- Я народилася 1921 року в родині бухгалтера, який настраждався в окопах першої світової війни, і медсестри, котра виходила його в госпіталі у Кременчуці. Вони багато наслухалися обіцянок більшовиків про щасливе майбутнє, тож батько поговорив з найбіднішими і 23 травня 1922 року на сході бідноти у Таргані було створено комуну "Труд". До неї записалися спочатку дев'ять сімей. Комунарам виділили шмат землі. Тодішня влада Сквирського повіту (Володарського району ще не було) підтримала комуну реквізованою у панів технікою, реманентом, і люди натхненно запрацювали, мріючи про мирні і заможні часи.

 

Комуна розросталась. Збудували літній клуб, їдальню. Влада всіляко йшла назустріч, віддаючи комунарам перевагу над одноосібниками. Аж до 1929 року, коли Сталін надумав зробити великий перелом в сільському господарстві зі створенням колгоспів. На селян стали тиснути: або в колгосп, або ...

 

Олександра Іванівна змовкла. Щось підступило до горла - душить сльоза.

 

- Знаєте, батько був таким мрійником. 1929 року зібрали гарний урожай. 16 жовтня він прийшов увечері додому і, зазвичай, став розповідати мені, як гарно буде у майбутньому. Але раптом відчинилися двері, до хати зайшли сердиті дядьки і скомандували: "Одягайся!". Батько лише мовив: "Я повернуся і розповім казку до кінця".

 

Не повернувся. То потім уже я дізналася, що він не схвалював примусового вступу до колгоспу, про що й заявив на нараді в районі. За це й поплатився. Ми довго не знали, де він і що з ним: вістей від нього не надходило, а органи мовчали, куди лише ми не зверталися. Аж через 64 роки одержали офіційне повідомлення: "засуджений постановою "трійки" ... від 26.02.31 року за статтями... Реабілітований 13 лютого 1993 року...".

 

Йому інкримінували антирадянську пропаганду. Господи, і це тому, хто свято вірив у нове життя після революції, яке з 29-го року звернуло на хибну дорогу.

 

Я пережила ті страшні роки, але довго мовчала. Бо про це не можна було говорити вголос. Аж коли стало відомо про всю злочинну сталінську політику, тоді й загомоніли про голод-33. Пам'ятаю, ми з чоловіком одержали журнал "Огонек" N 51 за 1987 рік і прочитали в ньому статтю "Сколько же нас тогда было?". Якось несміливо автор торкнувся і теми голоду-33, заявивши: "Этот вопрос - белое пятно нашей истории".

 

Чого ж це біле, подумалося нам. Ми ж свідки тієї трагедії. І не лише ми. Ще живі чимало її свідків у нашому селі. І якщо перебудова сколихнула гласність, то треба відтворити всю правду про пережите. Я, вчителька історії, маю борг перед своїми учнями, бо не донесла до них те, що пережила сама, наше село й Україна в цілому.

 

Чоловік Степан Михайлович підтримав мене. Він на фронті нічого не боявся, коли з боями ішов через Альпи в Австрії, за що нагороджений медаллю "За відвагу". Він погодився: щоб говорити про голод, свідчень однієї людини мало. Треба обійти село, записати очевидців та імена убієнних голодом.

 

Вранці я пішла до сусідки Аліси Антонівни Масло - грамотної і партійної жінки. Вся її сім'я померла в голодовку, а її, дівчинку, забрали в інтернат. Перед війною вона поступила в педучилище, та не було за що вчитися сироті. Пішла працювати в колгосп.

 

- Як не боїтеся, давайте разом працювати по складанню списків померлих у голодовку, - сказала я їй. -Звичайно, можуть розправитися, як колись з моїм батьком...

 

- Не боюсь я їх, хай хоч до стінки мене ставлять, - відповіла сусідка. - Хтось же має зробити це.

 

Першою ми відвідали Параску Щур, котра була ланковою і мала добру пам'ять. І почали згадувати, де була чия хата, хто у ній жив у ті роки, якою була та чи та сім'я. Учнівський зошит, в який лягали ті записи, швидко наповнювався іменами загублених голодом односельців.

