За твердженням істориків, які працювали з архівними матеріалами, у північних (сільських) районах Луганщини за 1932-1933 роки кількість населення зменшилася на 20-25 відсотків. Свідків тих, хто пережив український Голодомор-геноцид, стає все менше.
У зв’язку з цим у нас виник задум тематично обстежити луганські (слобожанські) села і записати на відеокамеру розповіді тих, хто пам’ятає голодні роки. Влітку 2004 року нам удалося побувати в 65-ти селах Слов’яносербського, Новоайдарського, Біловодського, Старобільського, Новопсковського, Марківського, Міловського, Білокуракинського, Кремінського, Сватівського і Троїцького районів Луганської області.
Із розповідей людей, які пережили цю страшну трагедію, постає жахлива картина людського горя, окреслюються реальні причини і наслідки загальноукраїнської трагедії.
На основі зафіксованих матеріалів плануємо зробити документальний фільм про голодомор на Луганщині, а за архівними матеріалами, наданими нам працівниками Луганського обласного державного архіву та обласного краєзнавчого музею, думаємо видати Книгу пам’яті. Сподіваємося, що наша праця стане скромним внеском у справу державного масштабу.
Пропонуємо розшифрований запис розповіді про голодний 1933 рік одного з його свідків. Це Гринько Андрій Васильович, 1923 р. народження. Він народився в селі Шовкунівка Білокуракинського району Луганської області, але в 17-річному віці виїхав звідти. Вивчившись, служив військовим льотчиком у Росії та Україні. Зараз живе в Луганську.
(Зауважмо, що мова Андрія Васильовича більшою мірою зрусифікована порівняно з тими, хто постійно проживає в Шовкунівці, оскільки більшу частину свого життя він прожив у російськомовному середовищі).
“У 33-му мені було 10 років. І то, шо осталось у пам’яті... Вспоминаю, як страшний голод був. Он захватив не тіки Шовкунівку. А для мене Шовкунівка була як центр окружающого міра.
Проісходілі собитія такі. Колєктівізація билa, розкулачіваніє. Відєл своімі глазамі, как вивозілі в кручу дітей, сідали у бричку діти, шмyтки забирали з собою, які там з собою везли. Я в дядька спрашував: “Куди вас везуть?”. А вони родичі наші були. Це були заможні селяни. Із 120 дворов у Шовкунівці 10 було розкулачено. Це люди праці, самu создавали свойо багатство. Воли були (пара волів була), корова, бички були, пара коней, вівці — все хазяйство, у коморі. Була молотілка — така, шо кобила возе по тoку, молотили. А то ціпами. І люди ці були неграмотні.
І от мої діди і баби не вміли ні писать, ні читать. У колхоз нaчали записувать, сводiлі скот. Забирали все, в кого шо було. А воно ж нічим було кормить, дохли коні. А врожай тоді був багатий, у 32-му році, помню, пшениця стояла білоколоса, як її називали, а люди вмирали од голоду і ходили, шоб якось прожити — ну, крали.
Тьотка одна з сім’ї розкулачених зрізала ж ножницями пшеничні колоски, її посадили за те, шо вона там набрала сумку колосків.
А виставляли тоді пости, називались об’їждчики, на вишках сиділи, виглядували, шоб ніхто не брав. А одін дядько, Кравцов його фамілія, взяв у карман пшениці, украв у цих коморях. Усі коморі багатих людей звезли на вuгінь, і він був комірникoм. І шоб не вмирали діти з голоду, він набрав. А його посадили, дали йому восімнадцять років. І посадили його в Новопсков, тоді Новопскову подчинялось Білокуракино. А жінка ж понесла йому передачу зімой.
Це було з 32-го на 33-й рік. А їх гнали на Сватову уже конвоєм. Ми вийшли на вигінь, дивимось — ну, чоловік восімсот, вокруг вооружонниє гвинтівками люди, солдати охраняли, не підпускали нікого, і на бричці... Хто вже не міг їхать — не на бричці, а на сaнях везли цих арестованих. І лежала жінка оцього Кравцова, вона замерзла. Ішов Кравцов — просив: “Дайте ж хоть поховать жінку!”. А голова колгоспу — тоді він називався “Червоний шлях України”, перший колгосп — одправив оцих арестованих людей розмістить у школах, по домам, а пішком їх гнали аж до Сватового, куда-то в сібірскіє края.
