Незважаючи на те, що весь цивілізований світ сьогодні готовий визнати (а деякі країни вже визнали) голодомор в Україні актом геноциду української нації, у самій Україні ще немає неупередженого обговорення теми і досі лунають голоси псевдовчених із високими науковими званнями, які стверджують, що голод 1932-1933 років виник унаслідок збігу об’єктивних обставин (отож, винних у ньому немає і не може бути).

У зв’язку з такою ситуацією 1992 року було створено Асоціацію дослідників голодоморів в Україні – всеукраїнську національно-культурну просвітницьку громадську організацію, що об’єднує науковців, письменників, журналістів і простих громадян, які вивчають історію голодоморів в Україні і сприяють ушануванню їхніх жертв. Одним з осередків Асоціації є Луганська обласна філія, яка розпочала свою діяльність 2003 року.

Поштовхом до створення осередку були спільні фольклорно-діалектологічні експедиції студентів філологічних факультетів Львівського національного і Луганського педагогічного університетів під керівництвом викладачів З.Сікорської, М.Чорнопиского, І.Магрицької в села Луганської області, під час яких на магнітофонну стрічку було записано різні за тематикою розповіді місцевого населення. Хоча основним завданням учасників експедиції була фіксація особливостей діалектного мовлення і запис фольклорного матеріалу про традиційний побут, звичаї, обряди тощо, виявилося, що польові записи дали і цікавий історичний матеріал про трагічні події 1932-1933 років – їх не могли обминути старші інформатори в розповідях про своє дитинство та юність.

Опрацьовуючи зібране, ми запитували себе: як могло статися, що врожайного 1932 року на чудовому чорноземі люди стали пухнути з голоду, масово вмирати і навіть вдаватися до канібалізму? Причому описувані інформаторами факти в одних селах напрочуд дивно повторювалися в інших, досить віддалених від них.

Зробивши спробу знайти відповідь на це запитання у публікаціях місцевих учених, ми переконалися в тому, що самих публікацій такого характеру просто немає: історики все ще обминають тему голодомору. Не захищена жодна дисертація, не проводилися наукові конференції, семінари; кафедри історії України луганських університетів (а університетів у Луганську – чотири, три з них мають статус національних) не організували жодної експедиції, яка б передбачала збір відповідного матеріалу.

Нам відомо, що певну роботу зі збирання архівних документів про голодомор у нашому краї провели працівники Луганського обласного держархіву та обласного краєзнавчого музею – Віра Радзевич і Світлана Казакова. Ці матеріали довелося розшукувати в архівах м. Донецька, бо у 30-ті роки Луганщина була в підпорядкуванні цього міста. За словами С.Казакової, керівництво Донецького архіву не дозволило зробити ксерокопії з усіх документів, які стосуються території нинішньої Луганської області. І все ж на підставі попереднього аналізу наявного архівного матеріалу дослідниця робить висновок, що за вісім місяців 1932-1933 років кількість населення Луганщини зменшилася на 20-25 відсотків. Найбільше постраждали північні, сільські райони області, де переважає українське за походженням населення.

Віримо, що настане час, коли голодомор тридцятих років як трагічна сторінка нашої національної біографії приверне гідну увагу об’єктивних істориків-професіоналів, і тоді в їхньому арсеналі мають бути не тільки архівні матеріали в повному обсязі, а й документальні свідчення тих, хто пережив ці події.

На жаль, очевидців голодомору стає все менше. З людьми, які відходять у засвіти, ми втрачаємо надзвичайно цінну наукову інформацію. Поки що над записом свідчень про голодомор у своїх селах працюють лише ентузіасти – приміром, Віра Аннусова (с.Бараниківка Біловодського району), Олексій Погорілий (с.Проїждже Старобільського району), Василь Каплунов (с.Можняківка Новопсковського району), Володимир Мартинов (с.Новоайдар). Але цього так мало!

За ініціативою О.Погорілого спільно з Луганською філією Асоціації дослідників голодоморів у жовтні 2004 року було встановлено пам’ятний знак жертвам голоду в с.Проїжджому. За підрахунками скрупульозного краєзнавця, в цьому селі упродовж 1932-1933 років померло 384 дітей і дорослих. А скільки таких сіл на Луганщині!