 

Я сама з головою поринула в ті спогади. Перед очима поставала то та, то інша сім'я, в якій сконали люди від голоду. Не можу забути вдову , матір чотирьох дітей, яку забрали в тюрму за жменю зібраної під копицею соломи пшениці. Лягала спати і приходили видіння: мученики простягали до мене руки і просили: "не забудь записати й мене".

 

Побували ми і в хаті фронтовика Миколи Микитенка. Інвалід війни теж набідувався у дитинстві. Його мати взимку 33-го ходила із сусідками вечорами до скирти трусити зерно. Та одного вечора упав мерзляк зі скирти і привалив її. Знесилені жінки відгребли її вже мертву. А в ній ще ворушилася дитина...

 

Микола Йосипович з болем пригадав це і сказав: "Складайте списки, а я постараюсь зліпити якогось пам'ятника".

 

Він не був професійним скульптором. Але вирізав усіляких птахів із дерева, мурував людям грубки і печі, щось ліпив на могилах в інших селах. Це обнадіяло нас. Ми склали списки - відтворили імена 360 померлих з голоду односельців. До того сумного реєстру не занесено кілька десятків немовлят і дітей дошкільного віку, імена яких не збереглися в пам'яті. Один зошит зі списками передали голові сільської ради Олександру Ушинському, а інший помандрував у Київ до письменника Володимира Маняка, який був одним з фундаторів Товариства "Меморіал" й активно займався збором матеріалів для книги-меморіалу про голод-33.

 

 

- 1985 року мене обрали головою сільради у Таргані. Родом я із сусідньої Надросівки. Сільрада у нас одна, люди добре знають один одного. Мені, молодому, хотілося якось заявити про себе. Почав із впорядкування цвинтарів. Вони добряче запущеними були. Ні огорожі, ні хазяйського ока. Недалеко від входу люди звалювали у якісь ями старі вінки та інший непотріб. На недоглянуту територію заходили корови...

 

Ясно, треба було навести порядок. Але що може сільська рада, у якої нічого немає, а бюджет передбачав лише якісь копійки на благоустрій села. Тому й пішов я до голови колгоспу Миколи Бариловича. Молодий (у 25 років став головою), енергійний, весь у батька, який свого часу гарно хазяйнував у Завадівці. Микола Павлович підтримав мене і словом, і ділом. Колгосп при ньому став набирати сили, тож, зрозуміло, можна було подумати про впорядкування села. З його допомогою ми спочатку обгородили цвинтарі і в Таргані, і в Надросівці, як і має бути: по-християнськи.

 

Одного дня я зайшов на тарганський цвинтар і зупинився біля ям, завалених всіляким непотребом. Став думати, як би очистити їх. Певно, треба взяти бульдозера та зачистити все, зрівняти із землею. І в ті хвилини підійшла стара Настя Нестеренко, яка жила поруч.

 

- Думаєте щось тут робити? - глянула якось тривожно.

 

- Треба все це прибрати. Куди ж це годиться: ями на цвинтарі, сміття...

 

- Синок, я тобі скажу... Але це не від мене вийшло... Ці захламлені ями - пам'ять про голодовку 33-го року. Тоді люди мерли у нас, як мухи. Тому на цвинтарі вирили довгу і глибоку траншею. Сюди й звозили мерців безтаркою. По десять-п'ятнадцять через день. Присипали трохи землею, щоб не копати нових ям. Багато їх тут лежить. А коли трупи зітліли, земля й провалилася. Та нікому до цього немає діла...

 

Мені стало недобре. Як же так? Ми щороку вшановуємо 85 односельців, які загинули у війну. Приходимо на День Перемоги до бронзового солдата в центрі села, кладемо квіти. Почесна варта піонерів... А тут... мученицька смерть і ніхто навіть не згадує. Хто ж ми на цій землі? Це ж так і по наших кістках колись можуть потоптатися..

