З книги "Життя і творчість селян Харківської губернії", 1898 р. : "Мешканці Білолуцька (нині - смт Новопсковського району Луганської області) не люблять собі відмовляти у їжі. Полюбляють їсти: яйця, масло, молоко, сир, баранину, сало, свинину, м'ясо свійської птиці..."

 

Харчам на дореволюційному столі білолучан важко було не позаздрити. Та вже через тридцять років багато з тамтешніх господинь були раді, якщо могли налити в миски баланду з картопляного лушпиння, лободи та кропиви. А невдовзі в них взагалі не лишилося нічого їстівного. Тема досліджувалась на виконання доручення Президента України від 21.09.06 щодо збирання цілісного масиву документів, пов'язаних із голодомором 1932-1933 років та іншими фактами геноциду українського народу.

 

... Десятиріччями будь-які дані про причини і перебіг голодомору були таємницею за сімома печатками. І лише із здобуттям Україною незалежності горезвісні "спецсховища" почали поволі відкривати свої секрети. Умовно процес їх розшифровки і оприлюднення можна поділити на три етапи: повне замовчування, свідоме перекручення, прагнення осягнути істину. Останнє виявилося найважчим. Завадою раз у раз ставали політична орієнтація "літописців", сувора партійна і авторська (продиктована почуттям самозбереження) цензура.

 

Аналіз періоду вітчизняної історії, що передував голоду, дає підставу вважати головною причиною лиха відверто споживацьке ставлення більшовицького режиму до українського селянства. Коли в 1919 році спустошені буревієм революції російські промислові міста стали потерпати від нестачі продовольства, в Україну з Москви і Петрограда прибули опрічні "продзагони". Тисячі посланців заводів і фабрик дочиста відбирали у селян харчі, щоразу вдаючись до прямого насильства. Через два роки, у 1921-му, центр діяв ще масштабніше і жорстокіше - примусив Київ щодня відвантажувати до Росії по сто вагонів хліба.

 

За ходом виконання грабіжницької "рознарядки" прискіпливо стежив сам голова Раднаркому В. І. Ленін. У неодноразових зверненнях до українських чекістів (!), зокрема від 3 лютого, 7 березня, 21 і 31 травня, він вимагав суворого покарання київських посадовців, "винних у заниженні" даних про кількість зерна в засіках. До реквізиції були залучені й члени комітетів незаможників, й так звані "двадцятип'ятитисячники". Спустошення останніми селянських комор, горищ і підвалів видавалося за "безкорисливу класову допомогу".

 

Подальшим логічним продовженням ленінсько-сталінської політики на селі стали колективізація і розкуркулення, якими у механізм функціонування аграрної галузі було, уявляється, закладено бомбу уповільненої дії. Перший вибух пролунав страшним голодом 1932-1933 років. Далася взнаки несумісність всмоктаної з молоком матері психології селянина-індивідуаліста з колективною формою господарювання на землі. Колгоспний віз, в який силоміць запрягли працелюба і лежебоку, одразу ж став шкутильгати на всі чотири колеса. Розхитувало його й навмисне розпалювання владою ворожнечі між бідняками і огульно звинувачуваними у всіх бідах "куркулями". Останні, а це були переважно ті, хто впродовж короткої віддушини за часів НЕПу довів свою підприємливість, кмітливість, працьовитість, сприйняли наступ режиму на свої позиції буквально в багнети, раз у раз вдаючись до відчайдушного силового опору. Заодно з ними було й чимало "середняків", які не полишали надії і самим вибитися в люди, зажити заможніше.

 

Як наслідок, лише в селах Старобільського округу у 1929 році було зареєстровано близько 70 замахів на запопадливих розкуркулювачів, підпалів їхнього майна тощо. Діями у відповідь ставали дедалі лютіші репресивні заходи. Судові й позасудові каральні органи не скупилися на суворі вироки: розстріл, тривалі строки позбавлення волі, вислання за межі України...