Ну ще какой голод був? Шоб не помирали, с утра начинали дєті в поісках чого-небудь — то буряк украдеш там, у коморі. Оце ж розкуркулені двори... Вони потом зробили бригади, колгоспна контора, і отеті актівісти — Денис Данилєвич Шовкун — голова, Мар’я Вчорашня — комсомолка, як її називали, а другaя Мар’я була парторгом; це тоже — безграмотниє люди, це були батраки в основном, бідні люди. Вони проводили лінію партії, рєшалі, кого розкулачить, а кого не розкулачить.
У цей год іще банда йшла протів колгоспів — з Крyглих. І воно ще сніг не розтаяв, четирє человєка у кожyхах білих, как помню, з гвинтівками, були, а остальні з лопатами, вилами, і розганяли актівістів. Банда це була протів радянської влади. Но от її розгромили — під Білокуракино, чи шо. А назвали цю банду Федoскина, потому шо тьотка Федоска йшла в гості, в Шовкунівку, і оказалась впереді оцієї колони. І кажуть: “Яка банда?”. “Федоскина”.
Наша сім’я була 10 чоловік, от. Братік умeр — болєл оспой, сестра болєла, а меня міновало, потому шо прівівкі були зроблені. Ми каждий день виходили з дідом гаврашкiв ловить. Дід зробив 10 гаврашоловок, от, і я заганяв. Виходив на промисел і, де гаврашків багато, заганяли в нори. Ставили палку, а дід ставив гаврашоловку туди, куди заліз суслік у нoру. І ми по сто штук ловили гаврашків. А тьотки — тьотка Мар’я і тьотка Олена — виливали водою. Загнали сусліка, ллють, ставлять руку, воду наливають, суслік появляється — його за горло, об зємлю, на кручок і в огонь. Осмалили, кишкu випустили і їли.
А так — умирали люди на ходу. Причому не тільки наші, а й чужі люди проходили. От возлі скирдu на вигоні найшли чоловіка мертвого — сокира в нього, пилка, і в робітничому такому наряді, звідкись ішов, наймався робити. Но вмер. І ми з Петраковим решили його похоронить, 200 грам пшениці тоді давали за похорони. А в нас же сіли нє било... пацани... ну, он старше меня лєт на пять бил. Ми викопали... а кладбище на вигоні було. Сніг розгребли, там коє-как його закопали. Я взяв сокиру, а він пилку, і цього діда заховали. А голова колгоспу потом казав: “Шо ж ви його снігом загорнули, а він на поверхності оказався?”.
А дальше... Баба Гнійка, така красіва женщина, тьотка, жили з дoчкою Ганною і мужом. Голодні совсiм були, і она вмерла. Наш сосєд — Балабoшка, не помню його фамилію, Балабошка звали. На возочку... Уже сніг розтаяв, винесли її на рядні, положили на возок. А в неї красівиє коси, а ми ззаді біжимo. Він везе возок з тьоткою, з своєю жінкою, шоб же ж заплатили за похорони... а косой замітає сліди. А дочка вискочила... на неї був платочок, дочка взяла платочок і побігла в хату. Її чоловік yмер через нєдєлю.
У нашому сарії, де ми жuли... Дід Радион приходить, каже: “Якийсь мальчик лежить у клуні”. А оказалось — це розкулаченого син чи внук, звали його Ваня; “куркyликом” його назвали, він по хaтам ходив. Родітєлів одвезли, а він остався в селі. Він так і помер.
Ну от. Дід Тарасенко, помню, той вийшов, за забор держався і впав у колодізь, головой уніз, от. Ну как же діда витаскувать? Колодізь тот і зараз существуєт, і воду беруть. Тодa рішили його кішкою витянуть. Кішка — це була такая... з крючками приспособлєніє, вьодрами витаскували. І ми, пацани, собраліся, йому під глаз кішка попала — і витянули діда, тоже хоронім. Так, нікакіх гробов, нічого нє дєлалі.
