Дереза. Ковила. Вузькі насадження між селами. І Царська дорога... Стрілецький степ. Ані лукавої величності гір, ані гомінкого шелесту лісів. Тиша і спокій. З цинічним пафосом хтось підбурює: “Зупинись! Озирнись! Бачиш, яка краса? Хіба не милуватимешся?”. Сентиментальність нашого буття візьме своє. Зупинишся, мов зачарований, і заснеш. Це станеться з тобою, з нею, з ними, з будь-ким, але не з кожним. Ще живі ті, які бояться тиші. Вони знають, що стоїть за нею і хто замовк назавше. І якщо ти завмираєш в очікуванні десь поряд — припустімо, що за спиною, — дехто вправно діє. І йому, як то кажуть, “на руку” твоя глибока та чуйна душа, твої зворушливість і невпевненість.

Степ голий. У степу ти не знайдеш засідки. Тут виживають лише стрімкі, швидкі й обережні. Тут не ховаються — звідси тікають і тікають. І не тільки зараз — і десять, і сімдесят, і двісті років тому.

Зараз тут дереза, витоптана скотиною, і колись родив “райський сад”, а далі росли могили: одна, дві, три — чорні, страшні, мовчазні.

Тут, за селом, було три хати, повні дітей. Господарі будувалися за селом, ближче до одрубів. Жили своїм життям: мали корову, коня, землю обробляли. Скільки робили — стільки й мали. Мали небагато, бо дітей багато було. У всякому випадку, таким усе здавалося шестирічній Тетянці.

А далі організовувався колгосп. Добровільно мало хто йшов. От і її батько не пішов. Коня не схотів віддавати. Добрячий кінь був. Прийшли і сказали: “Не хочеш іти в колгосп — не йди, а добро все одно заберемо!”. Забрали все: коняку, корову, бричку, збрую, букарі, борони. Що не було — все під мітлу забрали. А боронити не боронили, бо слова сказати не можна — відразу на Соловки вивезуть.

А в 32-му і з двору все вимели, і з хати все вимели “під мітлу” з тієї ж стрілецької дерези. Була тут така — “Красна мітла” називалася. Дівчатка молоденькі з червоними пов’язками ходили, описували все: і ночви під стелю підвішені перекидали, і в піч заглядали. А що там? Одна дітвора. Мати голосила, а вони ревли. Забирати приходили пізніше, але це вже були дорослі — уповноважений сільради, колгоспне правління. Їх уже мало запам’ятала. Врізалося тільки, як комин розбивали: списами ширяли, духовку ломом вивернули, долівку подовбали.

А потім запам’ятала сад, “райський сад”. У ньому росли... могили.

У Тетяни в сім’ї з шести чоловік всі залишилися. Корова виручила. Ходили перекотиполе збирали, у ступі товкли та ляпеники в печі пекли; листя з берестків чухрали. Якось перекантувалися, а от сусіди всі з голоду померли: дід Яким, Андрій, тітка Марія та Ваня. Була у Петра Логвиновича корова, щоправда, не дійна. Прийшов якось до батька: “Продам корову, а куплю буряк, щоб зварити і сім’ю спасти”. Малі ж сидять на печі і слухають. “Не продавай, а заріж. Буде м’ясо — і сім’я залишиться жива”, — радив батько. Не послухав. І знайшлися такі люди, як на папірці корову виміняли, а за них-то нічого не купиш. Лежали всі пухлі, як колодки. Прийшла тітка Марія і каже: “Вони й їсти уже не просять!”.

Перший помер дід.

Батько пішов. Викопали з Петром Логвиновичем у садку могилу. І хіба то могила? Ямка маленька... Поклали, прикрили рядниною і насипали землі багато-багато...

Страшно було. Боялися, а в садок бігали.

Другим помер Іванко. Ровесником Тетяни був.

Далі померли Яким, Андрій, тітка Марія.

Ото так одна за одною і росли могили.

Пізніше Тетяна Володимирівна писала про могили над високими грушами до районної газети, а ще пізніше груші були викорчувані, а могили витоптані.

Петро Логвинович взяв Надійку і зник. Казали, що на Донбас пішов. Там і вижив.