 

Того ж дня я зустрівся з головою колгоспу Миколою Бариловичем. Він уважно вислухав мене і запитав: що треба? А до вечора зробив відповідні розпорядження по техніці й робочій силі. За кілька днів люди з бригади Степана Шевчука навели в ямах порядок, а бульдозерист Микола Булатовський нагорнув три могили. Впорядкували їх, посадили квіти.

 

Звичайно, те саме зробили і в моєму рідному селі. До цього підштовхнули оповіді вже покійної моєї бабусі Меланії Духневич, яка аж наприкінці свого життя розповіла про загибель багатьох односельців у голодовку. Вона вижила, бо працювала на свинофермі. Як казала: її врятували свині, які ділилися з нею їжею.

 

Якось удосвіта бігла вона на ферму. Стежка пролягала повз цвинтар, тож і почула звідти приглушений стогін. Страшно стало. Побігла на ферму, погукала Ольгу Басараб, узяла віжки і повернулись на цвинтар. Глянули: серед трупів ворушиться чоловік. Відкрив очі: "Меланко... Я знаю, що помру, але дайте мені перед смертю хоч закурити..." Поклали його жінки на віжки, перетягнули через трупи і сховали у бур'яні за фермою. Набрали чогось від свиней, погодували... Відійшов. Потім жив ще двадцять літ...

 

Опорядили ми ті могили та й стали думати: а що ж далі? Треба ж якось по-християнськи: щось над могилами поставити, щось написати... А люди ж кажуть: може доручити це Миколі Микитенку. Він у Тадіївці зробив щось на могилі загиблим воїнам.

 

Пішов я до нього. Так і так, мовляв. Він показав мені вирізаних з дерева орлів. А тоді й каже: "Я вже теж думав про це".

 

Трагічні події в Чорнобилі більш як на рік відсунули наші плани. Не до того було. І люди, й техніка пішли на виручку постраждалим у чорнобильському Поліссі. Облаштовували в районі переселенців. Трохи владналося все те і я знову побував у Миколи Йосиповича. Зійшлися на тому, що треба ліпити якогось пам'ятника. Це має бути скорботна постать жінки з хрестом на плечі. Як Ісус в дорозі на свою Голгофу...

 

У нашого самодіяльного скульптора не було ні відповідних матеріалів, ні грошей. Тож знову звернулися до голови колгоспу. Він підтримав нас: колгосп виділив труби, арматуру, сітку-рабицю, цемент і пісок. Володимир Димура зварив хреста і каркас. Все це завезли до Миколи Йосиповича додому. І він у себе за хатою, подалі від сторонніх очей, приступив до роботи. А тим часом ентузіасти усіх добрих справ у селі Степан Діденко, Гнат і Степан Каплуни, Григорій Бадьора, Степан Шевчук, Іван Григоренко та Василь Буханевич порядкували на цвинтарі. Виріс постамент під майбутній пам'ятник, вимостили дорогу до нього. Навесні 88-го все було готове: і пам'ятник, і списки убієнних голодом. Списки заклали в капсулу і замурували в постамент з приписом: дістати 2033 року. А за кілька днів на постаменті постала скорботна мати з хрестом на плечі.

 

Весняно-польові роботи покликали усіх в поле. Тож решту справи - квіти, травичку - взяла на себе школа. І коли все причепурилося тут до ладу, забуяло різнобарв'ям, Тарган покликав людей на відкриття пам'ятника. Це було 24 липня 1988 року.

 

 

- Я не міг не підключитися до цієї справи. Бо десь глибоко в серці сиділи сумні розповіді батька про ті голодні роки. Як він хлопцем ходив до скирти ловити горобців - їх варили і їли. Але найбільше врізалася в пам'ять розповідь баби Палажки. Мої батьки родом із Завадівки. Мамі у 33-му було чотири роки. Й одного дня баба спохватилася: немає дитини. Де? Побігла по сусідах, забігла до одних, про яких недобра слава ходила. А в них на плиті булькає вода в казані... Дівчинку вже роздягли... Баба Палажка ледве вирвалася звідти...

