Рідне село Хитці Лубенського району на Полтавщині...
Про голод 1933 року в Україні я знав з дитинства. У бабусі моєї навіть відлік років інколи такий був: “Це сталося ще до голодовки…”.
Коли підріс, тяжкі сум’яття гнітили душу: “Як це могло трапитися? У нашій країні – голод?!”
Дорослі причину називали коротко:
- Бо увесь хліб вивезли...
До пояснень не вдавалися. Мабуть, над ними висіла своєрідна заборона думати, аналізувати, зіставляти. У кінці 70-х років почув цифру, яка вразила: “У селі Хитцях померло від голоду більше тисячі чоловік”. Тобто половина села!
Відтоді почав записувати спогади старожилів, очевидців того страшного року, і так поступово вималювалася зловісна картина не тільки фізичного, але й духовного, морального вимирання.
Тепер усім нам, здається, добре відомі причини масового голоду в Україні. Узвичаїлася думка, не раз повторювана в пресі: після колективізації різко зменшилася заготівля зерна, отож за вказівкою “вождя народів” і почали викачувати весь хліб, потрібний для індустріалізації країни.
Однак існували й інші причини. Щонайперше – намагання стримати природний протест селянства проти несправедливості. Треба було “закріпити” в ньому всіляку необхідність і обов’язковість колгоспів, безсловесну покору у виконанні будь-яких рішень. Ті ж, що залишаються живими, будуть славити рідного Сталіна за добродійство і дароване життя.
Чому ж люди не протестували, мовчки дозволили забрати всі продукти харчування? Чому не діяла віками вироблена здатність українського народу до взаємодопомоги, милосердя, рішучості захистити свій рід від напасти? Адже жили в українських селах нащадки Северина Наливайка, Гонти, Залізняка, Кармелюка… Не можу пояснити цю покору чимось іншим, крім упливу сталінської машини ідеологічної обробки. Ось її вияви тільки на прикладі рідного села. Двадцять дев’ятий рік. Падає хрест із давньої сільської церкви. Зламуються віковічні норми моралі, ідеали духовності. Танці в тій же церкві (де хрестилось і вінчалось усе село) під гармонію й бубон, обпльовування лушпайками з насіння зображень святих на стінах.
Тридцятий рік. Початок розкуркулення. Більше тридцяти родин без жодного опору вивозять із села під гнівні вигуки односельців, особливо молодих. Абсолютна більшість вигнанців – невинні працелюбні люди.
У 1931-му в селі було створено два колгоспи – “Перше травня” і “Більшовик”. Усі жителі стали колгоспниками. Урожаєві 1932 року раділи, адже перед тим на зборах вирішили видавати по кілька кілограмів зерна на зароблені трудодні. Але за обов’язковим планом наспів підвищений, за ним – зустрічний, аж поки не вивезли все зерно. Потім почали забирати в колгоспників. Спочатку добровільно, потім – силою.
Із району приїжджав уповноважений і разом з “активістами” обходив двори… Слово це я не міг не взяти в лапки, адже до нього в моїх односельців старшого покоління досить негативне ставлення. Тодішніми “активістами” нерідко ставали й просто нероби, демагоги, а то й людці, ласі до чужого добра. Бо звідки ж тоді стільки жорстокості до односельців, здатність забрати останню картоплину, ворочок із зерном?
Ще з ранньої весни тридцять третього почалося масове вимирання. То там, то там на кутках чувся плач, і на кладовище везли чергову жертву “нового життя”. Потім і плач стих, бо вимирали сім’ями і нікому везти було до останнього упокою. Добре, як сусіди прикопають десь. Можна багато писати, як люди втрачали людську подобу, як батьки хотіли смерти своїм дітям, бо вже не мали сил дивитися на їх муки, як діями людей керувало одне-єдине бажання – їсти.
Аж ось селом поширилася рятівна чутка, що в Городищі все ж таки людям жилося легше. Старожили серед причин називають і наявність базару, куди з’їжджалися і сходилися люди звідусіль, і традиційне заняття народними промислами, особливо в’язанням кошиків та гончарством.
Не знаю, як тепер оцінити вчинки жителів сусіднього села, які міняли харч на принесені речі. На перший погляд, вони здаються милосердними. Та, може, “благодійництво” це і є справжнім здирством, можливістю нажитися на чужій біді.
Багато років із затятою наполегливістю намагався я знайти хоча б одну згадку про голод 1933 року в українській радянській літературі післявоєнної пори. І що ж? Марно. Хіба що говорив Михайло Стельмах у романах “Чотири броди” та “Дума про тебе”, та й то у край “заредагованому” варіанті…
Був, однак, і в пору духовного голоду і безпам’ятства сімдесятих письменник, який не міг не сказати правду. Уже після смерті Григора Тютюнника зусиллями його друзів була надрукована новела “Сміхота”, де є такі рядки: “Демид долив із пляшки, випив поволі й дививсь на рушники: отой рушник – пригірш пшона, отой рушник – сухарик, а он отой рушник – втішливе слово тітчине, за тим словом стояло в очах лисиних два хвостики: виль-виль, виль-виль…”.
Закономірно, що Демид, відчуваючи страхітливі події усім серцем, зробив хрест і поставив його пам’ятником над усіма, над пам’яттю…
Після голоду не стало і в Хитцях не тільки старовинних рушників. Зникло й багато ремесел, не стало стельмахів, бондарів, мірошників, ковалів… Гинув квіт нашого народу, порушувався віковий генетичний код, рвалися традиції. Років зо два після голодовки в селі навіть не співали пісень, немов позабували їх.
Словом, трагедія голоду значно більша, ніж говорять про це зараз, і наслідки її відчуватимуться ще довго. Скажімо, нині багато хто зі старих людей не може критично сприймати нашу історію, розрізнити чорне і біле, відділити полову від зерна. На думці один критерій: “Спасибі, хоч хліба понаїдались”. Не треба квапитися називати їх сталіністами. Їм не просто забути вкрадені з поля зеленкуваті колосочки жита, які влітку 1933 року були носіями життя і смерті, побоїв, довгих років каторги.
…Літнього вечора довго розмовляю з батьком:
- Багато ровесників моїх повмирало, – каже. – А мене люто шмагав батогом голова колгоспу за зірвані кілька колосків. Коли в сім’ї не лишилося на обмін нічого, узяв я два чистих зошити і пішов у Городище. Поміняв їх на чотири млинці та картоплину…
Олексій Неживий