 

Опрацьовані нами статистичні дані свідчать: якщо в 1929 році на Луганщині серед репресованих за політичними мотивами було лише 170 селян, то в 1932-му - 515, у 1933-му -771. Вряди-годи вершителями судових справ ставали самі селяни. Коли в селі Чмирівка на Старобільщині колгосп імені Леніна у соцзмаганні посів останнє місце, його не без гумору стали називати колгоспом N 36 (в районі налічувалося тридцять шість колективних господарств). Секретаря парторганізації колгоспу Величка виключили з партії і притягли до суду.

 

У 1932 році партійно-державне керівництво України, побоюючись, вочевидь, невдоволення Москви з приводу зволікання реформ, рапортувало про "повну перемогу колгоспного ладу". Та виявилося, що "гоп!" сказали зарано. Бо ж саме тоді, коли ще не висохло чорнило на рапорті, в ряді сільських районів України почався справжній голод. І що ж? І за тих умов союзна партійна верхівка вимагала... збільшення поставок хліба.

 

Не викликає сумніву, що всі ниті управління станом справ на селі, яке було головним постачальником коштів на потреби індустріалізації, могла тримати в своїх руках лише одна особа - Й. В. Сталін. Цілком імовірною здається перейнята ним у спадок від Леніна невіра в правдивість одержуваної з Києва інформації. Отож і вдався до вкрай небезпечного експерименту: методом спроб і помилок визначити крайню межу здатності українських селян "ділитися" зерном з державою. Далі ж сталося, очевидно, те, чого й слід було очікувати: низові виконавці, воліючи якнайкраще догодити вождеві, добряче "перегнули палицю".

 

Відомо, що за менш критичного стану справ з нестачею хліба (1922-1923 рр.) Україна зверталася до міжнародних благодійницьких організацій по допомогу і одержувала її. Зважимо й на таке. На час голоду тридцятих років в Україні діяли численні організації Товариства Червоного Хреста, одним із статутних обов'язків яких була допомога жителям місцевостей, що потерпали від стихійних лих. Натомість в охоплені голодом райони влада направляла не сестер-жалібниць, а оперативників каральних структур. Внаслідок запровадження суворих карантинних заходів частина мешканців промислових міст, у тому числі й Луганська, про голод на селі, який лютував буквально за кілька кілометрів, нічого толком не знала. Отож і не сприймали чутки всерйоз.

 

Розв'язання проблем реформування села виявилося для режиму незрівнянно важчим, ніж ще свіжі в пам'яті гучні перемоги на фронтах громадянської війни. Передбачуваної мети не досягали жодні заходи, у тому числі й драконівські. Назвемо деякі. У 1932 році партійні осередки на місцях дістали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах. Було введено смертну кару за розкрадання соціалістичної власності (сумновідомий закон про "п'ять колосків"). Аби не дати селянам можливості полишати колгоспи у пошуках їжі, впровадили систему "внутрішніх паспортів", відкинувши тим самим село у часи кріпацтва. В листопаді набув чинності закон, яким заборонялося видавати колгоспникам зерно на вироблені трудодні, доки не буде виконано план держзаготівель...

 

Як же висвітлювали події того часу науковці-історики нашого краю? У "Нарисах історії Ворошиловградської обласної партійної організації", які вийшли друком у Видавництві політичної літератури (м. Київ) у 1979 році, період набуття голодом найтрагічнішої форми характеризувався таким чином: "В ході розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту, в боротьбі за ленінський кооперативний план було успішно перетворене в життя найважче після завоювання влади робітничим класом історичне завдання – перехід мільйонів дрібновласницьких селянських господарств на шлях колгоспів, на шлях соціалізму. Як і по всій країні, на території Луганщини на основі суцільної колективізації був розтрощений і в основному ліквідований останній експлуататорський клас - куркульство. Перемога колгоспного ладу ще більш зміцнила союз робітничого класу з трудовим селянством, що є основою і надійною гарантією успіхів у соціалістичному будівництві".