 

Про випадки людоїдства не лише вона розповідала. Почув про них і в Таргані, коли став тут головувати. Бо якраз настала горбачовська гласність: люди на повний голос заговорили про те, про що ніхто й ніде не писав.

 

Одним з перших мені розповів про свою сирітську долю ветеран війни Микола Йосипович Микитенко. Ви вже чули про трагічну загибель його матері під скиртою голодної зими 33-го. За нею пішли на той світ і троє дітей, а його забрали в дитячий будинок. Так і вижив.

 

Потім я дізнався про голодну смерть сім'ї Аліси Антонівни Масло. Багато про той час розказали мені й збирачі сільської історії Степан Михайлович Шевчук та його дружина Олександра Іванівна. Вони й ініціювали подвірний обхід задля встановлення усіх імен загиблих у голодовку. А Микола Йосипович завів розмову про спорудження на цвинтарі пам'ятника скорботи по убієнних голодом.

 

Колгосп і сільська рада були одностайні: треба зробити це. Порадились і вирішили: на постаменті постане скорботна жінка-мати, яка має нести хреста, що випав на долю усіх безневинно загублених голодом. Зрозуміло, усі матеріальні витрати колгосп узяв на себе. Камінь на постамент привезли з Рудого Села. Технікою і матеріалами допомогли шефи – будівельники Південно-західної залізниці.

 

Ми діяли без якогось розголосу. Врешті, у районі не сприймали всерйоз розмов щодо робіт на тарганському цвинтарі. Ну, мовляв, щось там упорядковують. Хай роблять. Певно, усе згладжував авторитет господарства і його керівника - справи у колгоспі імені Дзержинського йшли добре, тож що ще треба було для звіту в районі і вище. До того ж тоді ще ніхто не говорив про голод-33 як про голодомор і геноцид більшовиків проти українського селянства. А гласність віталася. Ось так ми й збудували першими у районі і, як згодом з'ясувалося, в усій Україні пам'ятник жертвам Голодомору.

 

Його відкриття відбулося 24 липня 1988 року. Помпезності й великого представництва (навіть з району) не було. Зійшлися односельці. За-просили благочинного Володарського району протоієрея Миколу Сичевського. Він освятив пам'ятник, зачитав імена усіх 360 жителів Таргана, убієнних голодом, і відправив поминальну службу. На цвинтарі за рахунок колгоспу було організовано поминальний обід для всіх присутніх.

 

 

Тихо було до пори, до часу. Розмови про відкриття пам'ятника у Таргані поступово вийшли за межі Володарського району. Передані списки жертв Голодомору дійшли не лише до письменника й активіста Товариства "Меморіал" Володимира Маняка - розголос про них пішов трохи далі. Активізувалася діаспора за кордоном. Мовляв, нарешті й в Україні заговорили про голод-33. Бо до цього лише вони за океаном збуджували інтерес до трагічних подій на батьківщині 32-33 років. Їм заперечували історики з Великої України.

 

Діаспора була шокована виступом на Генеральній Асамблеї ООН 19 жовтня 1983 року офіційного представника Української РСР, історика І. С. Хмеля, який прагнув спростувати виступ представника США щодо трагічних подій 32-33 років в українському селі. Мовляв, представник США повторив сфабриковані твердження про вигаданий голод, який нібито мав місце в Українській РСР 50 років тому. У зв'язку з тим він (Хмель) хотів вказати на те, що цей наклеп був вчинений українськими буржуазними націоналістами, які були безсилі запанувати над українським народом у 20-х роках. Ці буржуазні націоналісти слугували Гітлерові під час Другої світової війни, згодом вони переїхали до США і, щоб виправдати свою присутність тут, поширювали цю брехню про голод.

