Олена Полікарпівна Хамчич народилась, завжди жила і працювала вчителькою в Байдівці на Старобільщині. Була допитливим, люблячим свій край краєзнавцем, добре знала історію рідного села - від початку його заснування до наших днів, разом з іншими односельцями пережила трагедію Голодомору, спогад про який надіслала нам в редакцію, і ми сьогодні друкуємо його, хоча сама Олена Полікарпівна нещодавно відійшла за межу вічності.

 

Восени 1929 року в нашому селі почалася колективізація. Перший колгосп назвали "Нове життя", а через рік перейменували в "Перемогу". Спочатку в колгосп ішли бідняки, які об`єдналися в комітет незаможників, а наступної весни до них долучилося більше селян. Засівати колгоспне поле було нічим. Агітаторів і комсомольців посилали відбирати хліб у людей, у всіх підряд - у багатих і бідних. Селяни ховали зерно у землю, солому, в кізяки, під припічок. Але ті, хто шукав, все одно все знаходили і забирали. Хто не віддавав збіжжя, того розкуркулювали і відсилали на Соловки, а декого просто в степ, у ярки - викидали з сім`ями, з малими дітьми без права повернення в село. У 1932 році в Байдівці з`явився перший трактор "Джондір", через рік - ще один, "Фордзон".

 

Наближення голодовки стало відчутним у другій половині 1932 року. Першою почала дохнути колгоспна худоба, особливо - воли. Люди заривали їх у глибокі піщані рови. Пізніше, восени, почали голодувати вже й самі селяни. Спершу поїли макуху, потім сушили стебла кукурудзи, товкли їх і їли замість борошна, з якого пекли коржики. Пам`ятаю, зайшов до нас додому батьків кум Микита Дибка, високий, чорний і худий, як скелет. Ще з порога побачив на полиці миску з тими рослинними коржиками. Мовчки підійшов, забрав їх і тут же, голодний, все проковтнув. Коли стебла закінчились, почали товкти пусті, без зерен, кукурудзяні качани. Дехто молов їх на жорнах. Коли й качани були з`їдені, селяни стали пухнути і вмирати. Вмирали цілими сім`ями, мертвих нікому було ховати. У селі залишались лише діти, такі, як я, і старики. Інші, хто міг, тікали на Донбас. Пішла туди і шістнадцятилітня донька дядька Микити Таня. Знайшли її весною, не саму її, а лише шапочку в полі під скиртою. Мабуть, дівчину вовки з`їли. Її батько, як і вся їхня сім`я, теж вмер від голоду. А мій тато був конюхом, зрідка приносив додому в кишенях якесь зерно або дерть, дід молов це на жорнах - і ми їли. А навесні почала рости лобода, з якої пекли лободяники. На вигоні росла мітличка з колосочками, схожими на вівсюжок. Ми обчухрували їх і варили кашку, а з кропиви - борщ.

 

Голодомор поклав у могили майже півсела. Напередодні голодомору і перші місяці під час нього головами колгоспу були чужі, звідкілясь прислані люди. Вони не мали ні до кого милосердя, у людей відбирали останню жменю зерна, останню квасолину. То хіба ж це не зумисний Голодомор? Влітку 1933 року головою колгоспу став місцевий чоловік. Тоді в селі зробили їдальню для селянських дітей, в якій раз на день годували їх затіркою. Для дітей-сиріт, у яких батьки повмирали від голоду, зробили два інтернати: для хлопчиків і для дівчаток. Їх годували, одягали і навчали за шкільною програмою. Так було врятовано до 40 дітей. Я, семирічна, теж ходила в їдальню їсти затірку. Йти треба було по зарослій кущами вулиці - і це було небезпечно, бо траплялось, що дітей ловили і їли. Одна жінка, її звали Санина, поїла своїх дітей і ловила чужих. Вона сама зізналась у цьому через багато років. Жорстоко карали тих, хто хотів узяти жменю зерна під час роботи в полі. Щоб зловити таких "злодіїв", робили облави, людей, що пізно ввечері поверталися з поля, освітлювали прожекторами, обшукували, якщо щось знаходили, людину висилали на Соловки.

 

У 1934 році життя в селі стало налагоджуватись. Поверталась із Донбасу молодь з сім`ями і дітьми. Верталися деякі з тих, кого розкуркулили. Порожні хати знову наповнювались життям. У школі, яка в 1935 році стала семирічною, погустішало учнів. З`явились паралельні класи, навчались ми у дві зміни. Згодом я учителювати тут почала. Та як би потім не жила і чим не займалась, а голодне дитинство залишилось сумом в серці і в пам`яті.