Скільки себе пам'ятаю, бабця Дарина намагалася за всяку ціну пригостити мене малу чимось смачненьким. Ледве відповівши на привітання, запитувала: "Ти їла?". Подорослішавши я часто замислювалась над таким хворобливим, можна сказати, відношенням до ситості. І тільки 2-3 роки тому - я дізналася про гірку правду її життя.

 

Була рання весна. Хотілося прокинутися разом з природою від турбот, оновитися, розцвісти. А до мене прийшла моя тітка Ганна з таким проханням, яке, на її думку, могла виконати тільки я. І розповіла коротку історію, яка не дає мені спокою, і я до неї повертаюся знову і знову.

 

Бабуся Дарина - її мати. І було у тітки, крім Марфуші, які і знаю. І крім загиблого на фронті старшого брата, ще дві сестрички, приблизно 1930-1931 років народження. Їх і її життя - це віддзеркалення трагедії багатьох українських родин. Так, зараз знову піде мова про голод, їм довелося пережити тяжку скруту і безвихідь.

 

...Колись сили іще були, але сподіванням настав край, зібралися і з нехитрими пожитками спробували врятуватися втечею на Кубань. Доїхали потягом до станції, і то був Ростов. Залишивши дітей на чоловіка (його звали Карпом, і він повинен був наглядати за дівчатками), Дарина взяла з собою чавунчик, щоб його обміняти на хліб, і побігла на базарну площу. У залі очікування пасажирів перевіряли. Довідавшись від Карпа, звідки вони і чого тут, порадили йому передати хоча б найменшеньких до притулку, а самому з дружиною влаштовуватись роботу у радгосп, він недалеко від міста - таким чином виживати. Дарина повернулась з буханцем, коли біля Карпа залишилася тільки Нюра. Серце матері розривалося у розпачі. Побігла до притулку, але дітей там вже не було. Обох малих, а з ними Марфушу, ніби то як старшу з сім'ї, уже відправили до Грузії "На відпочинок"! Так швидко! У надії, що там діти виживуть і вона потім знайде. Дарина з чоловіком, дочкою і сином влаштовуються у радгоспі. Через тиждень щонайбільше Карпо помирає. Тітка Нюра говорить, що то і батька тоді розірвалося серце, бо усвідомив, мабуть, що дітей втратив назавжди. Поховали, пожили ще недовго та й поїхали у рідне село, повернулись додому.

 

А Марфуша з притулку втекла зразу ж. Кілька разів її підбирали і поміщали у дитячі будинки, та й звідти вона втікала, бажаючи повернутися додому. Написала листа, а ще згодом її рідний дядько забрав і привіз до матері.

 

А де ж ті, найменшенькі? "Напиши, - просить мене тітка Нюра, у передачу "Жди меня" Та гляди ж, не забудуть особливу прикмету: у котрійсь з дівчаток, здається, на правій ніжці мізинчик був прирослий до безіменного...".

Відписала. Чекаємо. Уже третій рік пішов, і часто замислююсь над тим, чому бабуся Даша так пильно вдивлялась у мої очі, чому при цьому так міцно тримала за руки і чому так по-особливому стурбовано допитувалась, чи я не голодна? Я кою великою була б наша родина, коли б її найменшенькі з голодного 1933 залишилися жити...