 

Зрозуміло, що про списки з Таргана та свідчення очевидців тих подій з інших областей стало відомо через В. Маняка за океаном. А тут цей пам'ятник спорудили - як більмо на оці... Прихильники більшовицької цноти активізувалися. Але ж гласність: як тут бути? Переваг у відкритій дискусії не одержиш - надто багато горючого матеріалу випливло зі схронів. Доступнішими стали архіви, балакучішими самі жертви більшовицького терору. Лишався єдиний козир: партійна дисципліна. Тим більше, що дехто добре засвоїв уроки "хрущовської відлиги": після неї "великим демократам" не просто закрили рот - багато хто з них загримів до в'язниць та на виселки. Так що ідеологічна пильність могла стати трампліном до просування по службі. От і старалися деякі "друзі народу".

 

Як згадує Олександр Ушинський, саме щось подібне трапилося після відкриття пам'ятника в Таргані. Його перевихованням надумали зайнятися кілька активістів з районної ради і навіть кум. Викликали на бюро райкому партії. Надійшли пропозиції виключити з партії і вигнати з роботи. Врешті цим і закінчилося. Бо не просився, не каявся. Навпаки, пропонував догматикам уважніше придивитися до того, що відбувалося в розтерзаному суперечностями СРСР. Не зрозуміли, сказали: геть! Пішов до М. П. Бариловича заступником. Й активно включився в роботу Товариства "Меморіал", яке готувало разом з Народним рухом України міжнародний симпозіум про Голодомор 1932-1933 років.

 

Письменник Володимир Маняк і його дружина - журналіст Лідія Коваленко зробили все можливе, щоб про Тарган дізналися в інших країнах. І світ швидко відгукнувся на цікаву інформацію.

 

Як згадує Олександра Іванівна Овдіюк, 7 червня 1989 року із сільради передали: до неї їдуть якісь поважні гості з Англії. І справді, за пару годин у її двір ступили телевізійники - знімальна група компанії "Темз-телевіз" із Лондона. Її супроводжував уже знаний в Європі правозахисник Євген Сверстюк. Гості довго розпитували про голод-33, про батька-комунара, про спорудження пам'ятника . І все це знімали й записували, пояснивши: те має стати фрагментом документального фільму про сталінську епоху в СРСР.

 

19 серпня 1989 року в Таргані побували журналісти з молодіжної телестудії "Гарт" Українського телебачення на чолі з активним борцем за оновлення України Вадимом Бойком, згодом народним депутатом України першого скликання, який невдовзі загинув за досить загадкових обставин.

 

Так активні дії моїх земляків по відтворенню нелукавої правди про Голодомор ставали відомими широкій громадськості далеко за межами Київщини й України, пробуджували інтерес до недавнього минулого свого народу, прагнення й собі долучитися до пошукової роботи.

 

5-7 вересня 1990 року у Києві відбувся Міжнародний симпозіум "Голодомор-33", на який зібралися дослідники страшної трагедії українського народу з багатьох країн світу, зокрема й США та Канади, вітчизняні науковці та понад 50 свідків Голодомору, до яких не досягнулася кістлява рука смерті. Серед них були й О. І. Овдіюк та А. А. Масло з Таргана. У їхньому супроводі учасники симпозіуму 7 вересня прибули до мого рідного села, де на цвинтарі біля пам'ятника убієнних голодом і відбувся заключний акорд викривального міжнародного дійства.

 

Такого Тарган ще не бачив. Майже три тисячі учасників цього зібрання - гостей з багатьох країн світу, представників широких кіл громадськості і духовенства, жителів з багатьох областей України та навколишніх сіл схилилися уклінно перед могилами загиблих, слухаючи реквієм по убієнних.

 

Перед присутніми виступив голова комісії Конгресу США по дослідженню голоду в Україні в 1932-1933 роках, старший науковий співробітник Інституту Гаррімана при Колумбійському університеті Джеймс Мейс. Він зазначив: коли розпочинав цю роботу, з Радянського Союзу лунали "авторитетні" голоси: ніякого голоду в Україні не було. Комісія за кілька років одержала й опрацювала тисячі свідчень очевидців і зробила висновок: голод в Україні був і він штучно зроблений Сталіним та його прибічниками - Молотовим, Кагановичем, Постишевим. Сталін та його найближчі помічники винні в геноциді проти українського народу.

