У селі Проїжджому Старобільського району на Луганщині живе Олексій Михайлович Погорілий. Хоч він і не професійний історик, але як місцевий краєзнавець і просто небайдужа до своєї історії людина впродовж останніх років створює літопис рідного села, фіксує спогади земляків про події минулих часів. Віриться, що в майбутньому ці матеріали будуть гідно оцінені нашими істориками і використані в якості неоціненних документів. Ось уривок із його рукописної книги, де йдеться про трагічні події 1932-1933 років, коли в Україні лютував Голодомор.
За свідченням старших мешканців нашого села, одним із яких є Бахтин Микита Іванович (він на той час працював секретарем сільради, а пізніше був репресований), у Проїжджому померли від голоду 384 чоловіки. А Леонтьєв Олексій Володимирович, який після війни працював секретарем сільради, називав ще більше число - 736 чоловік. Точних даних про це ніде немає. Але подвірний неофіційний підрахунок дає підстави вважати померлими саме 384 чоловіки, бо число 736 включало, мабуть, тих людей, які були репресовані і вислані на Соловки та інші місця. Це були так звані «куркулі» та «підкуркульники». У 1929 році в Проїжджому створено колгосп імені Комінтерну. А в 1932-му тут розпочався голод. Позаминулого року на сільському цвинтарі ми поставили Пам’ятний знак жертвам Голодомору, за яким дбайливо доглядають школярі.
Ось що розповідають старі люди, згадуючи ті часи.
Гончаров Іван Федорович (1916 р.н.):
- Я працював на третій бригаді рядовим. Бригадиром тоді був Іваненко Панько Трохимович, головою колгоспу - Носачов, а головою сільради - Шовкун Стефан із села Штормове. 1932 рік був урожайним. Соняшник приорювали, бо тоді сівалок не було. Дощі йшли затяжні і великі. Після збирання соняшнику людям видали оплату натурою, але потім її відібрали. У районі був якийсь Третяк, заарештований як «ворог народу», а за що і де він дівся, не знаю. Люди почали вмирати взимку, особливо багато вмирало весною, коли всі запаси були забрані, а залишки поїдені. Мертвих людей звозили в комору на Панському хуторі. Ям не копали, бо земля була мерзла, а люди дуже слабі. Коли весною з ям були вибрані кормові буряки, туди почали складати мертвих. Як-небудь їх прикидали землею. Чиясь нога стирчала із землі, то її хтось одрубав сокирою і загорнув у землю. Завгосп Ткаченко Федір Гаврилович віз буряки на свиноферму. Я попросив у нього буряка. Він не дав і сказав: «Ти як здохнеш, мене не судитимуть, а якщо здохне свиноматка - засудять». На четвертій бригаді був бригадиром Павло Губенко, член ВКП(б). Такий був вірний і чесний, нічого колгоспного не брав, а коли в колгоспі виписали йому макуху, то вже було пізно, він помер. У нас вмерла мати, ми її ховали з братом Тимохою, він був з тринадцятого року. Самі копали яму. Коли вморилися, пішли відпочити до комор, а вони були біля кладовища, де тепер стадіон. Там був завгосп Ткаченко Федір Гаврилович, у нього ми попросили хліба. Не дав, та ще й вилаяв. Бабич Григорій Никифорович був комірником і все чув. Коли завгосп пішов, то він дав нам півхлібини, яку ми з’їли, сидячи в ямі. Потім продовжували копати. Труну батько зробив зарання. Віз труну на возі. Сам сидів на ній і лускав насіння. Мені теж дав хтось жменю. І я, не витримавши голоду, почав лускати насіння. Того ж дня пішов пасти волів - там хоч їсти давали. На Буграх жила сім’я Іващенка Івана: дві дочки, два сини і дружина. Усі вмерли. Коли дід Верман приїхав забирати трупи, то дочка Тетяна ще була жива. Та він і її забрав, промовляючи і матюкаючись: «Що я, ще й завтра буду їхати сюди? У мене інші лежать!». Батько Ганни Федорівни сторожував на фермі, з якої вкрали двоє телят, за що він п’ять днів сидів у «холодній», що була в Писаренковій хаті. Виручив Григорій Бабич. Під коморами, які стояли високо на каменях, десятками сиділи люди. Робили в підлозі дірочки і точили зерно, яке відразу і їли, бо додому нести ніяк. Бабич Григорій нікому не заявляв. Дехто з людей і на ніч залишалися під коморами, бо були слабі, щоб дійти додому. Як відправляли з роботи в полі за слабістю - то вже смерть. Шевченко Санько дуже ослаб. Його відправив уповноважений додому. Він і каже: «Оце так, заробив минулого року 400 трудоднів, а доводиться вмирати з голоду». Уповноважений Журба, одягнений гарно і тепло, матюкався, кричав, що не виконуються норми. Якось зустрічає він у полі Шевченко Марію, а та плаче.
- Чого плачеш? - питає Журба.
- Та сім’я вмирає, щось за хвороба з’явилася в хаті...
- Зроби дезінфекцію хлоркою, - порадив уповноважений.
Голоду тоді ніхто не признавав, люди боялися вголос про це говорити. Голова сільради Шовкун Стефан ходив переписувати по хатах - хто вмер. Так він і сам не вірив, що хати зовсім зостались пусті. На Буграх вимерли всі сім’ї Волошина Петра Романовича і Погорілого Олексія Васильовича. Після 1933 року в село Проїждже привезли 45 сімей переселенців з Ярославської області. Вони розмістилися в пустих хатах, де зовсім нікого не залишилося. У колгоспі тоді не вистачало людей, бо все робилося вручну.