У зв’язку з цим у нас виник задум тематично обстежити луганські (слобожанські) села і записати розповіді тих, хто пам’ятає голодні роки. За підтримки небайдужих людей нам удалося це здійснити, ми побували в 65-ти селах Слов’яносербського, Новоайдарського, Біловодського, Старобільського, Новопсковського, Марківського, Міловського, Білокуракинського, Кремінського, Сватівського і Троїцького районів Луганської області. Зроблено 16 годин відеозаписів.

Із розповідей 80-96-річних інформаторів постає жахлива картина людського горя, окреслюються реальні причини і наслідки загальноукраїнської трагедії.

На основі зафіксованих матеріалів плануємо зробити документальні фільми про голодомор на Луганщині та про колективізацію й розкуркулення як його передумову, а за архівними матеріалами, наданими працівниками Луганського обласного державного архіву та обласного краєзнавчого музею, думаємо видати Книгу пам’яті. Сподіваємося, що наша праця стане скромним внеском у велику справу державного масштабу.

Пропонуємо кілька уривків із розповідей наших земляків, які на власні очі бачили голод тридцять третього (стилістику мови інформаторів зберігаємо).

Пригода Марія Кирилівна, 1923 р. народження
(с. Семикозівка Біловодського р-ну)

Було мені тоді вже дев’ять, десятий год був. Малі ми були, а все знали. Ну, знали ми те, шо в нас у горoдах була хата, там жили люди. Ну, не одна хата, були ще хати. Так там голодовка така була, шо...

Дітей троє було, хазяїн і хазяйка. Ну, хазяїн каже: “Я возьму старшу дочкy і поїду зароблять у Кaдівку грoшей”. А двох оставили: одна була два годи, а тій було шість год. Ну, дожилuся до того, шо голод і голод, і та ж мати решила дитину задушить і їсти. І почала ж ту дитину їсти. А старшенька... Шість год було. Їй було шість год, ну она німa була. Німa була, і прибігла до нас, і ото ж показує на пантамuни (жестами. — І.М.), і кричить же криком: “Мама задушила Таню, задушила, задушила, і ам-ам!”. І ото ж показує все.

Прийшли туди, а в ящику складена ж та дитина була, ну осталися одні пальчики, ножки і ручки, а те все она поїла. А ця, старшенька, вирвалася і прибігла ото, розказала нам все — шо й “мене хотіла мамка задушить і з’їсти”.

Це знаєш, за кoго я розказую (звертається до сусідки. — І.М.). За Гармашiв, шо жилu там, у батька в горoді.

Ну, побігли ж они, ту дівчинку урятували, а мати зразу ж умeрла, она ж уже вся пухла була й не знала нічoго, шо она робила, шо она дитину ту задушила — она була “не у своєму” (розумі. — І.М.).

Його такий випадок я один знаю, а про дрyгий — те, шо батьків кум, Негoда Хвeдор, прийшов до батька, ноги вже були пухлі-пухлі, і каже: “Кум, як я тіки їсти хочу!”. А в нас у самuх сім’я велика, дітей же багато! Ну буряк був, і була капуста — шаплuк здоровeтенний був насолений капусти. Каже: “Я тобі дам, і додому дам, і погодую”. А в нас були буряки наварені. Він його погодував, а він каже: “Та в мене ж і діти є, дочка аж старша, — каже, — в Біловoдське ходе в школу, і ходе в смiтнику збирає лушпайки з картошки, з буряка”. А він каже: “Та в мене є буряк, я тобі дам!”. Так він ото ж йому дав, він єлі додому дотяг той буряк і капусту. Ну, через тиждень і він умирa — ноги пухлі були...

Багато таких випадків, ну я його вже не знаю, забула все.

— Скільки приблизно людей у селі вмерло, багато?

— Багато, багато людей! Того шо они вмирали так, під тинaми. Іде, йде, впало — й нема.

— Чому був голод — урожаю не було?

— Урожай вроді б то і був. Були в нас тут коморі кругом — коморі і там, і тут комoрів було багато, там же пшениця була в тих коморях, а не давали нікoму ні жмені. А було, хто ото просвeрдле отак, шоб пшеничка відтіль... Підлізе, шоб пшеничка сипалась — того засуджували. Засилали, ми й не знали, куди — десь у Сібiр.

— Це був голод спеціально створений?

— Ну, чи створений... Оно то й неврожай був, ну а як було небагато ото в амбарах, то і тогo ж не давали нікому.

