сьогодні ми з вдячністю маємо згадати американця Джеймса Мейса, який, не маючи українських генів, а лише як історик-професіонал, готуючи доповідь американському конгресові, перший відкрив світові очі на Голодомор 1932-1933 р. р. як факт геноциду українського народу. «Це, - за словами Б. Олійника, - винятково благородна людина, яка приїхала в Україну і полюбила її так, як мало хто з корінних українців на це здатен». Його, ще в розквіті творчих сил, і прийняла навіки українська земля як рідного сина.

 

Майже через півстоліття після цієї жахливої трагедії в Україні відповідно до Указу Президента від 26 листопада 1998 р. було встановлено День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій (четверта субота листопада).

 

У період із 2003 до 2006 р. було видано низку президентських указів щодо увічнення пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій. У свою чергу, у 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України з нагоди 70-річчя трагедії голодомору 1932-1933 рр. визнала це явище актом геноциду. Також актом геноциду українців у 1932 – 1933 рр. сталінським керівництвом визнано п’ятьма країнами світу, ООН, Радою Європи. Для увічнення пам’яті жертв та постраждалих від голодомору 1932 – 1933 рр. споруджені пам’ятники в м. Вінніпег (Канада), в Лондоні (Великобританія), у Мельбурні (Австралія).

 

Важливою подією в справі відновлення історичної справедливості, надання політико-правової оцінки Голодомору 1932-1933 рр. стало внесення 6 листопада 2006 р. Президентом України В. Ющенком до Верховної Ради України проекту Закону «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».

 

12 вересня 1993 р. о 15-й годині в Україні було оголошено Хвилину Скорботи за жертвами голодомору 1933 року. То була мить поминальна і за тих, хто помер голодною смертю в 1923, 1926, 1947 рр. Ця хвилина ввійшла в душі українського народу тихою молитвою, очистила їх від скверни. Великий Шевченко писав у поемі «Княжна»:

 

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара Господева.

Тисячами гинуть голоднії люде.

 

Поет ніби застерігав майбутнє покоління, малюючи страшну картину голоду. Але слуги Жовтого Князя не чули або не хотіли чути цих слів.

 

Поблизу Лубен 12 серпня 1990 р. українці вивершили Курган Скорботи і освятили це місце вічної пам’яті землякам своїм, які закінчили земне життя в пекельних муках. Стоїть Гора Зажури. А на ній Хрест – символ розп’яття українського народу. Він ніби промовляє нам: «О матері! І Ви, дівчата, і Ви, мужі! Повірте у Вашу, силу, у Вашу землю. Повстаньте і повірте в себе» (Улас Самчук, «Марія»).

 

Президент України Віктор Ющенко в листопаді цього року взяв участь у відкритті пам’ятного знака жертвам Голодомору та політичних репресій у селі Попільня на Житомирщині. Його встановлено на земляному насипі, в якому закладено капсули із землею з 34-х масових захоронень жертв Голодомору в 1932 – 1933 роках. Це гранітний православний хрест, що розколовся від людського горя і біди. Перед ним на зеленому насипі – закрита книга з чорного граніту з написом: «Світлій пам'яті жертв Голодомору та політичних репресій». Президент висадив біля пам’ятника калину.

 

Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ хочуть осмислити своє минуле, знайти відповіді на питання: Що з ними стало? Чому стало? Як стало? Минуле не належить нікому зокрема. Воно – надбання нинішнього і прийдешніх поколінь. На десятиліття можна засекретити архіви, можна прикопати в глибинах сховищ викривальні документи, можна замести сліди злочинів, можна просто переписати історію на догоду диктаторам.

 

Але історія має здатність: рано чи пізно таємне стає явним. Зараз саме такий час, коли зникають білі плями історії. Одна з таких плям – голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні. І коли зараз дехто з обуренням подумає: «Навіщо згадувати той голод? Загиблих уже не повернеш…».

 

Таким скажемо – забути це – великий гріх. Простити – теж. Усе має бути назване своїм іменем: брехня - брехнею, злочин - злочином. Бо без цього не повернеться до нас ні віра, ні святе почуття справедливості. Прах 7,5 млн. замучених в Україні від голоду (інші дані свідчать, що 11 млн.) стукає в наші серця. Таке зло ніколи не повинно повторитись.

 

У тридцять три

Розіп’яли Христа.

Розіп’яли

У тридцять третім

Україну.

Христос – воскрес.

Вона зійшла з хреста.

Я вірую

У неньку – Україну.