Розказують, шо в селах Бунчукiвка, Лаврiвка, Киселiвка — там сім’ями вимирали. А ми... оце лошаді здихали, і їх вєзлі на салазках на кладбіще, скотомогільнік, і почему-то пріказивалі обізатільно полівать карболкой, шоб нє трогалі люді. Ну тьотка моя, Мар’я, і тьотка Олена вітінaра (ветеринара. — І.М.) вговарювали: “Не поливайте, ми ж наріжем!”. І ото дохлих тих лошадєй рєзалі на кускі, даже до дракі дохoдило: каждий же хоче мякоть отрєзать. Єлі, ніхто не розбирался. А коні дохли... Ото ж у кулаків забрали, до кучі зводили і не кормили. Вони й не знали, як це робити!
Я знаю: як колхози організовували, так хто в колхоз записався (тоді називали “комуна”), тому музика в школі грала. І ми просились: “Та записуйтеся вже раді Бога, шоб нам музику послушать!”. А багатиє — от дід мій, Савка, не хотів оддавать: як його оддать те, шо нажив? А оні орєндувалі зємлю в помєщика Фандiя, виращували пшеніцу, у ніх всігда бuло шо поєсть. Молотілка, косілка билa, ета косілка потом долгоє врємя нікoму не нужная била (над яром била, і ми єйо в речку вкинули, ето вже при колхозах).
Почті в каждом дворє хтось умирав. Сосєдка Зіна билa, моя ровєсніца. Ноги опухшиє... Пухлих много било.
— Куди дівали хліб, зібраний у 32-му році?
— Воно ж все колгоспне було, вивозили куда-то. А давалі на трудодень по 200-300 грам. А дєньгі — токо в конце. Послі тoго, як того Кравцова на восімнадцять годів посадили, він сам умер, і вся сім’я вимерла в йoго — троє дітей (дві дєвки і парень). І хата осталась пустая.
А мой батько... три класи закончив, щитався грамотним, його поставили комірникoм, ну Боже упасі, шоб он принoсив у кармані! — ходілі провіряли. Так мене батько у зaкром кине, шоб я в штани насuпал етіх качанів, от. Я насовaл, а трудно йті, і нада бuло чєрєз забор пєрєлєзть, а ця комсомолка Мар’я Вчорашня поймала мєня на заборє, забрала в мєня ці качани. А когда я вже бил воєнним льотчиком, приєхал і виступал с лєкциєй в колхозє, розказивал історію етого колхоза, а ця Мар’я сідєла впєрєді. А я кажу: “Ось ця баба Мар’я... Я чуть не здох — вона забрала в мене качани”. Так вона підійшла до мене: “Ти більше не розказуй про це!”. “Шо, — говорю, — стидно?”.
А так — ноч настайот... На колгоспному дворі погрібa билі закрити, тьотки подобрали ключі, а мене в підвал пустили, шоб я викинув нєсколько качанов, і буряка. І топить нічим було, ходілі солому воровалі. А там мєсто благодатне, істокі рєчкі Боровoй, дальше лєсa, трі лєса... А то, шо у Фандєя, помєщика, осталось — там розвалілі, розрушилі, а три ставка, так оні сохранілісь до сіх пор...
— Ховали людей в одну могилу?
— Ховали у нас поодіночкі, а так, шоб гурьбой — не пам’ятаю. Кладбіще велике, прямо на окраіні села, далєкo везти нада було. Хрест не поставили, потому шо там уже могіла на могілі була. А памятнік стоїть для воїнов совєтской армії, 75 чєловєк із села погибло. А потом той колхоз “Червоний шлях України”, відімо, кому-то не понравився — назвали Куйбишева, а потом “Зоря”, і потім розвалилось всьо.
У сусідніх селах — Киселівка, Бунчуківка — там було, шо дітей їли. А в нашому селі собак їли. Ми на сусліків ходили, а дід Шовкун — той собак ловив.