Великоцька Тетяна Володимирівна, 1925 р. народження
(с. Стрільцівка Міловського р-ну)

Я добре пам’ятаю голодовку. Голодовка почалася весною. Люди вмирали з голоду. У нас був дядько, який був вивезений із сім’єю як куркуль. Вони жили в землянкі — троє дітей, батько і мати. Дядька звать було Величко Вариoн Абрамович. Досuділися вони до тoго, шо стали вмирать з голоду. Діти, два хлопці, пішли просить милостину, а Варион Абрамович кинувся йти до свого брата, до мого батька, шоб спастися, шоб не вмерти з голоду.

І він ішов увесь день — дорога до нас була десять кілометрів. Він не дійшов до нас з півкілометра, у яркy заліг і став умирать. Сусіди побачили, там якісь люди, і сказали. Ми поїхали з батьком возиком. Положили. Він уже не балакав, був полумертвий. Ми його привезли додому, стали напувать. Думали: може, він молочка хоч ковтне, шоб урятувать його від голоду. Але він уже не ковтав, декілька годин полeжав і захолонув. Ми його возиком одвезли на кладбище і похоронили.

А хлопці його десь пішли просити милостину і не вернулися, десь загинули. Осталася жінка із дєвочкою, Тоня її звать було. І вона взяла цю дівчину і десь тоже пішла — і нема. До цих пір нікого нема. Весь рід їхній пропав.

Тепер дрyгий випадок. У нас по-сусідськи жила жінка із дитиною, Паша дєвочка була. Она попросила у батька в нашого накидку, шоб піти уловить риби, бо нема нічoго їсти. А була весна, тeпло. Батько дав їй накидку. Тоді через деякий день батько каже: “Піди возьми накидку у тьотки!”. Я зайшла в хату... Тьотка лежить серед хати і не обзивається. Я гукаю: “Тьотю, тьотю!”, а вона не обзивається. А на плиті стоїть чавун і ворушиться кришка — накрите фанерною кришкою. Я підойшла, підняла, а там — жаби. Она не змогла риби вловить, а наловила жаб і хотіла їх варить. І наклала вже у грyбу, коло груби лягла і вмерла. Я прийшла додому, сказала батькові, що тьотка Санька не обзивається. Коли пішов — а вона вже й холодна.

Тепер я розкажу за Знойкa Петра Лoгвиновича. У йoго була велика сім’я. Начaвся голодомор. Первий умeр дєдушка, батько оцьогo Петра Лoгвиновича. Потім умeр Андрій, Яким, Іван — хлопці, такі були, на год — на два старші од мене були, оце три сuни. Осталась одна дочкa Надя. Чого вони померли?

Я скажу причину всьогo голодомору. Ми жили там, за річкою. От приїжджають... приходять у красних дві дiвчини — у красних пов’язках, і два хлопці. Це була “красна мітла”, я добре пам’ятаю. От они началu у нас шукать хлiба. Они в мискu заглядали, і в столи, і в хаті, і на горiщі, де тіки не лазили! Шукали хліба, ну в нас не було нічoго їсти. Вони даже лoмом довбали землю в кімнаті. Подовбали землю — шукали хліба. Завалили грубу, заклали у духовку лом і вивернули кoмін, щітали, шо там, може, захований хліб. Але нідe в нас не було хліба, ніякої зернинки не було.

Вони довго шукали, шукали, і скрізь нічoго не найшли, і пішли. Оце причина голодомору, того шо людей оббирали, забирали до зернинки, валяли кoміни, плиту, все завалили — шукали, думали, шо в нас десь є зернo, але в нас нічoго не було.

Ми зривали з берестків листя, сушили і пекли такі коржики. Ми осталися живі, вся сім’я, бо в нас була корова. Корова отелилася, мама надoє молока (нас було п’ять душ дітей), поділять по крyжечки молока, з бересткових листків напечем коржиків, і припиваємо молочком. І ми залuшилися живі. Але оці, шо Петро Логвинович був...

Тьотка Машка — женщина велика була, у неї такі ноги попухли, такі страшні були ноги, як відра, з голоду, вона єлі передвигалася. А потім узяла... Уже стали такі манeнькі яблучка, она взяла і напекла яблук у чавуні, поїла і зразу вмерла. Яблука — вони отрyйні. Она голодна, она зразу й померла. Їх не ховали на кладбищі, нiкому було хоронить.

