Із спогадів жителів села Шульгинки, які пережили Голодомор

 

- Тоді можна було вижити тільки тим, що виросло на городі. За роботу в колгоспі на трудодні майже нічого не давали. Хто мав коня чи корову, ще якось міг прогодувати сім`ю. В селі був сирітський дім. Туди звозили дітей, у яких від голоду батьки померли, та не всі малі й там вижили. У 1932-му колгосп, як і щороку, зібрав урожай. Але те, що вродило на полях, усе вивезли, а те, що було у людей вдома, забрали, навіть горщики поперевертали і все з них вигребли як «ізлішок». В результаті мало не все село вимерло, не було такого двору, де б хтось не вмер. Село стало пусткою. Померлих ховали всіх разом, в одній могилі, майже по півсотні чоловік. А потім настала весна, розтанув сніг, зазеленіла травичка, з’явились лобода, молочай, що виростав у людський зріст – і люди почали пастись.

 

Іноді питають, що ж спричинило голод. Причина була одна: з колгоспів вивезли все зерно, а з домівок селян забрали все їстівне. Чи намагались люди дізнатись, навіщо це робиться? Звичайно, намагались. Та, по-перше, тоді такі запитання не заохочувались, а, по-друге, нам нічого не пояснювали. Саме керівництво, яке здійснювало голодомор, ні в колгоспі, ні в державі не голодувало.

 

- Як хто не хотів іти в колгосп, бо був заможній, то його розкуркулювали. Розкуркулили й нашого діда, а нашу сім`ю – ні, бо мама була солдатка. Як не трудно було, та спочатку хоч голоду не знали. Але настав 1933-й рік і приніс страшне горе для людей. Їсти абсолютно нічого було, зерно у людей забрали до останньої пригорщі. Казали: «Вези, здавай, сіять надо». Тим, хто працював у полі, давали 300 грамів хліба Та що там того хліба? Харчувалися хто як міг. Їли жолуді, копали пшінку, за щастя було знайти і з’їсти буряк, з кучерявої лободи пекли коржики. Хто міг, ішов у поле, де можна було одержати крихту хліба чи ложку каші, але не всі могли туди дійти. Ляже безпомічна людина десь край дороги відпочити та так уже й не встане – засне навіки. Пухлі всі ходили. Було, що й людей нишком їли. Кинуться – нема людини. От якось зайшли в хату до Пепчихи, а вона дитину ріже і варе. Забрали дитяче тіло, поховали, а матері за це нічого й не було.

 

- Голодували страшно. А у нас дитячі ясельки працювали, я там нянькою була, діток кормила. Прийде якась мама до свого дитяти, мовляв, провідати, а як я чуть відвернусь - мати ухопить хліб і побігла. Дитя плаче. «Чого ти плачеш? – питаю. – Мамка хліб украла». Знов піду відріжу йому хлібця шматочок, щоб не плакало.

Пухли люди. Підеш – а воно уже лежить, покійник. Прийдуть, заберуть, вкинуть у яму. А ями щодня нові копали. У ясельки ми забирали діток, які сиротами зостались. Зайдеш у хату, а там мама мертва лежить, беру дитинку і веду в яслі. Для малих давали якісь продукти з колгоспної комори. Тим вони, звісно, не наїдались. То ми водили їх у садок, збирали для них якісь ягідки, корінчики. Взагалі голодних дітей у селі було дуже багато. У нас в ясельках годувались тридцять душ, вони не загинули.