Іще ми чим виживалі... Зімой з хвоста кобили ілі коня видьоргівали волосся і дєлалі еті... пєтлі, і ловілі грачей, сорок, жарілі їх, ліш би вижить. А так — жoлуді собирали, разнотрав’я. А в огородах, оце я пам’ятаю, шо неврожай картошкі було. Дід один мішок оставив і положив собі в голови, шоб на посів оставить, а то нiчого було їсти. Ту з’їли, а лушпайки вже садили.
І в двадцять першому році такий же голод був.
— Люди не казали про причину голоду?
— Ніхто в політікє тоді не розбирався. Люді тьомниє билі. Ото сказала Мар’я Вчорашня безграмотна — отак. Ну, думають, це так. Сопротівлялісь только ті, хто жілі зажиточно. Ну билі й такі, шо жилі зажиточно, но їх не розкулачили, но оні билі подхалімами в тєх, хто рішав судьбу людей. Я знаю, дід Ґамка такой бил (у нас по двoрям каждий імєл свою клічку — то Мар’я Вчоряшня, то Тетяна Жирафа, то Тетяна Рябa, разне). Так такі були рахівниками — такі, що по 3-4 класи закiнчили, розбиралися, а дальше брігідіра не дохoдили.
.. От єщо інтєрєсниє момєнти. Куда-то дід уїжжали обмінять. Бере самовар, і у женщин украшенія билі — крестікі разниє, медальчики, гроші — украшалі, кадa видавалі замуж. Собіралі і вивозiлі в Бєлгорoдскую область, і там міняли на хліб. Привозили оттуда мішок буханок хліба — готового, а самовари оддавали там і всьо. Там, у Росії, жилі зажиточно. Возили в основному хліб, нада ж було якось вижить, і туда они єзділі. Я спрашивал: “Куді єзділі?”...
От у нас, я помню, билa корова яловая, надо било єйо куда-то продать, шоб шо-то ж ... Одєваться, обуваться нiчого було, я в школу ходіл, напримєр, бoсий, і зімой.
Ой... Згадав, шо рєшилі скірдu соломи перемалачувать снова. І от подганяли... машини вже були, од двигуна работалі, і оні перемалачували, і оставалось по 10-20 зернин. Солому перемалачували, а десь 5-6 мішків получалася зерна. А як тіки голова колгоспу одвертався, ми жменю зерна хватали — і в рот, і в карман. І одін дядько — Трифон його звали — тот їв, наївся цього мороженого сіна і вмер. Роздуло йому живіт, голодний же був...
Вони то неплохо придумали, а то зерно, шо перемалачували, всьо забіралі. А люді нє інтєрєсовалісь, куда вивозили. А ми — малиши, нам би музику послушать — давай пишись, дід, у колгосп! А дід у мене був такий розумний, каже: “Цить, хам, дурак, не понімаєш, шо це робиться!?”. Жалко їх...
Так мало тогo, шо їх свозілі в кручу, оні рилі зємлянки там, зімовалі, а потом расползалісь по Донбасу і билі пролєтаріатами Донбаса: кто на желєзной дорогє, кто на шахтах. От мой дядько на желєзной дорогє работал, так я спрашую: как же жилі? Викидали в кручу — так і називалось. Как ето можно било дєлать? Ето уму непостижимо!
Карaяшнік...Я посмотрєл на картє... Я когда льотчиком-інструктором тут бил, над етім Караяшніком лєтал. Ето на граніце мєжду Бєловодском і Старобєльском, Караяшнік. Так оні, ці “куркулі”, повиривалі сєбє зємлянкі, нори, зімовалі, а потом расползалісь хто куда. Милостиню собиралі. От бабка моя, напримєр, собірала у другіх сьолах. Сказалі, гдє она, і нашлі. І мать моя, і тьотка Санька, єйо дочері, на возкy бабку прівєзлі домой, нашлі єйо в другіх сьолах.
Вобщім, голод — ето страшноє дєло...”.
Ірина Магрицька,
голова Луганської обласної філії
Асоціації дослідників голодоморів в Україні