У їх був хароший великий садок, і стояли п’ять груш, високі-високі груші. Отам виривaли малесеньку ямочку, туди їх клали по очереді, хто вмирав, накривали рядниною, і насuпали таку велику могилу.

Нам було... Мені вже восім років було, іще страшно було в садок захoдить, коли дивлюся — рядом 5 могил. Недавно ми з тими хлопцями бігали на вулиці, а вдруг они лежать у могилі...

В актiви набирали молодьож — молоді дівчата і хлопці, які лазили по горіщaх. Їм було таке заданіє — лазили по горіщaх, по хaтах, даже і в столах, і скрізь як-бyдто би вони шукали “ізлiшки хліба”, ну ніяких “ізлiшків” не було. Забирали все — шо нaйдуть, усе забирали. Ну в нас нічoго не було. Були вони ілі комсомольці... Я цьогo точно не скажу, ну молоді люди. Од сєльського совєта їм давали заданіє, і вони ходили по двoрях і вишукували.

... Петро Лoгвинович мав корову, она була ялова. Він прийшов до батька і каже: “Я продав корову і буду купувать бурячки у людей, шоб урятувать сім’ю від голоду” (у нього ж діти були і жінка). Батько йомy не велiв, каже: “Ти заріж корову, посоли м’ясо, і будеш... Хоч хліба нема, нема нічoго, так м’ясо буде”. Но він не послухав, продав корову. Кинувся, а він за ті гроші і буряка нидe не купе.

І так і почалася у йoго трагедія, началu вмирать у нього батько, три сuни — Іван, і Яким, і Андрій. А залuшилася Надя маленька, така, годіка два було, я пам’ятаю. Він узяв Надю і пішов десь. Він пішов на Донбас, він там урятувався на Донбасі сам, і дєвочку спас. Знаємо, він був живий, являвся, сюдa приїджав. А діти померли...

Колoмецька Марія Кузьмівна, 1921 р. народження
(с. Кам’янка Старобільського р-ну)

Моя мати жила у Байдiвці. Сім’я була 15 душ, жилu вони індідувaльно, і всим робота була — і молодим, і старuм, і пожилuм. Старі бабушкu хлєбушку пекли дома, а молоді їздили нa поле — чи кiньми, чи волами. І все було харашо. А тоді як зачалa совєцька власть — стали розганять, розкуркулювать і виганять на ссилку, і люди стали розходитись усі. І стали де двоє, де троє... Де двоє, там третє вже не нyжне.

У 33-му году люди падали на ходу. Урожай був, ну його не давали людям.

Умирали так у 33-му году: де хто піде в поле, шукать шо-нeбудь з’їснoго... Пішов — і не вернувся, пішов — і не вернувся. Хто чим занімався, ну прямо вмирали, і все. А чого вони так умирали — я не знаю. З голоду вмирали. Їсти не було ніде нічого. У колхозі хліб був, та його не давали нам, не давали. У нас сили не було робить, і ми не заробляли, і нам його не давали.

І на селі у тій хаті померли — двері зачuнеті, а там померли — не одчиниш. А чого вони так вмирали, я не знаю. Ну з голоду вмирали люди, та й усе. Де хто пiде, умeр, і ніхто нікoму нічoго.

Так у 33-му вмирали! І нiчим було їх возить, волами возили. І отак вириють яму велику, і не закидaють по oдному, а кладуть, і кладуть, і кладуть, пoки й повна могила. А тоді заривають, начинають дрyгу могилу, бо немає міста, де їх ховать. Таких людей було багато, шо в могилі душ по 20, по 30 ховали. Рядом кладуть, кладуть, а тоді дрyгу викопують, і ще кладуть, кладуть, а вже потом закопують.

А ми волами звoзили: запряжем волів бричку, соломи накладем... Ні трун не було, нічoго, соломи накладем і возим на клaдовище. А там носилки стоять, і всих їх переносять і складають у кучку, і не закидaють, пoки повна могила. Це я у Кам’янці бачила. Люди оті опaли, ну їх, могили, поправляють. Ну є... Страшнi могили були, вони опадали дужче. Люди слабшали, а могили опадали, їх закидaли, ну мало закидали.

— Там зараз є хрест?

— Та який хрест їм? Побагато-побагато, душ по 20, по 30. Могила западала — ще викопували, ще клали.

