Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а тому не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. За переписом 1926 року, діти віком до 14 років становили 38 % сільського населення, тобто більше його третини. Дітей віком до 4 років виявилося 16% - тобто у голодний 1933 рік їм мало виповнитися по 10 років. Та не судилося.

Соціально-економічні експерименти тоталітарного режиму над селянами, масові репресії проти інтелігенції, хижацьке розкуркулення і голод викликали нову хвилю безпритульних дітей. Великими юрбами, ніби голодні галченята, зліталися вони до великих міст за порятунком, а виснажених голодуванням немовлят приносили батьки. Голод фактично розпочався з весни 1931 року. Саме тоді Наркомосвіти УРСР довідався про те, що у 180 районах, що не виконали так званого хлібозаготівельного плану, дитячі установи зняли з централізованого продовольчого постачання. Керівники Наркомосвіти звернулися зі скаргою до Наркомату постачання ось з таким зверненням: ”Цим районам заборонено з поточних хлібозаготівель постачати дитячі інтернатні установи і виділяти продукти для гарячих безкоштовних сніданків. З централізованого фонду для цих районів теж нічого не виділено. Це утворило катастрофічний стан постачання, особливо дитячих інтернатних установ, що не мають жодних запасів. Діти з цих установ примушені тікати, чим збільшують безпритульність.” Отже, майже третина районів України припинили централізоване постачання дитячих установ, існуюче харчування не відповідало нормам, і діти часто хворіли від недоїдання.

Досить скрутно почували себе діти, вчителі, батьки. Ось що писали учні Печерської школи Брацлавського району на Вінниччині до ВУЦВКу в листопаді 1931 року: ”Просимо у Вас допомоги, бо ми пропадаємо з голоду. Нам треба вчитися, а ми з голоду не можемо по світу ходити. Індивідуальники та колгоспники – всі пухнемо з голоду, бо працювати ми не можемо, а хліб дають тільки тим, хто має труднощі. Скоро наближаються жовтневі свята, нам треба радіти, а у нас з голоду в очах пожовкло, в шлунку болить від того сміття, яке ми зараз їмо, бо у нас забрали не тільки хліб до зернини, а і картоплю, квасолю і все, що можна їсти. Ми надіємось, що радянська влада не дасть нам загинути.”

Жахливим випробуванням для підлітків став 1932 рік, упродовж якого масово гинули діти у містах і селах. Вони тихо помирали, не дочекавшись допомоги. Гинули без ліку і часу. Наприклад, взимку 1932 р. у Краснодонському районі діти перестали відвідувати школу. Босі, голі й голодні блукали вони селами. За перше півріччя 1932 р. у містах, за далеко не повними підрахунками, виявили близько 5 тис. безпритульних підлітків. А скільки не виявили?

У складі Наркомосу було створено Центральний штат по роботі з безпритульними. До нього увійшли представники різних наркоматів. Створювали комісії, а діти масово гинули від голоду. Централізованим виявленням дитячої смертності ніхто не займався. В усіх регіонах України діти гинули від голоду.

Справді, у кожному з 55 тис. сіл помирали сотні дітей, а скільки було ненароджених, фізично і духовно понівечених. Селян довели до такого стану фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м’ясом інших, які зосталися. Наприклад, у липні 1932 р. одна селянка з Вінницької області зарізала трирічного сина, а його м’ясо обмінювала на яйця у сусідів. Випадки канібалізму стали частими у наступному, 1933 році. Зокрема, у с. Руде Володарського району Київської області у лютому 1933 року мати залишила трьох дітей, а сама вийшла. Двоє з них – хлопчик і дівчинка – вбили молодшу сестру, відрізали їй голову і сирим їли м’ясо своєї жертви. У Луганській області, коли до Селенки зайшли вчителі спитати чому її син не ходить до школи, то вона, вся схудла, з ненормальними очима, показала їм каструлю, у якій варила сина. Вчителі вибігли з хати.

На жаль, таких фактів було дуже багато. З 12 чоловік, причини смерті яких встановили органи загсу, семеро дітей стали жертвами людоїдів. У селах, мешканці яких “звикли” до фактів канібалізму, поширювалися чутки про доцільність споживання людського м’яса. Деякі селяни, як виявили органи ДПУ, робили навіть “запаси”- солили людське м’ясо. Вбивство дітей для споживання було встановлено за січень – березень 1933 року у селах Білоцерківського, Володарського, Черняхівського, Звенигородського та Сквирського районів Київської області. В Україні, за підрахунками, не було району, в якому б органи ДПУ не виявили випадків канібалізму. З’явились перші художні твори на цю тему. Невимовним болем сповнені слова селянки Христі, яка збожеволіла від усвідомлення факту людоїдства; страхітливі картини голодомору постають у поемі Миколи Руденка “Хрест” . У голодному мареві, крізь сльози і жах, божевільна Христя промовляє:

А я діточок побила,

До схід сонця поварила,

Трактористу молодцю

Наробила холодцю:

 

Їж, Іване! Пий, Іване!

Хай коханнячко не в’яне!

Ти ж казав: якби сама…

Подивись, дітей нема.

 

Їж, коханий, не барися,

Виплюнь пальчики Орисі

Від синів та від дочок

Тільки жменька кісточок.

Душі їх пішли до раю.

Я ж останки позбираю,

Та й землиці їх віддам,

Всі ми будемо отам.

 

Сумна і досить трагічна географія голодомору не вигадана, а цілком реальна, історично достовірна. Наприклад, у березні 1933 року вибірково обстежили 20 сільських рад Прилуцького району Чернігівської області. З 2850 чоловік , які голодували, 1800 були безнадійно пухлими. Це були діти…

І понині не горить Вічний Вогонь жертвам геноциду на Вкраїні!

І досі не висихає море сліз українського народу…