«Такого жаху, як я бачила, ви навіть у книжках не прочитаєте», - сказала нам, своїм правнукам, бабуся Уляна.

 

Народилася моя прабабуся Уляна на початку двадцятого століття (1912 р.). 90 років прожила вона, а померла на початку двадцять першого століття (2002 р.). Безграмотна, але дуже добре пам'ятала про дитинство, голод, війну і багато розповідала своїм онукам та правнукам про своє життя.

 

У родині батьків бабусі Уляни було 14 дітей. Жила сім'я дружно. Батько і мати були працьовиті люди У їхньому господарстві була корова, поросята, гуси, кури. Вони також сіяли город. Дітей ще з малих років привчали до роботи. Ледве підросли, а вже доїли корову, пряли, ткали, доглядали за молодшими братами та сестрами.

 

Люди тоді жили одноосібно Працювали важко, але поїсти було що. Майже у кожній хатині жила велика сім'я. На відпочинок теж знаходився час, клуба тоді не було, і тому молоді хлопці та дівчата збиралися на містку Місток знаходився майже у центральній частині села, там вони жартували, співали пісень і грали на гармошці. Ось так жили люди у селі Ями до того часу, поки у 1928-1929 роках не почалася колективізація. З домашніх господарств повели до колгоспів корів, волів, коней. А вже у 1932 році почалася хлібозаготівля на Україні. Життя людей змінилося у гірший бік. Незаможні селяни і без цього мали небагато хліба, ледве вистачало на борошно А ще треба посіяти на городі. Батько бабусі Уляни сам сіяв брав зерно з чувала до жмені і клав у землю.

 

Літо 1932 року було сухим та спекотним, тому врожай картоплі та інших овочевих був небагатим, а зерна ледве вистачило посіяти Ось так і прийшов голод 1933 року. Сім'ї великі, а їжі недостатньо. У селі була створена допомога людям, де давали 100 г хліба та половник борщу з овочів. У кого ще була снага, ходили отримувати цей пай.

 

На одній вулиці, де мешкала родина моєї бабусі, у хатинці жила жінка. Від голоду померли її батьки, чоловік і діти, залишився лише один трьохрічний синочок Знеможена від голоду і горя, вона ледве ходила. У надії, що збереже останнього сина, вона пішла отримати свій пай. Хлопчика залишила дома у ліжку, двері зав'язала мотузкою. А коли повернулася, двері були відчинені, а на підлозі побачила калюжу крові. Збентежена жінка вибігла з хати і кричала: «Рятуйте! Рятуйте!». Далі бабуся Уляна розповіла, що хлопчика зарізала жінка, хоч це була не жінка, а чудовисько. Люди відразу здогадалися, де шукати хлопця, іколи заглянули до її хати... у печі у горщику вже кипіло тіло дитини. Материнське серце не витримало, жінка не виходила з хати, злягла, а коли до неї зайшли сусіди, вона вже була мертва, а біля неї лежав шматочок хліба, яким вона хотіла нагодувати свого сина.

 

Людей у селі залишалося все менше і менше. Мертвих не ховали, звозили на підводі і кидали у одну велику яму на кладовищі.

 

Багато молоді пішло з села. Пройшла чутка, що треба йти до міста Старий Оскол, ніби там люди не знають голоду. Тоді вирішила бабуся Уляна, а їй на той час виповнилося 20 років, шукати своєї долі. Разом з нею почала збиратися її сестра Мотря. Мати плакала, не хотіла відпускати доньок, але батько порадив: «Хай ідуть, може залишаться живими». Зав'язали вони свої спідниці, сукні у хустки та й пішли шукати роботу.

 

Двоє молодших хлопців пішли з дому через тиждень. Батько поклав їм до кишені папірці, де написав звідки вони і як їх звуть І пішли брати у білий світ.

 

Сестри Уляна і Мотря заходили у кожне село. Стукали до домівок і запитували: «Вам потрібен робітник?».  Бабусі Уляні пощастило. У одній із домівок вона почула: «Так, потрібен». Сестру Мотрю теж узяли на роботу у цьому селі.

 

На щастя, господиня, куди потрапила бабуся Уляна, була дуже добра жінка. Жила вона з чоловіком та трьома дітьми. Найменшій дитині було шість місяців. У їхньому господарстві була корова, маленьке теля, доросла телиця, свиня з поросятами, птиця, а ще багато собак. Город величенький садили.

 

Бабусю Уляну полюбили у цій родині. Вона приглядала за маленьким хлопчиком, прала, полола город, носила воду з криниці, робила все, що скаже господиня, їжу варила сама хазяйка. Кожен день у них на обід був смачний борщ, каша. Хазяйка частувала усіх сиром і молоком. Бабуся завжди сумувала і думка: «Як там вдома?», - не кидала її.

 

Пройшло місяці чотири. Пішла вранці бабуся Уляна до криниці, а не дуже далеко було поле, та й побачила, що пшениця вже стигла і почала збиратися додому. Хазяйка не хотіла відпускати молоду працьовиту дівчину, вона її ласкаво називала по-російськи Уляша. і просила: «Не ходи домой, мы и замуж тебя здесь выдадим». Бабуся у молодому віці була вродливою, місцеві хлопці її помітили і вже почали залицятися. Вона відповіла господині: «Піду додому, якщо хтось з моєї родини залишився живий, то я не повернуся».

 

Повернулася бабуся Уляна додому батько і мати були живі, але слабкі і хворі, дітей залишилося з ними двоє: Надійка і Роман.

 

Пізніше повернулася Мотря. Доля двох братів, які пішли з дому, невідома, може де загинули, а може не змогли повернутися додому.

 

Бабуся Уляна разом із сестрою Мотрею га 15-річним Романом серпом зрізали пшеницю, пов'язали у снопи, помолотили, навіть жодної зернини не загубили. У господарстві у батьків був свій млинок з камінців. За допомогою цього млинка зробили борошно і на столі у хатині з'явилися паляниці.

 

Це було справжнє свято Але його не святкували - за столом сиділо не чотирнадцять, а лише четверо дітей.

 

З того часу бабуся Уляна завжди шанувала хліб. А коли різала хліб, крихітки збирала і клала до рота. Вона казала, що викинути шматочок хліба – це великий гріх Хліб - усьому голова, як би був хліб у 1933 році - то й ніякого голоду не було б.