... Одна тьотка у своєї дочкu повирізала груди і варила. І дорiзалася, пoки все поварила, а одні кістки осталися. Це у нашому селі було. Гoтва їх фамилія, по вyлишному — Бирюк. Вирізaла і жарила. А тоді те мнясо склали у ящичок, її забрали на бричку і в Старобільськ повезли, і не вернули її відтіль. Вона при пам’яті була, но їсти ж хоче! А ті, кому вона варила, не знали, шо вони їли. А коли дойшлoся, тоді вже взнали і забрали її. І де вони її діли — Бог його зна...

Коваль Уляна Іванівна, 1921 р. народження
(с. Олексіївка Новоайдарського р-ну)

— Як ви жили до колгоспів?

Жили індідуaльно. І воли в нас були, і садiлка була, знаю. Сіяли... Це я ще маленька була... Коровка була, жилu як положено, хорошо ми жили. В їх були і коні, і молотiлка була, а їх розкуркулили, забрали все в їх чисто. Хіба тоді куркулі були? Як молотілка була... Вони все самu робили собі... Там коняка... Їх розкуркулили, у бричку дітей поскладали, зв’язали... Це я сама лічно бачила, як хлопця в’язали, у бричку кuдали. За шо це їх тaкечка розкуркулювали? Шо вони, які вони “куркулі”? Вони самu робили, вони самu трудилися своїми ручечками, все своїм трудом робили. У їх велика сім’я була, дітей було багато, самu все робили.

— Куди їх везли?

— На бричку в яркu вивoзили, а тоді вони осталися живeнькі, тіки мати осталася, і дітки пооставалися, а дядько, їхній батько, я й не знаю, де він дівся?

А сусід... Діти я не знаю, де їхні ділися, а чоловік жінку зарізав і в печі жарив, а голову в колoдізь укинув. Оце по-сусідськи в нас, оце я знаю, оце таке було.

— А він нормальний чоловік був?

— Ну, нормальний чи ненормальний — я не знаю, який він був, а оце було в нас.

А ми ще міняли, барахло носили, міняли — чи сорочкu, чи рушники, чи скатертина, кохтu; все носили. Мати в оцей совхоз, шо отуди (показує в сторону селища Новий Айдар. — І.М.)... Там люди вроді жили трошки лyчченько. Міняли. Принесуть там мисочку зeрнечка, ілі кукургyзки ото принесуть... Оце ми вижили.

Качани товкли оці, з бересткiв листя драли, та місили і їли. Та не дай Бог було! А тепер жить — не треба й умирать, харашо зараз жить! Тіки плохо, шо один... А зараз непогано жить!

— Як Ви думаєте, хто зробив голод?

— Не знаю, хто це робив такий голод. Знаю, шо зeрно в людей забирали. Ну в нас зернa не брали, а корову забрали. Нас п’ятеро дітей, а по-сусідськи, отак через ярoчок — сусід узяв нашу корову. Він удвох із жінкою жив, дітей не було, а в нас забрали корову. А чого вони в нас забрали, я не знаю.

А ми під тинкoм сидимo, у свиткu поскручувалися. Батьки ж на роботі од зорі до зорі. А коровка йде побіля двору, та “му-у-у!”. А ми станемо та плачемо, а вона коло нас стоїть. А баба каже: “Це шось “поробили”, навєрно, шо корова не йде додому” (ну, вона коло нашого двору стане і плаче). Так ото було, я знаю. А за людей я не знаю нічoго. Знаю, шо сусіди вдвох жили — і корову забрали.

— Може, ті сусіди були в начальстві?

— Ні, вони не були в начальстві. І родuтелів у їх не було, і дітей не було.

— А Ви маму на “Ви” називали?

— “Ви”, і тато — “Ви”. В нас Боже сохрани на “ти” казать, та Ви шо? Були батьки в нас “Ви”, і мати — “Ви”, так і було.

— А батькам щось давали за роботу в колгоспі?

— Поїсти давали. Хлiбця, було, я не знаю, по скільки вони їм давали, у кладoвій получали і давали хлiбця, а вони нам несли. Нa полі кашу варили. А сусід був такий... трошки ненормальний, так він одняв хліб. Ми ж ходили получать, там дітворy пошлють, а ми йдемo, так він у нас хліб одняв, той хлопець.

Ой Господи, шо було! Та не дай Бог, шо було!