А тим часом спустіла і друга сусідська хата. Жила там жінка з дівчинкою. Син служив у радянській армії. Якось прийшла Санька за підсакою до батька: “Дайте я за рибою сходжу”. Під вечір послали Тетяну на підсакою до сусідки. Стукає — не відгукується. Зайшла, а тітка лежить під грубою, і підсака коло неї. У печі накладено. Чавунець стоїть і щось у ньому ворушиться. Заглянула, а там жаби. Прибігла додому, сказала батькові й матері. Ті пішли, а тітка Санька вже й захолола. Тітку в садку прикопали, а дівчинка зникла. Може, десь впіймали і з’їли, а може, десь померла.

Залишилась за селом одна хата. А що було в слободі, Тетяна не знала. Нікуди не ходили. Страшно було ходити, хоч уже й вісім років було, бо боялися, щоб дорогою не з’їли. А так казали старі, що й у слободі голод був.

І дядько помер... У колективізацію його куркулем визнали. А він у селі жив, заїжджий дім мав. Чумацький шлях через Новострільцівку на Вороніж пролягав і Царська дорога на Таганрог ішла.

Ото ночували в дядька чумаки. І для скотини стайня була, і чай готували. А в 30-му розкуркулили. Підвезли підводу. Дядька, діда, тітку Василину, Петра, Івана і Тоню — посадили шість чоловік у бричку і вивезли за десять кілометрів від села в бур’яни. Вивезли, викинули з брички, а вони залишилися. Дід зразу помер — серце не витримало. А дядько викопав землянку. Спочатку перекантувалися якось. Люди допомагали. А як у голодовку, то і в людей їсти нічого було. Стали вже вмирати з голоду. А дядько знав, що в батька корова була, і кинувся йти до нас. Ішов через Новострільцівку. Ішов поночі і зайшов у крайню хату води попросити, а там не відчинили. Так і помер по дорозі.

А Іван з Петром по милостиню пішли в конезавод, він був у сусідньому селі. Там люди не голодували. Не ситно було, але й голоду не знали. Їм там і пайки давали, і на трудодень, і зарплату платили. Пішли братики, а так їх у коморі прикрили, щоб не ходили, не жебракували по дворах. І чи то забули, чи то навмисне не випускали. Так у коморі й померли. А комора пуста була, так щурі з’їли їх — самі кісточки залишились. Уже згодом, коли Тетянин батько взявся шукати їх, йому один чоловік сказав, що кістки уже в ярок викинули. А тітка Василина взяла малу Тоню і кідись зайщла. Так ніхто і не чув, де вони поділися.

Уже повесні бачать, що сусіди вимерли, рідня вимерла, а Володимира сім’я жива. Прийшли знову описувати. А батько трохи грамотний був, обрали його членом ради. Приходить і каже: “Давайте заховаємо два відра ячменю!”. Батько їсти не давав, бо сіяти треба. Заховали за хатою в ямі зі смітником. Приїхала комісія. Все в хаті перевернули, а не знайшли. Поїхали. Батьки зраділи: “Ну, слава Богу, пішли!”. Тут доїхали вони до річки і повернули назад. А коні добрі були в управлінні. Вернули хлопців, і начальник сам приїхав. Знайшли ячмінь і забрали.

А тоді казали люди, що Бог дав: “галушки” по вигону зелені поросли. Ото кидали їх у молоко і варили.

А ще послали і батька з комісією по хатах, в яких ще живі залишалися. Зайшли у двір, а там дітвори повна хата. Послали батька на горище. Поліз, а там під сміттям квасолі відра два накрито. Прикрив і встав, каже: “Нема нічого на горищі”. Начальник поліз перевірити, знайшов ту квасолю, забрав її. Батька ж зняли з ради і дали шість місяців примусової праці. Судили його за те, що він не забрав оту квасолю.

А в колгоспі комори забиті були. І біля кожної об’їждчики днювали й ночували. А що поробиш: дурнів не сіють, не орють — вони самі родяться!

Сім’я ж за річкою була, серед поля. Влітку вже й колоски наливатися стали. Повз двору росло жито. Казав батько: “І за двір не виходьте, бо прийдуть, знайдуть і мене на Колиму відправлять”. Один парубок по дорозі йшов і трохи рукою до поля, щоб колосочки застрявали. Не угледів, що об’їждчик ззаду їхав, так той уперіщив батогом. Упав, розсипав зерно й очухався не скоро. А інших і судили.

Опустіло село після голодовки майже наполовину. Воно, жаліється Тетяна Володимирівна, і зараз напівпусте. Тікає молодь. Залишається тільки голий Стрілецький степ, Царська дорога, ковила і дереза І сьогодні селяни з неї в’яжуть мітли і вимітають ними двори...

Люба Аннусова