 

Як потім прокоментує дії цього небайдужого до української долі американця активіст "Меморіалу" Олександр Ушинський, Джеймс Мейс привіз до Києва десятки мішків свідчень жертв і очевидців Голодомору, але вони десь пиляться у підвалах Верховної Ради. Над ними досі не працювали фахівці-історики. Отож, як висловився на симпозіумі правозахисник Євген Сверстюк, "дай нам, Боже, таких українців, як цей американець", котрий одним з перших почав публічно давати системну і чітку оцінку Голодомору. Саме Д. Мейсу належить ідея вшанування пам'яті жертв Голодомору свічкою на вікні.

 

Тієї скорботної хвилини у Таргані виступили Голова Народного Руху України за перебудову письменник Іван Драч, співголова товариства "Меморіал" письменник-дослідник Голодомору Володимир Маняк, самодіяльний скульптор - автор скорботного пам'ятника Микола Микитенко. І того дня на повний голос зазвучало обгрунтоване на симпозіумі слово "геноцид".

 

Серед присутніх біля першого в Україні пам'ятника жертвам Голодомору був і великий подвижник українства за океаном -меценат Маріян Коць. Вихідця зі Львівщини радянська влада спонукала все активне життя провести в Штатах. Але він більше зробив для України, ніж деякі наші державні керманичі. Завдяки йому з'явився на світ і двотомник матеріалів -свідчень очевидців Голодомору в Україні на півтори тисячі сторінок.

 

... Вечоріло. Слово перебрав першоієрарх Української Автокефальної православної церкви, митрополит Львівський і Галицький, місцеблюститель Патріаршого престолу, блаженнійший владика Іоан. У супроводі церковного хору він проголосив молитву за убієнних голодом жителів Таргана і всієї України. В руках у присутніх горіли свічки. Як згадує М. Барилович, тієї миті здавалося, що то були не вогники свічок, то світилися і мерехтіли душі убієнних голодом мучеників, яких відпустив Бог на це їхнє велике поминання...

 

Приклад Таргана розбудив сумління в інших селах району і Київщини взагалі. Люди зайнялися впорядкуванням могил, які до цього стояли занепалими в бузках і в повній байдужості. Народні умільці майстрували скромні надгробки та меморіальні знаки. Складались списки убієнних, і це поповнювало всеукраїнську народну книгу-меморіал "Голодомор-33".

 

Світ не міг не побачити цього. До Таргана зачастили зарубіжні делегації дослідників Голодомору. У березні 1992 року в супроводі Володимира Маняка до Олександри Іванівни добився з Англії публіцист Девід Каттер. Він збирав матеріали для книги про сталінську епоху. Але побачене і почуте на Київщині розширило її рамки, зокрема 13 главу під назвою "Україна" об'ємної книги, що вийшла згодом під назвою "Распад и падение Советского Союза".

 

Англієць детально описав у ній, як піднявся Тарган на захист своєї історії, відновив справедливість і став прикладом для інших в Україні. І це, врешті, зруйнувало Радянський Союз.

 

- До останнього я не мала ніякого відношення, - зніяковіло говорить Олександра Іванівна. - Девід Каттер дещо перебільшив мою роль в цьому процесі. Тож сама історія так розпорядилася.

 

У червні 1992 року в моєму селі побували дослідники Голодомору зі Швеції, у жовтні того ж року - з Німеччини. У травні 1993-го - з Франції. Тарган фільмували кіномитці зі студії "Грузія-фільм".

 

Невдовзі в Англії з'явився фільм студії "Темз-телевіз" "Сталін", у якому є й оповідь Олександри Іванівни про початки соціалістичної перебудови у Таргані - НЕП, комуну "Труд", інші райдужні перспективи і трагічну розв'язку 1933-го. Цей фільм добрався до телеекрану України лише 24 листопада 2007 року.

 

Отже, світ розставив уже акценти на Голодоморі-33. І лише в нас ще ведуться дискусії: так чи не так все те було. І досі Київ не спромігся на величний Меморіал убієнним на шляху до вистражданої врешті Незалежності, до своєї Вітчизни.