Несмашний Петро Івановий, 1913 р. народження (Н.П.),
Несмашна Наталя Гнатівна, 1912 р. народження (Н.Н.)
(с. Містки Сватівського р-ну)

Н.П.: Ми не попали під розкулачування, а люди, які не хотіли йти в колхози... Їм не дали участки землі, ну їх тоді началu так душить! Вони й не куркулі були, а просто не хотіли йти в колхоз. Вони обробляли свої участки, а як осінь — вези хліб, стіки вони там намічають.. До тoго довозuлись, шо вже самuм нiчого... Значить, до їх їдуть і забирають.

А цих, шо щиталось... шо вони були куркулі, цих зразу забирали і гнали, у ярок вивoзили, а мужиків забирали, а жінок і дітей у кручу десь вивoзили... Розруха така, не дай — не доведи!

33-й год уже не було нічoго, люди жили хто на лuсті, хто на пенькaх, шо з качанів кукурузи. Ото ми так переживали 33-й год. У 30-му годі дали зeрна добре — 25 пудов на їдокa, хто робив у колхозі.

Я був із стариками, дєдушка і бабушка, а я був трудоспособний, у 30-му годі робив, і оце я заробив стіки... Руками віялось, віялкu крутили, і зeрно те получали — це 75 пудов ми получили. І вже тридцять вторий год — ходили збирали, а то не було на посів, шоб дали. Вивезли весь той хліб, шо причитався.

А вже 33-й год — то вже був такий перелом, шо страшнuй! Люди ходили, які пооставались... Їсти ж нiчого... Збирa то шкуринкu, а буряк у кого є — то це було діло велике.

Голодать стали саме більше у 32-му і 33-му. Лазили, змітали по горіщaх, шоб у людей не було нічого. Комсомол — оце був актів такий, оце вони ходили змітали. Район тоді був у Містках, його перегнали геть, а тут поставили руководством біднотy. Предсідатель сєльського совєта і весь актів був із бідноти, оце вони одeжу забирали, шо їм нарaвилось, тоді ні в кого нічого не питали. У людей позабирали стyпи, оті мелнички, шо руками крутили, камінючки, і які були приспособлєнія, шоб де там зернину яку знайшов та розім’яв. Усе забирали, воно там лежало у сєльському совєті, у дворі. Забирати дотлa, шоб не було нічoго.

Так люди переживали... Хто вижив, а хто погиб. Людей возили, як снопи: ішов-ішов, упав. Там діда найнялu, він копав ями, а їх збирали та возили. А хто їх щитав — нам до щоту не було, бо я робив нa полі, ми там і жили, через те шо натовчеш чи зeрна, та звариш кутю... Ми ото так переживали. Я у тридцять первому годі вже жонатий був, і жінка там сущіствовала.

Умирало багато — сім’ї, їх як начaть зараз щитать... Це із Крейдянки скіки їх погибло! Як умирали, так і по вулиці лежали, їх збирали і возили. Був дід у нас Романенко Микола Павлович, йому хліба давали, він копав ями. Там викопали — чи троє вкинули, чи четверо, а перегoдь він іще заготовля ті ями, а їх привозять, цих людей, збирають і туди вкладають. І діти вмирали, і взрослі вмирали, пухлі — стіки хоч!

— Було тут людоїдство?

— Було. Отам нижче, де живе Михайлoвська Надька, там жив Бережнuй Антон. До їх упросився ночувать один, вони його зарізали, посолили. Було таке.

Н.Н.: Та його не надо й згадувать: і голодні, і холодні, і босі, і... Не дай Бог! Дожилuсь, шо вже голодні, і мама старенькі, і діти малі. Я пішла міняти... На мені були бyрочки, і калоші новeнькі були, а одна молодиця каже: “Дай мені бурки й калоші!”. Вона й заплатила гарно. Я розулась, оддала їй, а вона дала мені пообмотувать ноги тим... кропив’яний чувал. А я й Рудiвки не перейшла, вони розірвались. Ну шо ж робить? Я скинула з себе шарахван (спідниця. — І.М.), пообмотувала ноги, прийшла.

А як поїхали в Полтаву... Люботuн, станція на дорозі (де тільки не були!), а там кажуть: “Не їдьте на Кобеляки, а то там і вас приріжуть!”. А шо ж нам робить? Було всьогo...