А ось спогади Ковальова Романа Григоровича (1911 р.н.):
- Ходили в поле красти кукурудзу, бо вона в зиму зосталась незібрана. Ходити було далеко, до 10 кілометрів, на лиманські та булавинівські поля. Ось цим і годував свою сім’ю. Але здорово ганялись об’їждчики на конях, мабуть, були так наінструктовані, щоб одбирати в людей сумки, трусити в кишенях. Але вони боялись до нас підходити, тому що ми ходили по два-три чоловіки. Далеко було ходити, багато не принесеш. Знаю, що в одних Закутьків, що жили на Вершині, вимерло вісім душ, в інших Закутьків - сім душ. Чотирнадцять дворів виселили як куркулів і підкуркульників. В інших позгрібали і позмітали з горищ усе, навіть квасолю столітньої давності, яку вже й миші не точили.
Розповідає Данилейко Карпо Олексійович (1913 р.н.):
- Добре пам’ятаю ті часи, особливо тридцять третій. Пригадую, як перший голова сільради Іващенко Іван Трохимович на зборах часто повторював, що всі будуть спати під однією ковдрою і трактором будуть укривати. Хліба ніхто пекти не буде (правда, це і збулося). Головою колгоспу тоді був Носачов. Люди мерли, як мухи. Возили їх на кладовище візочками домашніми. А вони короткі, тому тягнулися по землі або ноги, або голова і руки. Пам’ятаю, що сім’я Іващенків - 5 душ - вимерла вся. У цей рік мене посадили до тюрми. Віз я весною волами макуху із Старобільського маслозаводу. Були вибоїни, грязь. То випаде кілок і колесо спаде, то вискочить заніз із ярма. Отож, коли дібрався до села і зважили макуху, то не вистачило 50 кілограмів, за що мені дали сім років таборів. Тоді селян суворо карали. Так, заслали до тюрми Слюсаря Івана Даниловича - за 5 кілограмів ячменю, Ковальова Павла - за 2 кілограми, Касяна Петра - за 5 кілограмів. Вони возили ячмінь із Старобільська. Може, там і недоважували, що виходила нестача.
Згадує Глушкова Одарка Степанівна (1910 р.н.):
- Народилася я в селі Булавинівка Новопсковського району, у Проїждже вийшла заміж. У 1932 році врожай був добрий, але забрали все, навіть посівне. Зимою заставляли перемолочувати старі скирти соломи. Голова колгоспу Носачов говорив: «Що намолотите, те й буде ваше». Але там, крім маленьких кусочків льоду, нічого не було. ...Весна була ранньою. Коли виїжджали в поле, то варили людям кашу, давали хліб. Якщо не було хліба, то давали по півкіло макухи або риби солоної. Вода після риби пилася добре. Старі люди пухли від голоду, ледве вилазили з хат і їхали в поле, аби тільки їм давали пайок. Вони не робили важкої роботи, палили бур’яни, яких тоді багато розвелося в полях. У цих бур’янах і помер Припутень Платон Іванович, наш сусіда, а в нього було п’ятеро дітей. Помер чоловік у розквіті років, йому не було й сорока. Пухлих і мертвих людей знаходили в ярах, бур’янах. Звозили до кладовища. Роздягали перед тим, як кинути в яму, щоб одяг не пропав, а дістався іншим, бо люди були голі й босі. Мертвих не відспівували, їх навіть нікому було ховати, не те що виконувати християнський обряд.
Головою сільради був Волошин з Підгорівки. Заклятий був! Ходив гладкий та червоний, мов столовий буряк. Уповноважений Блінов Іван Андрійович - із «двадцятип’ятитисячників», росіянин. У сільському господарстві розбирався слабо, бо раніше був шахтарем. Усе казав: «Сєялка ілі вєялка - давай молотіть!». Ганявся за жінками, обмацував - чи не вкрали що додому дітям з’їсти. По горищах лазили Глушкова Наталка Іванівна («Маленька Наташечка» - так її всі звали), Клименко Петро Федосійович (його звали Дід Пепа). Був невблаганний і жорстокий до людей, грав на саморобній сопілці, ловив птахів у полі на її звук. Опісля, відмолюючи свої гріхи, співав на криласі в церкві. Кашуба Марія Прокопівна... Від малого до великого в селі її звали Манькою Рябою, бо в неї було подовбане віспою обличчя, як у «вождя» Й. Сталіна, чим вона, мабуть, гордилася. Коли Никифора Онищенка виселяли як куркуля, то дали йому білу стару кобилу, і він поїхав у білий світ. Ніхто не знає, куди - мабуть, на Кубань. Горпина, його дружина, дуже плакала на возі, а Манька Ряба ще зняла з неї чоботи. Зручно було знімати, не треба низько нагинатися. На таке тяжко було дивитися, не те що переживати...
Пригадує Буцаєва Уляна Тихонівна (1912 р.н.):
- Біля контори росла вербина, яку ледве обхвачували три чоловіки. По весні це було. Добре пам’ятаю, як послав мене голова, прізвище його забула, до Припутня Платона Івановича додому дізнатися, чому його на роботі немає вже три дні, а дружина його Килина Петрівна відповідає: «Він же в степу палить бур’яни!». А він уже лежав мертвий у тих бур’янах. І ніхто не знав, що він помер, де він лежить, бо це нікого не хвилювало, у кожного було своє горе. Їсти в степу давали, а вдома їли, хто що міг. Ходили на болото по шпичаки, рогіз, у ліс і на річку - по лопуцьки. Бодай би такого більше ніколи не було!