 

А от якою бачили тогочасні реалії автори виявленої нами у фондах архіву "Доповідної записки членів бригади Новоайдарського райкому партії про результати вибіркового обстеження випадків голодування по району": "Починаючи з другої половини лютого 1933 р. в селах Дмитрівка, Олексіївка, Колядівка, Співаківка, Штормове, Денежникове нами виявлений цілий ряд фактів голодування, які в деяких із цих сіл супроводжуються смертними випадками. Окрім фактів смертності, в цілому ряді сіл в середньому не менш як 10 сімей, перевірених нами, лежать опухлими від голоду. Крім того, за останні 10-15 днів у ряді сіл усі коні, що пали, були розкрадені голодуючими для вживання в їжу".

 

Наведемо ще кілька характерних уривків з інших подібного роду доповідних записок. "7 березня виявлено два трупи в родині бідняка-колгоспника Бондаря Євмена, залишився один хлопчик. Колгоспник Харківський виявив труп бідняка Недбая в його хаті. З 1-го січня по 9-е березня 1933 року зареєстровано і виявлено 83 смертних випадки, за останні 10 днів - 19 чоловік. Трупи лежать по кілька днів у хаті, ніхто не хоче рити ями. Ховають у погребах, сараях. Правління артілей і сільради не організували поховань трупів, доручивши цю справу бригадирам, які, в свою чергу, нічого не роблять. Є випадки людоїдства".

 

Як зазначалося в ряді "записок", серед тих, хто голодував, були й сім'ї куркулів... Слова "голод" і "голодомор" у "Нарисах" не вживалися. Натомість читаємо: "Але в успіхах реконструкції сільського господарства були й тіньові сторони... Окремі колгоспи виявилися засміченими ворожими куркульськими та іншими антирадянськими елементами. Проникаючи в колгоспи на посади бригадирів, комірників, рахівників, завгоспів, куркулі розкрадали суспільну власність, шкодили артільному господарству, дезорганізовували роботу, несправедливо розподіляли доходи, проводили антирадянську агітацію, саботували виконання директив радянських органів. Вони не зупинялися перед підпалами колгоспного хліба, отруєнням худоби, організацією терористичних актів проти колгоспників-активістів. Серйозні недоліки в керівництві сільським господарством, ворожі дії класових ворогів, а також неврожай 1933 року через засуху, призвели до важкого становища в сільському господарстві".

 

І ні слова про дійсний стан справ. На тих "Нарисах" на Луганщині виховувалися тисячі пропагандистів і слухачів системи партійної освіти, викладачів і студентів вищих навчальних закладів, усіх тих, хто цікавився історією рідного краю. Під впливом прищеплюваного книгою світогляду вони визначали свою громадянську позицію, способи дій в усіх життєвих питаннях:
політичних, економічних, соціальних. Й один з наслідків того багатьом сучасникам ще добре пам'ятний: замість експорту країна почала величезні імпортні закупівлі зерна.

 

Впродовж роботи над цим матеріалом постійно відчував: у темі голоду 1932-1933 років надто багато так званих "білих плям", нез'ясованих моментів, тверджень науковців, що суперечать одне одному. Багато дослідників називають голодомор штучним. Що ж стало поштовхом для "організації" такого схожого на самогубство явища? Бо ж якими б несумісними з лінією режиму не були погляди селян, останні давали країні хліб і до хліба. А це експортні поставки, це кошти для пришвидшення темпів індустріалізації. Навіщо ж рубати дерево, яке плодоносить? У різних джерелах подаються різні дані про кількість жертв. Відомі історики, у тому числі Р. Конквест, О. Субтельний, Б. Кравченко, називають різні цифри: три-шість-десять мільйонів. Яка ближча до істини?

 

Що ж до нас, архівістів, то сьогодні вбачаємо свою позицію в якнайповнішому осягненні складових і наслідків голодомору, в очищенні проблеми від кон'юнктурних нашарувань.