Так люди вмирали! Іде-йде, упав і кончивсь. Пішла я на той край, на рoдіну, іду відтіля... Іде відсіля дядько, упав. Я: “Дядю, а шо вам, дать помощ?”. А він: “Дай міні, дєтка, капельку водички!”. Я кричу: “Тьотю, тьотю, винесіть води!”. Вона пoки винесла води, а він і вмер. Підтягли ми його вдвох, і самu ж безсильні, під двір — будуть їхать ізбирать та в кручу вивoзить. Та не дай Бог!

А вже як діждали літа, та пішли нa поле, а там отакий осот — просо полоть, так ми отак кучу нарвемo, падаєм, а рвемо. Пoки сидимo — мoчі нема полоть, осот цей поїмо. Ну шо ж? Хоч є сила, хоч нема — давайте ще рвать! Рвемо та плачемо. Приїжджають до нас на лінєйці начальники якісь та й кажуть: “Ну як ви тут, дівчата?”. А ми плачемо у крик. “Не плачте, лучче буде”. “Та коли ж лучче буде? Ми ж помрем!”.

Кажуть, із берестків листя гарне на лaдики. Начухрaла з берестків, насушили, намняли мукy, напекли. Ну шо ж воно? Таке ото, наче худобuна оправиться — не воно! А мама й кажуть: “Знаєш шо, доцю, лучче будем умирать, чим таке їсти, воно ж негоже!”. Пoки був бурячок у погрібі, одріжеш хоч скибочку, а нема — просе, плаче. Присів уроді оддихать, і вмер у дворі. Ну шо ж, і лежить, пoки приїдуть заберуть.

Мене самy трохи не з’їли. Прийшла до нас одна молодиця, такий на ній платок гарний! А ми вже двох чоловіків пустили — дядько і тьотка, і ми ж голодні були, пухлі. Приходить парень до нас, проситься, а в нас уже єсть. Пішов він у сарайчик і вмер. ...Приходить молодиця, нaпнута платком тьоплим, такий клєтчастий, і хлопчик із нею отакий завбільшки. А ми кажем: “Ми пускали людей, думаєм, шо може, ми помрем... може, нас люди будуть спасать, може, ми когo спасемo”. Ото пoки бурячки в погрібі були, одріжеш хоч скибочку, і не чистиш, з’їв — і все, і більш нiчого дать.

Заходе молодиця, а ми кажем: “Уже у нас oсьдечки троє”. Вона й пішла. Пішла вона до сусід... А ми по воду ходили туди вниз. А тут бабушка така була, та каже: “Занеси їм сyшки (у нас садок великий був), занеси сушки сусідам”. Я понесла. Я думала, що вона двері буде, хазяйка та, защіпaть, а вона так поза мною, та двері нащіпнyла, та зразу на мене так... почепилась, отак придавила, а дядько синові каже: “Ягoр, подай ножик... на томy... на кoміні”. Він подав. А тут спасателі прийшли мене спасать, і вікно вибили, а вона на міні вuсе, я давлюсь вже, а вона од мене не одiрветься. Двері зняли. Коли в хuжку — а вона, та молодиця, зарізала... і груди пообрiзувані, і оце повирiзуване скрізь (показує на ноги. — І.М.), і вариться на плиті — у чавуні лежало — чи сире, чи варилося. І хлопчик зарізаний. І отака діжка вже засолена людей.

Їли, їли людей. Це шо ми самовuдці, а то ж було всьогo.

... Я їздила у Полтаву, в Кобеляки, Люботuн — там я була, міняли тряпкu. У мене був батькiвський наряд гарний, так продавали, міняли. Одна тьотка: “Я оцей шарахван у тебе возьму та кохту (у мене кохтu хароші були, таке все нарядне було), а більш не буду”. І дала мені і макушuнку, і мукuчки там дала, ну, вобщім, хто шо дасть. Тоді: “На, дєтка, назад, ти ще молода, може, виживеш та будеш жить. А я і в одномy буду ходить”.

Я зараз усі стежкu бачу, де я ходила.

Н.П.: Урожай тоді був, ну а хто це так руководив, шо все вивoзили? А чому це так робив наш руководітіль Сталін — не знаю.

Н.Н.: Люди з голоду вмирали, а ми тоже ідемo пухлі, падаєм. Возик такий був, так нас зібрали там нєсколько жiнок, шість чи скіки, ага, того поки вuвезем на клaдовище — уже гукають ідуть: уп’єть той умeр. А нас назначили возить на клaдовище, так ми вивoзим, та й самu попадаєм, лежимо...

