Батька мого, Сергія Івановича Анохіна, перевели з Тамбовської області до Алчевська, на металургійний завод. Ми тулилися в бараках, які були збудовані для робітників заводу і знаходилися недалеко від нього. В цей час батько працював виконробом на будівництві фабрики-кухні. А деякий час по тому його перевели до Станично-Луганського району директором на підприємство з вирощування овочів. Господарство було розвалене, і роботи було дуже багато.

 

Я почав ходити до школи в Петрівці. Жили ми тоді погано, дуже бідно. Голодували. Згадую, як школярами першого-другого класу ми ходили збирати колоски на полі, а потім з цих самих колосків готували баланду і хліб. Батько мій робив все для того, щоб його діти отримували хліб. А в сім'ї у нас було четверо дітей. У той час через недоїдання було багато хворих людей, мій батько виділив під хворих один барак. Убогість була жахлива. Але гігієну підтримували в ті роки з останніх сил. Боялися епідемій. А їли навіть гнилу картоплю. Через деякий час батько поставив в Таловці пекарню. Зробив їдальню і кожен його працівник отримував на день  півлітра молока. У господарстві на той час було 70 корів.

 

Добре пам'ятаю, що в 1934 році батько все молоко вивозив до області. Тільки область і забезпечували. Нам діставалися крихти. Викручувалися, як могли.

 

Так батько пропрацював на цій посаді до 1937 року, а потім був переведений у Герасимівку, директором млина. На той час такий млин був один на всю округу.

 

А я, хоч і маленьким був, а вже кучерові допомагав. У батька були два коня і один мерин англійської породи. Їх ще все намагалися відібрати районні власті – надто вже вони їм сподобалися. Але батько не віддавав.