Ракова В.І., вчитель поч. класів

Полотнюк Л.М. ,вчитель математики

Краснодонська кола-інтернат

 

Мало знайдеться не тільки в історії України, а й у світу, таких жахливих трагедій, як голодомор 19332-1933 років.

 

Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна і знищення здорової народної моралі, в трата ідеалів занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років ХХ століття, не можна ні з чим порівняти ні вітчизняній, ні у світовій історії. Людиноненависницький більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати «комунізм» квітуче життя для можновладців – на кістках мільйонів.

 

Нині перед українською наукою постало завдання чітко висвітлити причини й перебіг спланованих та організованих геноцидних голодоморів 1932-33 р у контексті світової історії. Нелегка це справа. Ми, група «Пошук», яка створена на базі Красно донської школи - інтернату знайомилися із сторінками чорної хроніки голодомору в Україні – це було не просто для нервів. Нелегко читати, але треба? Без повної правди про минуле, якою б вона б не була, не мислиться процес оновлення та очищення, що відбувається в Україні.

 

Страшні 30 роки ХХ ст.! Людям довелося пройти через зраду країни і близьких, злидні й постійний страх. І сьогодні наша розмова про голодомор, про те, що нам вдалося знайти, з ким з очевидців зустрітися…

 

Пам'ять – нескінченна книга в якій записано все: і життя людини, і життя країни.

 

Причини голодомору . Підґрунтя голодомору було закладено 1927 року. саме тоді радянське керівництво знову повернулося до практики примусових заготівель сільськогосподарської продукції. Хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. переборювалась екстраординарними засобами: з допомогою обшуків, величезних штрафів, розпродажу майна неплатників податків і боржників хлібозаготівель, депортації найнепокірніших у віддалені регіони країни. Усі ці акції з арсеналу «воєнного комунізму» проводилися місцевими органами влади під суворим наглядом ДПУ. Листопадовий пленум ЦК ВКП 1929 року прийняв резолюцію про початок колективізації рішучими методами. на пленумі було підкреслено: «Україна повинна протягом дуже короткого періоду показати приклад організації великомасштабного колективного сільського господарства».

 

Колективізація, яка перетворилась на комунікацію, насильницьке запровадження колгоспного ладу викликала опір. На селі з січня до червня 1930 року було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників влади.

 

Однією з форм селянського опору був масовий забій худоби, щоб вона не потрапила до колгоспу. Усього у 1928-1932 рр. в Україні поголів’я худоби зменшилось наполовину. щоб відновити його, потрібні були десятиліття. Події набули справді загрозливого масштабу.

 

Більшовицька влада шукала різні способи змусити стати на коліна українського селянина. Одним із них було розкуркулення.

 

У постанові ЦК ВКП(б) від 30.01.1931 р «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації, йшлося вже не про вибіркове «розкуркулювання», а про «ліквідацію куркульства як класу». Постанова визначала «куркульські сім'ї», які підлягали ліквідації. Поділялися вони на 3 категорії : перша – активні « вороги радянської влади) ( міра покарання – розстріл або ізоляція в тюрмах чи таборах); друга – ті, хто виявив активний опір «розкуркуленню» ( міра покарання – заслання сімей у північні райони країни); третя – «куркульські сім'ї», які не чинили опору ( розселялись у спец поселеннях за місцем проживання).

 

Перша хвиля репресій прокотилася Україною з січня до початку березня 1930 р. Вона охопила райони, де нараховувалося 2 млн 524 тис. чол.. селянських господарств.

 

Голодні 1932-1933 рр. не назвеш геть неврожайними. Продаж і вивезення зерна за кордон протягом голодних років становили 3 млн т. Це не могло принципово змінити продовольчий баланс країни. Голод закінчився у 1934 році. Не було його й у 1936р, коли врожай був значно менший ( на 15-20 %) ніж у 1932 чи 1933 рр.

Постає ряд запитань: чому виник страшний голод? Чи не можна було його уникнути? Адже дані які ми знайшли свідчать, що в деякі роки врожаї були ще меншими, і набагато, ніж у 1932-1933 рр.

 

Ми з впевненістю стверджуємо: голод був заздалегідь спланований державою в особі Й. Сталіна та його вірних «однодумців». Це був акт геноциду проти українського народу і пройшов ряд етапів: впровадження продовольчої розкладки; примусова суцільна колективізація; штучне створення умов для голодомору як засобу упокорення селянства.

 

Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, гени досконалості фізичної й духовної, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічно живий ланцюжок поколінь: українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано смертельного удару.

 

Узимку 1931-1932 рр. голод вже стукав до селянських хат України. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести посівну компанію 1932 р. Ускладнювали ситуацію і безгосподарність у колгоспах, повна незацікавленість у ефективній, продуктивній роботі в них. На 20 травня 1932 р. у республіці було засіяно трохи більше половини запланованих площ. Внаслідок неякісного обробітку просапних культур частина посівів загинула.