Журба Єфросинія Стефанівна, 1909 р. народження
(с. Паньківка Білокуракинського р-ну)

— Як розкуркулювали людей?

— Приходять у хату до людини — давай усе, шо в тебе є! Був актів, так чоловік 10 чи 15... давай усе! Худобу зараз заберуть, і їдy (їжу. — І.М.), і те, шо на людях. Знімають... даже дитина грудна — з-під дитини тягнуть. У моєї сестри, так дитина була закутана в одіялце. Так дитину викутали, а одіялце взяли... Узяв парень та свою дитину закутав. Виніс дитину свою у тoму одіялі, а люди й кажуть: “Нашo це ти взяв у чужої дитини одіяло?”. “Они вже, — каже, — оджилu своє, оджилu!”.

А я була за бідняком замужом, мене не розкулачували. А батьків розкулачували. Вони не такі були, як січас. Ну шо було? Воли були — дві парі, кoней пара чи троє, коров штук три — оце було. І була земля куплена у мого батька, 25 гектар. Самu обробляли, і люди помагали, наймали людей. А то самu білше робили.

Дітей дев’ять було у батька мого — шість дівчат нас було і три хлопці. Мого батька не страшно розкуркулили: первий раз забрали худобу й усе забрали, а тоді бідняки заступились, сказали, шо був дуже добрий, жалів бідних людей. Так його оставили в колгоспі й оставили корову йому й кабана, а волів забрали й кoней забрали.

А uньших висилали — первих у нас як розкулачували, так у Архангельську вивезли. Отут один жив, і біля школи двох ото з сім’ями. Ми дали їм і одежу, і хліба туди одвезли їм у Сватову для життя, як переселeнцям. А це все хазяйство оставили тут.

У нас у селі 300 душ умерло з голоду, а було 120 дворів. Рахували — сільрада була, писали. Я б і не знала, так мій чоловік цих людей (і ще був один) — оце як утро, запрягають кoней і їдуть собирають (мертвих. — І.М.). А тут кладбище у нас... і туди... Вирили таку яму — ну як погріб, і туди кажен день привозять — п’ять, чотирі. Я ходила дивилась попервaх, а тоді вже не стала й ходити. І плакали — жалко було, а то вже й не жалко уже.

Голодні сами... ну не такі, не пухлі ми були. Ото, значить, ще не голодний, як не пухлий. Корови в нас не було, а була картошка, буряк був (у бідних не брали), і сyшки багато в нас — садок гарний, багато було. А оце нuщі (жебраки — І.М.) — кажен день душ 20 проходе. Так я ото достану мисочку яблук із горіща, і їм по тройкy, по четверо даю отак. І одну душу не виряжала, шоб нічого не дала. Або буряка кусочок дам, або як картошинка є зварена, так дам.

А отут у нас через дві хати — вимерли, а отут зараз за нами — дві сім’ї вимерли полностю. У тих, шо дальші, було душ десять, а отут шість було, і всі повимирали полностю. А на нашому краї тут три сім’ї вимерли полностю. А то так умирали — то батько умре, то мати, то там син умре. А на тім краї — там багато вимерло.

Приходили провіряли: чи не вкрали шось із колгоспу? Одногo посадили тут у нас, сторожував. Так 10 год сидів, отут через три хаті жив. Украв кукурузу — щитoк зірвав, на щитку в коморі кукуруза була, і він там дірку зробив і... І мій чоловік сторожував тоді. Прийшли й до нас, провірили. У нас була кукуруза, ну тут була ота — шо як “льодинa”, а в нас “кінський зуб” (сорти курурудзи — І.М.), ми купили в Грабарiв. Так нас не обвинуватили — уже не таке, як у колгоспі.

Одна женщина у Курaкові (Білокуракиному. — І.М.)... Був дєпутат Сухоставський, так його тьоща на тій стороні жила. Так казали, шо її посадили — їла людей. Она сиділа десь далеко у Сібірі, а зять як став депетатом, її виручив. Казали, шо ловила людей та чи душила, чи різала — не знаю, шо вона їм робила.

— Що люди казали, чому голод був?

— Проклинали Сталіна. Сталіна проклинали, він душив Україну. Такого голоду ж нігдe не було, як на Україні. У Росії такого не було, у Грузії не було, а на Україні... Хтoйзна, за шо він нас душив — не знаєм...

Ірина Магрицька,
голова Луганської обласної філії
Асоціації дослідників голодоморів в Україні