 

У 1932 р. погодні умови склалися сприятливі, й хліб в Україні вродив. Але становище в країні було катастрофічним, тому партійне керівництво прийняло рішення : вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у населення.

 

В Україну відправлено з Москви та Ленінграда так званих десяти тисячників, кримінальних злочинців і морально негідний елемент. Як дикі звірі, бродили вони в пошуках хліба, пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували городи, сади, витягували їжу з печі, забираючи останній кусень із рук вмираючої дитини.

 

За кілька місяців надзвичайної комісії вибрали з сіл усі запаси зерна. Деякі селяни накладали на себе руки. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років.

 

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності», яку народ прозвав декретом про «п’ять колосків» І почався масовий забій людей, безкарний глум над селянами, особливо над дітьми. Відомо факти, коли дітей забивали насмерть прямо на полі, за кілька зернин, які вони знаходили. А охоронці пояснювали свої вчинки тим, що «боролися з розкрадачами соціалістичної власності».

 

Жертвами терору були не тільки селяни, а й керівники колгоспів, голови сільських рад, секретарі райкомів партії, голови райвиконкомів. Їх судили за невиконання хлібозаготівельних планів.

 

Середня тривалість життя українців у 1933р – становила 7,3 роки у чоловіків і 10,9 – жінок. Навесні 1933 р від голоду вмирало щодня майже 25тис. осіб, щогодини – 1000 осіб, щохвилини – 17 людей.

 

Щоб вижити, їли абсолютно все: траву, землю, собак, їжаків, ховрашків, мишей, ловили горобців, голубів, отруйні гриби, розривали скотомогильники – вже падалицю - брали і варили, щоб отримати навар.

 

Голод охопив територію з населенням 60 млн осіб, а кількість жертв досягла, за різними джерелами, від 7,5 млн до 10 млн. осіб, а іноземні дослідники називають навіть цифру 25 млн осіб. У селах навесні 1933 р почалося трупоїдство і людоїдство. Зареєстровано 10 тис. судів над людоїдами. Це лише офіційна статистика, а скільки ще не виявлених фактів залишилося?

 

Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. За переписом 1926 р. діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше його третини. Дітей віком до 4 років виявилося 16% - тобто у голодний 1933 р. їм мало виповнитись по 10 років . Та не судилося. Селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м’ясом інших, які зосталися.

 

 

Деякі батьки травили спочатку своїх дітей, тоді випивали отруту самі, не витримуючи голоду. Нестерпне горе, біль і розпука матерів, які у відчаї страчували своїх дітей.

 

На шляхах між селами лежали трупи. Йшла людина, впала й вмерла. Мертвих було так багато, а живі – такі недужі, що в кращому разі закопували своїх покійників без труни прямо на городі чи коло хати.

 

Вмирали цілими сім’ями, родинами, вулицями, селами. По селах їздили підводи і збирали трупи. Нерідко, щоб не вертатися вдруге до тієї ж самої хати, на підводи клали ще живих людей, відвозили до ями в кидали разом із мертвими.

 

Батьки відвозили своїх дітей на вокзали, у міста, кидали біля великих підприємств у надії, що міліція їх здасть у дитячі притулки, - і таким чином вони врятуються від голодної смерті. Смертність дітей сягала 50 і більше відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження. Стали пусткою сільські школи, бур’яном поросли дитячі майданчики , а відсутність учнівсько-педагогічного колективу сягала подекуди 96-98% рівня попередніх років.

 

Найбільших втрат зазнала Дніпропетровська область. З усієї кількості зареєстрованих смертей в Україні 70% припадала саме на неї. Далі йшла Вінницька область, яка мала 17 районів масової смертності та голодування , а за нею Донецька -11 районів, Одеська -14 районів, Харківська – 9 районів.

 

Уряд свідомо приховував наслідки голодомору, прагнув замаскувати сліди власного злочину, переселяючи у спустошені села України селян з інших регіонів СРСР. Масове переселення в Україну розпочалося восени 1933 р. З листопада по грудень 1933 р в Україну було відправлено з Білорусії – 40, із Західної області – 51, Іванівської – 24, Центральної чорноземної області – 43 ешелони з колгоспниками та їхнім майном. Це було своєрідне «велике переселення народу». Його мета – заселення спустошених голодом сіл.

 

 Сьогодні, коли від початку голодомору минуло десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам'ять про мільйони безвинно замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок.

 

Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам'ять про всіх невинно закатованих під червоним прапором, пам'ять про тих, хто не дожив, пам'ять про тих, хто недолюбив, пам'ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути.

 

Сьогодні ми маємо право для себе чітко зрозуміти – головною, неперехідною цінністю для усіх нас є власна держава. Бо лише здобуття Україною незалежності та демократичний шлях, який ми обрали, є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться. Хай живе пам'ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.